Мої Дікамерони, стр. 22
Білявку Лєну моментально виперли. І кого далі пестив наш «інвалід» – не знаю.
Але ця історія з Лєною скінчилась лише тоді, як Сергій Олексійович потрапив у немилість до вищої влади й змушений був передати всі справи. Коли він витяг із сейфу свої папери, в очі його впала саме та медична довідка, яка врятувала Миколу Семеновича від скандалу. Довідка лягла догори ногами, і Сергій Олексійович прочитав текст печаток. Одна печатка була районної автоінспекції, а друга – міської автоінспекції.
Отакі бували в нас історії з натурницями.
Літо 63
Кілька років тому зайшов до однієї «іноземної» контори. І зразу впала мені в очі дуже детальна карта Подніпров’я. На ній по дніпрових берегах сповзали жовті плями. Радіація. Мені наче під дих ужучило, коли я зауважив найбільшу соплю в Каневі. Таки й мій улюблений Канів засрано, припорошено отруйним пилом… Той Канів, щедрий і яскравий, у якому мені було так добре, так весело, а часом і не дуже…
От хоча б практика 1963 року… Під самий кінець дня треба підписати папірці в канцелярії. Стою в прохолодному вестибюлі, і так мені не хочеться на розпечений асфальт виходити, бо тоді червень у Києві був такий спекотний, як і цього року. Усе, що могло, на городах попеклося від шаленого сонця, і знали всі – неврожай. А чи буде голодуха – то час покаже.
Коли ось у повній тиші величезного будинку гучно рипнули двері, і вгорі на сходах постав ректор. У кремовому чесучевому костюмі та капроновому легенькому капелюсі. Дзеркально виголене обличчя. Пронизливий погляд з-за круглих скелець. Лише на переніссі сяє (і то завжди) тонка золота смужка… Умів себе виставляти на людях. Справжній був гвардієць із номенклатурної кошари.
– Де у вас практика?
– Та в Каневі…
– Знов у Канів потягло?.. Дивіться мені там.
– Та я тихо сидітиму. Знайду собі якусь дівчину, і ніякої самодіяльності.
– Е-е-е… Знайдіть краще молодицю. І вам легше, і мені не буде зайвих клопотів.
Я, здається, аж очі вирячив від прагматичної мудрості ректора. А він вже поважно поніс повз мене свою рівну напружену поставу до дверей… Владний був чоловік. Але, дивна річ, до мене ставився наче з якоюсь зацікавленістю та незрозумілою симпатією. Це тим більше дивно, бо через мене він мав клопіт. Це тоді, коли я в 60 році влаштував «відкриття» місточка через неглибокий ярок під нашою канівською базою. Відкриття пройшло на кшталт відкриття пісуару у французькому фільмі «Скандал у Клошмерлі»… Потім через рік в одній інститутській майстерні через недопалок сталась пожежа. І ректор виключив, здається, двох студентів за куріння в майстернях. І всім було суворо заборонено курити в інституті. Крім туалету…! І треба ж – десь через тиждень застукав мене ректор зі смердючою кубинською сигарою в зубах під дверима бібліотеки. І тільки насварив: «Що ви весь час прикидаєтесь?! Ви ж розумна людина… Ідіть!»
І от саме того вечора, коли я на палубі пароплава «Іван Котляревський» споглядав Дніпрові кручі, мій ректор урізав дуба. Перед телевізором. Від хвилювання й радості, що кияни роздовбали під горіх якусь знамениту московську команду.
Отже, сонце ще й не витнулось з-за лівого низького берега, як «Котляревський» запустив гудка стоголосою луною межи золотими кручами, розвернувся проти течії. Ще трохи гучним ляпанням побурив жовтаву воду й притерся до почавленого боку дебаркадера.
Разом із галасливим натовпом «іногородніх турістов» я пройшов повз здоровенну чергу похмурих сірих людей. Це мешканці славного присілка Бессарабії. Вони чекали, коли буфетниця з «Котляревського» почне продавати хліб. Хто спізнився, той підходив і питав: «Хто крайній?», йому без усмішки відповідали: «Шевченко. Ставайте».
Я вірю в перший раз. Так було й того дня. Кинув я речі у своїх хазяїв, схопив альбома й униз, до рибальського стану, бо ще з «Котляревського» побачив, як у затоку втягуються одна за одною гостроносі смолені довбанки. Це рибалки поверталися після нічного лову.
І як ото завівся з першого ранку бігати скрізь і малювати, так і до останнього вечора гасав по всіх кутках Бессарабії та навколишніх горах і яругах.
А особливо вдалим було 23 червня. Ще на зорі написав два етюди, потім робив начерки з дівчаток-купальниць. А тоді ще й Гриць Салюк перевіз мене через затоку, і я з піщаної, розпеченої нищівним сонцем коси малював панораму правого берега з усіма його кручами, купами дерев і знаменитою Лисою горою.
Ще й обіду не було, як я уже скінчив малюнок і дерся крутими стежками до свого житла. Тільки відкупорив пляшку мінеральної, щоб хоч трохи збити згагу, коли чую, як з-за дерев, з-під нашої бази задзвеніли струни бандури. Однією рукою за пляшку, другою за торбу з причандаллям – і мерщій до бази.
За рогом у блакитній мерехтливій тіні від тонколистої верби сидить бандурист. Навколо нього примостились першокурсники й шкрябають, хто олівцем, хто сангіною, хто вугіллям по великих аркушах.
І я приєднуюся до них. Тільки в мене аркушики паперу менші за учнівський зошит, а теслярський олівець заточено лопаткою.
Першокурсники-салаги, хоч деякі з них і старші за мене, скривились, як я підкотився до гурту.
Яких-небудь три роки в різниці набору, а вже в них немає ніякого бажання навчитися, набратися чогось у старших. Зовсім не те, що мої однокашники. Ми завжди намагалися наблизитись до старших і щось у них підгледіти. Вусатий бандурист скоса й невдоволено оглянув мене та більше й не зиркав.
Міцними засмаглими пальцями торсав струни й співав, промовляв наче не до слухачів, а до своєї бандури. Малюнок олівцем теслярським зробив миттю і мерщій схопився за пензель і туш.
Тут бандурист перервав гру, прокашлявся й ще раз неприязно позирнув на мою персону.
Я тоді носив вузенькі штанці сірі із декоративними, чорною та білою, латками на колінах, бриль-сомбреро, на шиї строката хустка та ще й на пальцях срібні перстені. Воно, як для 63, року не зовсім звично і не «по-нашому». Тут цей пишновусий дід у дешевенькому, але дуже охайному піджачку й питає:
– А щоб ви, хлопці, ще хотіли послухати?
Поки хтось додумав і заїкнувся, я й вихопився:
– Та про Саву Чалого. Га?
Бандурист пожвавішав лицем і глипнув на мене з якоюсь чи то недовірою, чи то насмішкою.
– А нагадай мені, які там перші слова…
І не встиг я доспівати останнє слово, як старий вдарив по струнах і повів далі знамениту пісню про одного з наших славних запроданців. Тепер уже бандурист перезирався зо мною, посміхався до мене.
Одна мелодія дзвеніла за другою. І гурт усе збільшувався, бо наближався час обіду.
І раптом з-за високого цегляного цоколю вискочила темна постать.
– Что здесь происходит? Здесь нельзя! Уходите, уходите…
Отак з’явився Юлій Миколайович Ятченко – один з керівників літньої практики.
Що він чогось перелякався, дуже нервує, я зразу побачив по його червоному обличчю. Цей охайненький блондин нічого не міг із собою вдіяти – коли він потрапляв у щось неприємне, то червонів, як рак. Я його знав ще по художній школі, але він там довго не втримався. Характеру не вистачило. Хоч мав за собою підтримку найсильнішого на той час клану Сергія Григор’єва. Із Юліком (так завжди й усі його називали) панькалися дуже довго. Він і позував для «позитивних» героїв в епохальних полотнах Сергія Олексійовича, і був зразковим студентом, сталінським стипендіатом. Але чомусь великих надій свого «ґодфазера» не виправдав. Увесь його талант так і сховався в студентських постановках.
Хоч і невдоволено щось мурмотіли салаги, але почали розповзатись. Ось тоді мене й угледів Юлік.
– Это вы устроили?.. Это вы его привели?.. Сейчас же уходите! И больше не смейте и ногой ступать на базу. Иначе я сообщу в Киев!..