Мої Дікамерони, стр. 20

Коли бабусі закінчили всі справи в сараї та повернулись до хати, то принесли й кинули перед піччю оберемок соломи. Від нього потягло холодом і прілим духом.

Бабусі сиділи на широкій лавці, віддихувались. Розкручували свої плати й хустки, оббирали остюки та полову із кухвайок, витерали з облич піт і потихеньку гомоніли про вдалий похід по солому – ніхто їх не перестрів і слідів не буде, бо ще сніг не випав!.. І сітка добра, щільна, наче ніде по сліду соломки не натрусили…

А вранці, ще досвіта, я прокинувся від гуркоту рогачів. Зліз на лежанку й зазирнув під комин. Бабуся Мокрина тримала в засмаглих пальцях жмуток соломи. У кінці його коливався трикутничок яскравого вогню. Бабуся Мокрина кілька разів дмухнула на солому. Язичок затріпотів, загас і враз спалахнув яскравим оранжевим вогнем. А з другого боку соломин тонюсінькими білими цівками заколивався дим. І тоді бабуся Мокрина встромила палаючий віхоть у чорні челюсті печі. Утроба печі засвітилась яскравим світлом і по бабусиному смаглявому обличчу застрибали червоні бліки.

Бабуся Мокрина, не дивлячись, простягла лівицю в кут, узяла потрібний держак, перехопила його внизу правицею і одним невловимим порухом устромила в сяючий отвір печі.

Хоча за віконницями ще не сіріло й на столі блимав каганець із зенітної гільзи, день почався – бабуся Мокрина затопила піч.

А наступного разу бабусі ходили до заповітної скирти, коли вже настала справжня зима зі снігом та хуртелицями. Вони наче підгадали, коли пішов сніг під вечір. І йшов усю ніч. То й до ранку засипав усі вчорашні сліди.

Електрик

У кінці кожного семестру був обхід і художня рада тяглася по всіх майстернях і виставляла нам оцінки.

Щоб ми презентували свої роботи, нам виділяли рулон цупкого обгорткового паперу.

Ми його смугами вивішували на стінах і на ньому монтували живопис, рисунок і композицію. Ну а на підлозі, теж на обгортковому папері, викладали начерки, ескізи. У кого що і скільки було.

Рисунки ми робили при штучному освітленні, а живопис був лише при денному. На першому курсі ми ще не малювали оголеної жіночої натури. Але я малював. Нам виділялось на кожного студента певна кількість годин на підготовчі малюнки для композицій. Начерки я робив дуже швидко й точнісінько до затвердженої композиції. За короткий час у мене була ціла купа малюнків. Так я себе підстраховував. Далі домовлявся з якоюсь не дуже тріпливою натурницею. Малював її дві години, а табель, по якому їй виплачували гроші, заповнював, як малюнок одягненої натури, за 5 годин.

Узагалі, наш Дядін (він підбирав натуру й завідував реквізитом) умів забезпечити всіх нас найширшим діапазоном моделей. Від древньої тьоті Паші й атлетичного Саші Малухи до аристократичної Лілі й акселераток – білявої Лєни та брюнетки Іри.

Цим кралечкам, здається, було щось по п’ятнадцять і шістнадцять років. Тепер таких «тьолок» сексапільних, хоч греблю гати. А тоді це був штучний товар, як казав один старий енкаведист…

Я й кажу, що всю цю натурну армію вербував і нею кермував Георгій Леонідович Дядін. Казали люди, що в славні часи непу він виступав у Пітері чи то в «Англетері», чи то в «Асторії». Грав на мандоліні й співав куплети власного виробництва. Але сталась у Пітері епохальна подія. Коротко її оспівали в одному куплеті: «Ах огурчікі, помідорчікі, Сталін Кірова убіл в корідорчікє!»

І наш славний Георгій Леонідович чкурнув якомога далі від «прохладних бєрєгов Нєви». Виглядав він солідно. Високий, окостуватий. Довгасте худе обличчя з великими, просто кінськими зубами. Ретельно виголений та завжди в чорному сатиновому халаті. Дядін був узагалі важливою ланкою в нашому навчанні, бо якщо він підбирав добру натуру, дисципліновану, то ніяких збоїв не було – своєчасно й успішно закінчували чи то рисунок, чи то живопис.

А що він здавався нам людиною, яка сидить тут одвіку, то могли й пожартувати з нього. Пам’ятаю один новорічний «капусник». Один зі старших хлопців, здається, архітектор, сидить на сцені в чорному халаті за столом і щось пише, пише. А навколо нього вішалки з жупанами, шинелями, шаблями та дерев’яними рушницями. Тут на сцену вибігає чорний пудель і сідає біля столу. «Дядін», не підводячи голови від папірців, каже: «Роздягайтесь!..»

При Дядіні в нас бували й дівчата з вищою освітою. Не раз допомагали нашим невігласам здавати «тисячі» з іноземних мов та готувати реферати там всякі.

У мене з Дядіним склались рівні, ділові стосунки. І не було випадку, щоб мої табелі на натурниць він не закрив і їм би не виплатили гроші.

Та повернімося до нашої майстерні. Коли з неї виповзли наші метри й посунули до іншої майстерні, ми зразу кинулись до своїх робіт. Хто радіє оцінкам – буде стипендія.

Хто пику скривив, бо не поцінували його неймовірний талант, може й стипендії позбутися. Зайшли до нас і першокурсники, адже перед радою ми нікого не впускали.

Тут я й побачив того чоловічка. Білявенький, кругле, якесь бабське личко з ріденькими вусиками. Якісь дивні, раптом темні брови над бляклими світло-світло-сірими очицями. Штанці ретельно випрасувані, з гострою стрілкою. Піджачок кургузий, якась темно-вишнева краватка. Туди, сюди він подався, наче щось шукав. А потім задер голову, намагаючися роздивитись акварель з нашої постійної моделі Лєни, пергидролевої білявки.

Найкращі роботи забирали до методичного кабінету й архіву.

І наші капризні таланти, яких недооцінили, і таланти, яких відзначили доброю оцінкою, ураз якось з’єднались у бажанні піти в «Зелений Змій» до Жори й випити по склянці «чорнила». Там, де зараз стоїть якась кіоскоподібна церква (склепана за проектом пані Скорички), тоді стояв зелений дерев’яний сарай. Його господар, кульгавий Жора, цідив і майбутнім нашим алкашам, і вже патентованим – «чорнило», тобто дешеве червоне молдавське вино.

Уже наші спраглі почали за ширмою згрібати свої копійки, як тут притяглася Галя. Здоровенна дівка, чи то Мотовилівки, чи з Боярки. Шкрябала великими кирзаками по підлозі, пальто на голе тіло. В одній руці авоська, з якої стирчали хвости морожених хеків. У другій – рогозовий кошик. Вона і каже нашим спраглим, мовляв, для чого витрачати студентські копійки, коли є самогон і сало! Ну братія страшенно зраділа й поставила перед подіумом ще одну ширму.

Я збираю свої начерки, бо після канівського «містка» ні в яких «заходах» із нашими пацанами участі не беру.

А той чоловічок у червоній краватці туди й сюди рипається по майстерні. Роздивляється ті постановки, які ніхто ні собі не забрав, ні до кабінету не потрапили.

За ширмою дзенькають гранчаки і хтось, здається, Ігорьок, по-панському запрошує Галю перехилити її ж самогонку.

– Хлопчики, я б з радістю, так я оце бігом до скульпторів. Ніззя мені постановку зривать.

Вискакує з-за ширми й мерщій в коридор. Ігорьок з повним ротом виголошує:

– Ну й жлобиха! Пальто на голе тіло, хіба не можна халатик вдягти?

– Ну що ти хочеш – чортиха.

Що вони там далі про Галю гуторять, не доберу, бо чоловічок підходить до мене й питає:

– Оті аркуші, що на підлозі, – і він показує на кілька малюнків оголеної натури, – уже не потрібні?

– Нікому вони не потрібні. Так, макулатура.

– Ага. Пойняв.

Він швиденько піднімає кілька аркушів, скручує їх в рурочку і вилітає з майстерні. Я запам’ятав його дії, але особливої уваги на це не звернув. Бо мене зачепила тоді розмова про Гальку. Галька знаходилась на самому низу натурницького кодла. Ну, все ж, може, вище вічної тьоті Паші. Здорова, опасиста. Із великим червоним лицем і великими червоними руками, у яких завжди тягала якісь авоськи, торби чи кошики.

Позувала старанно. Намагалася на свій розсуд якось догодити хлопцям, бо в нас тоді в майстернях було не більше однієї чи двох студенток.