Мої Дікамерони, стр. 14

– Нікіто, ти любиш бузок?

– Не знаю. Гарно пахне.

– А я ой як люблю! – Вірунька запхала обличчя в букет і цмокнула, ніби цілуючи квіти.

Людей на цвинтарі здибали зовсім мало. Усе літні жіночки та древні бабусі щось там порядкували біля надгробків. Нікіта та Вірунька попиляли проходами між могилками, поки Віруня вивела його в якийсь закапелок цвинтаря.

Там густою стіною росли кущі якоїсь тернини й жасміну, ще добрий кущ квітуючого білого бузку.

– На ‘кий біс цей бузок купувала, як його тут цілий ліс?

– Помовч. Уже прийшли.

Віруня низько нахилилася й відхилила пагони бузку. Нікіта за нею.

Через вузький і низький прохід опинилися вони на клаптику, зарослому шовковистою травичкою. З одного боку – цегляна стіна старовинного склепу. А з трьох боків – непролазні кущі. Травичка вже підсохла від роси й нагрілась. Вони присіли, і Нікіта заходився відкорковувати пляшку «Мадери».

– З горла питимемо? – спитав Нікіта, не відводячи очей від корку, що поволі виповзав із пляшки.

– Не переймайся! – звідкілясь із-за спини прощебетала Віруня.

– Що ти там робиш?

– Святкові бокали дістаю…

Нікіта обернувся і побачив: Віруня із стіни склепу витягає цеглину. Засовує руку в дірку й дістає дві гранчасті склянки.

– Ов-ва! – Тільки й виголосив Нікіта й повернувся до свого делікатного діла.

Коли Віруня сідала поруч, вона погладила себе всю від наливних цицьок, по животу, по стегнах і далі до колін, так що суконка ніби прилипла до тіла.

Хоч Нікіта тільки краєм ока те бачив, та йому більше закортіло пізнати Віруню, ніж засосати склянку «Мадери».

Зрештою Нікіта здолав корок і затис його зубами. Націдив одну повну склянку вина. А коли другу налив наполовину, Віруня схопила його за руку.

– Мені досить! Я свою дозу знаю.

– Так це ж усього лишень вино! Ти що?!

– Мені й від цього буде добре!

– Як знаєш… – розчаровано протяг Нікіта й ось що подумав: «Ну хіба після половини склянки дівка дасть? От якби цілий гранчак засмоктала! От тоді б я її на раз-два відшворив!»

А Віруня поволі-волі смоктала солодке пахуче вино й насмішкувато позирала на Нікіту своїми чорними, ледь вирлатими очима.

Нікіта, навпаки, засмоктав свою дозу одним духом. І зразу ж відчув такий «приход» радості й упевненості, що обійняв дівку за тугі плечі. Поставив склянку в траву і ковзнув другою рукою під поділ сукні до тугого, гарячого підкоління.

– Нікіто! Зачекай! – гостро остудила хлопця Віруня. – Дай посмакувати. Не поспішай!..

– Посмакувала? – спитав Нікіта, коли в неї не лишилося й на денці.

– Ще й як! Класне вино! Націди ще стільки.

– Так ти ж казала, що твоя доза отака! – і Нікіта показав пальцем на склянці.

– То моя перша доза.

– А скільки тобі тих доз треба?

– Побачиш… Не поспішай!

– Та я не поспішаю. Просто…

– Ну, якщо просто, то посидь і почекай.

Після кількох маленьких ковтків, Віруня поставила склянку межи колін і попрохала:

– Дай сигаретку. І запальничку.

Припалила сигарету. Затяглася з усієї сили. Жар просто з’їв шмат сигарети, перетворивши його на сизий попіл.

За тим одним ковтком допила мадеру.

– Слухай, де ти подів сирок? Я закусити хочу. А ти?

Нікіта поколупався в своїй бездонній кишені й витяг плавлені сирки.

Один подав Віруні.

Вона вмить розколупала фольгу й впорала сирок.

– А ти чого? Не хочеш?

– Я не сирка хочу! – по слову вичавив із себе Нікіта, бо втрапив всякий терпець. І почав боятись, що прутень упаде й буде повна дурня та глум.

Більше Нікіта не говорив, а мовчки поліз до Вірунькиної пазухи. Як стис її голу цицю, то заспокоївся. Відчув, що, якби й годину Віруня мазькала те вино, у нього б нічого не впало.

Віруня ж поволі-волі допила вино, допалила сигарету й опустилась на спину. Спадаючим голоском проказала:

– От тепер я готова… Тільки не поспішай…

Нікіта полишив у спокої її пазуху та розстібнув важку, з напаяним оловом, пряжку флотського ременя. Штани не зняв, а тільки спустив…

Віруня заплющила очі. Щосили схопила Нікіту за плечі й без угаву, як заведена, повторювала:

– Не поспішай, не поспішай, не поспішай…

А сама стегнами потроху підбивала. І так у них те діло добре пішло, що Нікіті здалося, що він так собі гойдається чи то на хвилях, чи на гойдалці.

Далі Віруня перестала повторювати те своє: «Тільки не поспішай».

Тільки шепотіла пересохлими губами: «Ой ти мій зайчику, ой ти мій котику, ой ти мій солоденький, ой ти мій тверденький, ой ти мій гаряченький… Ой як ти гарно мене… ой як гарно…»

Потім вона замовкла й наче завмерла.

– Що тобі не так? – спитав Нікіта, продовжуючи неквапно, але глибоко її пізнавати.

– Солоденький, помовч… Я прислухаюсь – як ти мене…

Ну Нікіта заспокоївся й продовжував те солодке для обох дійство.

Ураз Віруня прошелестіла:

– Рибонько, зайчику, давай швидше… Я зараз, зараз…

І саме тоді Нікіта відчув, що вона грається з його мошонкою. Так ніжно, обережно перебирає його тестікули. Водночас вона обома руками обхопила його за шию.

Нікіта шарпонувся й видер свою шию з її обіймів. І озирнувся.

Та й побачив таке, що його мов окропом плюснули в обличчя.

До них, поки вони піддавали один одному наснаги, підповз собі чолов’яга. Та й «пестив» Нікіту.

Нікіта зором ухопив усе. І шкіряний фартук, що як панцир захищав його груди, черево й стегна.

Зав’язки від цього фартука на шиї, на попереку й на обох підколіннях.

Виходило, що він, як на полозах посувається по землі, не розриваючи одягу й не здираючи руки. Нікіта підхопився. Та через спущені штани перечепився та гепнувся на землю. Та встав навкарачки й поповз за тим паскудою-«золотарем». Намагався вжучити його по морді, в шию. Та це погано виходило в Нікіти. Бо «золотар» мовчки, на диво швидко, повзком рачкував і ухилявся від ударів із якоюсь звірячою спритністю. Якось вже Нікіта підвівся, підтяг штани й тільки один раз вжучив «золотаря» носаком черевика під ребро.

Поки Нікіта замахувався вдруге, той встиг заднім ходом прослизнути в непомітний прохід під кущем жасміну.

Що було далі, я не знаю. А оскільки всі мої оповідки реальні «малюнки» реальних подій, то вигадувати фінал я не можу й не бажаю. Хотів спитати в самого Нікіти, що було далі біля покинутого склепу.

Телефонував кілька разів. Але телефон мовчить. А от Швандя точно помер кілька років тому.

Мальовані горщики

Перший курс проходив літню практику в Каневі, у присілку Бессарабії. Туди ми й прибули на колісному пароплаві «Іван Котляревський». Просто над дебаркадером на високій кручі серед буйної зелені сховалася наша база. До бази можна було піднятись крутою стежкою праворуч і похилою дорогою ліворуч. Наше невелике кодло, звичайно ж, поперло до крутої стежки.

На початку стежки довелось перелізати через здорову купу соснових стовбурів. Без сумніву, їх сюди привезли, щоб полагодити місток через яр. Той яр невеликий перетинав дорогу від Канева до Могили. А від старого містка стирчали лише товсті палі з намулу.

На тому боці рову стояла дебела жінка з возиком. На возику повні лантухи, закаляні червоною глиною. І блискуча лопата згори.

Ми зі своїми лахами, етюдниками та підрамниками подерлися вгору глинистим схилом гори. А попереду нас теж дряпався чоловік із лантухом. Ноша була така важенна, що чоловіка аж пригинало до землі. Здавалося – ще трохи і він стане навкарачки!..

Коли я обминав чоловіка, він закректав і вправно перекинув лантух з одного плеча на друге. З-під подертого солом’яного капелюха було видно лише важку нижню щелепу в рудуватій щетині. Уважніше я не роздивився чоловіка, бо не час було озиратись.

Треба було зайняти хороше місце, і ми свого не проґавили. Та ще й сачконули від важкої праці. Не ми першого дня тягали воду для кухні з глибокого провалля. Тільки я кинув на ліжко свої лахи, то вхопив ковдру й гукнув хлопців. І ми побігли до найрясніших лип. Та й зачали дерти з тонкого гілля медові пахучі квіти.