Обліковець, стр. 43

– А чому їх називають обліковцями?

– Бо вони ведуть облік життя дорослих людей.

Міла опустила голову й задумалася, згадуючи, як білий хлопець умовляв її не йти. Бідолаха, як він хотів, щоб вона ще пожила, а сам же навіть народитися не встиг!

– Ні, ти маєш незвичайного білого, – сказав Сорой так, наче міг читати думки. – Оцей якраз народитися встиг. Він прийшов до нас у семимісячному віці. Зазвичай народжені діти йдуть далі, але цього вище за нас не пропустили. Його божевільна мамка вистрибнула з вікна своєї квартири, а він поповз за нею. Цього не мало статися. Він би виріс у своєї бабусі, оточений любов’ю й увагою, а його мамка стала б сірою і спостерігала б звідси за ним крізь пальці своїх босих ніг…

Міла тільки зараз помітила Сороєву босоту.

– А ваші босі ноги означають, що ви можете спуститися назад?

– Наші босі ноги означають, що ми вже відірвані від життя, ми вже йому не належимо й не маємо з ним точок дотику. Нас не можуть побачити чи почути. І ми ніяким чином не можемо вплинути на те, що існує на землі.

Міла глянула на свої ноги, взуті в балетки, і питально поглянула на Сороя. Вона була єдиною взутою тут примарою. Той зрозумів її питання й кивком запропонував їй іти за ним.

Міла аж здригнулася, коли побачила, куди він її привів. Невелика кімнатка, облицьована кахлями, була нашпигована всілякими апаратами, які світилися, стиха шаруділи й пищали, а серед них одиноко втулилося ліжко з тілом. За маскою й клубком дротів важко було впізнати, хто то лежить, але Мілі пізнавати не було потреби.

Над тілом сидів той чорнявий юнак у всьому білому й тримав свою долоню на закритих очах дівчини.

– Що то він таке робить? – перелякано пробелькотіла Міла.

– Він не випускає з тебе життя, – відказав Сорой, відходячи вбік. – Ти не живеш, але поки він там, ти й не вмираєш.

– То моє тіло ще не вмерло? Але чому ж я тоді вже з вами?

– Бо ти не схотіла там лишатися, – пояснив Сорой. – А він чомусь схотів притримати для тебе можливість повернутися.

Міла якийсь час мовчки стояла й дивилася на того дивного обліковця. Він сидів над тілом, як особистий охоронець, праву руку тримаючи на очах лежачої дівчини, лівою ж перекладав зі стосика в стосик купку монет. Коли хлопець поглянув на неї, Міла підійшла ближче.

– А що це в тебе за купи монет? – поцікавилася вона, ставши біля стіни так, щоб не торкатися свого тіла.

– Срібні – це твої радості, – відказав обліковець, – золоті – це твої болі й печалі.

– То я – золотий багатій? – сумно посміхнулася Міла, помітивши з півмішка золота, що валялося біля ліжка. – Навіщо ж ти мене тримаєш? Ти ж сам бачиш – там у мене були самі нещастя. Чи я мушу ще більше розбагатіти на золото?

Хлопець покрутив у руці срібну копійку й благально подивився їй у примарні очі.

– Там у тебе буде можливість назбирати ще трохи срібла, – відказав він.

– Ти ж не знаєш, що мене там чекає! – вигукнула Міла. – Може, я все життя совковими лопатами гребтиму тобі золото! – Вона схлипнула, поникла й прошепотіла: – Я не хочу більше. Невідомо, скільки мені доведеться ще терпіти оте життя, а тобі доведеться терпіти своє оце. Ти вже здійснив свою місію, зібрав мої монети, тепер у тебе є шанс піти. Чи ж ти не хочеш довідатися, хто ти є?

– Хочу, дуже хочу! – із серцем відповів білий. – Але я ще потерплю. Бо ще більше хочу, щоб і ти ще потерпіла. Я не знаю, чи стане твоя срібна купа більшою, але я хочу дати їй змогу поповнитися.

– Тобі потрібно врівноважити золото зі сріблом? – шукала Міла пояснення його діям.

– Я сам не знаю, навіщо їх збирав. Може, щоб показати тобі?

Міла замислилася. І не над тим, як би їй назбирати ще срібняків. До неї дійшло, що коли вона опинилася серед сірих, то також має свій тягар, який прив’язує її до земного життя. Вона знала напевно, що це не Ростик, бо, хоч вона ще його кохала, та не хотіла більше бачити, не хотіла знати, де він і з ким. І ніщо більше не могло змусити її втрапити до сірих, як не єдине створіння, якому вона дійсно була потрібна.

Сонька…

Міла підійшла до свого обліковця й глянула на його монети.

– Чомусь мені здається, що ти збирав ці монети не для мене, а для себе, – сказала вона йому. – Мені не потрібно було бачити свої радості й біди, бо я й так про них знаю. Скоріше за все, це чомусь потрібно тобі. Можливо, не ти для мене мусив щось зробити, а я для тебе.

Дівчина підійшла до ліжка й доторкнулася до лоба тієї Міли, яка попіклується про свою племінницю краще, ніж сіра примара.

28

Андрій почувався володарем світу. Особливо після того, як Лейла кілька разів заткнула пельку набридливій Алісі.

Аліса, здавалося, не мала іншої розваги, як з’являтися в його квартирі й дошкуляти так, щоб пам’ятав усе життя. Вона вирішила витурити з його життя Лейлу, бо уявила, що ця дівчина багато для нього важить. Алісину логіку важко критикувати, бо вона ніколи не чула, щоб Андрій когось колись у себе оселив. Та й сам Андрій такого не пригадував.

Лейла поводилася, як ідеальна коханка. У ній химерно поєднувалися розкутість із зібраністю, сила зі смиренністю, юнацька безпосередність із незрозумілим досвідом. Вона не лізла в його справи, ніколи ні за що на Андрія не ображалася і з абсолютною байдужістю пропускала повз себе всі Алісині вибрики.

Одного разу, правда, Аліса їй набридла і Лейла за патли витягла її з квартири, запустивши навздогін модною сумочкою – тою самою, якою Аліса все вертіла в Лейли під носом, наголошуючи, що один цей аксесуар коштує дорожче, ніж уся Лейла разом зі своїми родичами. Повернувшись після цього до квартири, засапана Лейла стривожено глянула на Андрія й уточнила:

– Якщо треба, я можу наступного разу перед нею вибачитися.

– Та ти що! – пирхнув він. – Та я готовий виконати твої три бажання, якщо наступного разу ти повториш цей подвиг! Хоча після такої гостини вона сюди вже не скоро сунеться!

– Домовилися! – відгукнулася Лейла. – Мої три бажання: визволи маму, визволи маму, і, нарешті, головне – визволи маму.

Андрія трохи вкололо те, що Лейла не придумала більш особистого чи більш романтичного бажання – бодай одного! – а вкотре торочила йому про свою матір. Здавалося, Лейла тільки одним тим і жила. А жодному мужчині, а тим більше Андрію, не могло подобатися те, що в житті коханки є речі, важливіші за нього.

Але Андрій був професіоналом та не дозволяв змішуватися особистому й професійному, тому в Серафиминій справі зробив усе від нього залежне й тепер вичікував. За неї він не переживав. Він не думав, що ця справа із Серафимою в ролі обвинуваченої взагалі дійде до суду: навряд чи в прокуратурі комусь захочеться за неї кліпати.

Та в один прекрасний день Андрій зрозумів, що рано спочив на лаврах.

Приїхавши у відділок, він дізнався, що його підзахисна відмовилася від свого адвоката і її допитали без нього. За законом, слідчі не мали права проводити допит за відсутності захисника, бо обвинуваченій світило довічне позбавлення волі, тому до участі у справі допустили іншого захисника. І в його присутності Серафима зізналася у вчиненні злочину.

– Як ви могли?! – лютував на неї Андрій у кімнаті для побачень. – Я ж попереджав, щоб нічого без мене не робили! Ви хоч розумієте, що тепер вас можуть засудити до тривалого позбавлення волі? Ви про свою дочку подумали?

Трохи опанувавши себе, Андрій пильно поглянув на Серафиму. За кілька днів вона постарішала років на десять.

– Як вони вас примусили? – тихо запитав він, не сумніваючись, що в тих свідченнях усе до останнього слова – вигадка.

– Вони сказали, що якщо я не зізнаюся, то повісять це на Лейлу, – погаслим голосом відказала Серафима. – І натякнули, що дістануть її раніше, ніж до неї добереться закон…

Андрій закрив обличчя долонями. Як же легко обвести круг пальця забиту, загнану з усіх боків людину!

– На Лейлу цього точно повісити не змогли б, – кисло пояснив він. – У них немає ніяких зачіпок, щоб її сюди пришити. І вони б до неї не добралися, бо вона живе в мене…