Обліковець, стр. 39
Андрій узяв за спеціалізацію кримінальні та цивільні справи, почав розкручуватися, набирати вагу й заробляти непогані гроші. І все б нічого, якби не нав’язлива думка Аліси, що він назавжди залишиться її власністю. Час від часу вона з’являлася в Андрієвому житті, щоб його зіпсувати.
Зараз Аліса сказала Лейлі ті слова, які, за її задумом, мали б миттєво й назавжди прогнати конкурентку з Андрієвого помешкання.
Андрій не на жарт переполохався, бо не готовий був втрачати Лейлу, і вже стартував, щоб власноруч випроводити нахабу й після цього все Лейлі пояснити. Коли це Лейла ошелешила їх обох.
– Тоді ми з тобою колеги, зайчику! – повідомила вона випещеній, закутаній у хутро панянці.
І Аліса, й Андрій вклякли кожен на своєму місці. Андрій очікувально стояв за дверима спальні – схоже, Лейла чітко усвідомлює, що вона робить. Аліса трохи перетравила почуте, але здаватися не бажала й продовжила перестрілку.
– А ти часом не одна з тих бідних мисливиць на його руку й серце? – демонстративно співчутливо закинула вона.
– Мені не потрібні його рука й серце, – спокійно відповідала Лейла.
На Андріїв подив і на його полегшення, Лейлу, здавалося, ті дошкульні слова анітрохи не зачіпали. Він вирішив не втручатися й подивитися, що буде далі, а тим часом проскочив до кухні й почав готувати каву. Аліса у своєму запалі його навіть не помітила.
– То лише його гроші? Чи соціальний статус? – продовжувала вона атаку на Лейлу.
– Ні гроші, ні статус, – відповіла їй та.
Лейла й не думала якось реагувати на ті випади. Натомість Аліса починала втрачати терпіння.
– Чи ж не хочеш ти нам тут наспівати, що тобі потрібне лише його кохання?
Андрій витяг шию й зацікавлено чекав відповіді.
– Аж ніяк! – відказала Лейла. – Мені від нього потрібні виключно певні послуги. Якщо тобі це не подобається – хай щастить!
Андрій прикрив рукою рота й безгучно засміявся. Йому сподобалася двозначність цієї фрази, а також логічна реакція того самозакоханого, самовдоволеного стерва.
Аліса втратила контроль разом зі своїм лоском і витонченістю й відразу опустилася з коронного п’єдесталу на рівень панельної дівки. Лише за одне це Андрій готовий був Лейлу розцілувати, але Аліса ще й полізла до суперниці битися, надавши господарю повне право без зайвих церемоній виштовхати її втришия.
Виконавши обов’язок із захисту своєї гості, Андрій став навпроти трохи розхристаної Лейли. Йому сподобалася ця ділова розмова людини зі здоровим глуздом. Йому сподобалася Лейла, за зовнішністю якої, виявляється, багато чого заховано. Він готовий був не лише її розцілувати, а й потиснути їй руку.
– Ти мусиш у мене оселитися! – сказав він, простягаючи їй чашку з кавою.
24
Через тиждень те, що Поля засиділася в гостях, було ясно всім, окрім самої Полі. Вона користувалася речами господарів, споживала приготовану ними їжу, за їхні гроші гуляла містом, і такий стан речей її цілком задовольняв.
Славко, як і обіцяв, підкинув їй інформацію про кілька вакансій, але їх усі Поля забракувала. Офіціантка на роздачі у фабричній їдальні, продавець у ларьку й промоутер у супермаркеті – усе це було надто мілко для Полі. Утім, ніхто не помічав у неї особисто значної активності в пошуку собі кращого місця. Жодної активності. Але Мілу найбільше засмучувало те, що сестра, здавалося, уже й не пам’ятала, що десь там у неї є маленька дочка.
З усіх трьох своїх родичок найбільше Міла сумувала за Сонькою. Бо Сонька, на відміну від інших, безперечно, її потребувала. А ще тому, що Сонька, незважаючи на свій мізерний вік, уміла на любов відповідати взаємністю, чого не можна було сказати про решту рідні. Тому Мілі нестерпно було думати, що її улюблена племінниця не дуже потрібна власній матері. Не бажала їй Міла такої долі. Нікому не бажала.
Міла обговорила це питання зі Славком, і він полегшено запропонував узяти удар на себе. Затягнуте Полине гостювання його також не дуже влаштовувало, але він чемно промовчував про це. Повернувшись увечері додому, Славко демонстративно голосно повідомив Мілу, що післязавтра мають прийти робочі, щоб робити давно спланований ремонт у вітальні, та вручив Полі білет на завтрашній автобус. Поля почала була емоційно доводити, що ніякий ремонт їм не потрібен і що вона в крайньому разі може ночувати з Мілою в одній кімнаті, якщо вже Славко все одно там не спить, але, врешті, зрозумівши безвихідь ситуації, почала пакувати речі.
Наступного дня, провівши Полю й прибравши у вітальні, Міла залізла з ногами на диван із єдиною перспективою: провести решту дня в компанії своєї оленячої скотобази. Але скотобазу довелося відкласти – на дівчину чатували дві несподіванки. Перша: Поля запізнилася на автобус і без найменших докорів сумління повернулася до сестри. Мілі довелося злізти з дивана, який принаймні до завтрашнього ранку ще мав належати Полі. Друга: Славко повернувся додому раніше.
– Подивися, кого я тобі привів на вечерю! – вигукнув Славко з порога, а коли зайшов із гостем до вітальні, усі стали як вкопані, витріщаючись один на одного.
Славко витріщався на Полю, яку не думав тут зустріти; Поля витріщалася на новоприбулого незнайомого хлопця, який був елементом інтриги в цій нудній обстановці; Ростик витріщався на Мілу, яка, уся зблідла й застигла, дивилася на Славка очима помираючого мамонта.
Славко хутко взяв на себе роль хазяїна, познайомив гостей між собою, примудрився шепнути Ростику, що Поля «не в курсі», і заходився допомагати Мілі накривати на стіл. На кухні він непомітно стис її руку, підбадьорливо всміхнувся й мімікою показав, щоб вона не хвилювалася.
Міла зрозуміла: Славко мав на увазі те, що Ростика попереджено й він при Полі зайвого не бовкне. Але хіба ж це їй холодило кров?
Більше місяця вона Ростика не чула й не бачила, не отримувала навіть бідненької есемески чи короткого привіту через ліпшого друга. Утім, це не було казна-яким дивом. За цей місяць вона пережила те саме, що переживала вже майже рік, тільки більш концентроване – свою абсолютну непотрібність тим, хто потрібен їй.
Але сьогодні від цього так защеміло в очах, що несила було терпіти. Бо, залишаючись наодинці із собою, вона хоч знала, чого від себе можна очікувати. А зараз, незважаючи на розуміння того, що Ростик із нею повівся нечесно, Міла нічого не могла вдіяти ні з тремтінням колін, ні із сухістю в горлі, ні з шаленим гупанням серця по голові.
За вечерею Міла й рота не відкрила, натомість Ростик чемно взявся розпитувати її сестру про всілякі дрібниці. Дізнавшись, що вона приїхала шукати роботу, але так ні на чому не зупинилася, він саркастично констатував те, на що в Славка з Мілою не вистачало нахабства:
– Сонце, не хотілося б тебе засмучувати, але тобі взагалі гріх харчами перебирати! Люди навіть із нашою освітою сидять без роботи, не те, що з твоєю!
– Ось бачиш! Це зайвий раз доводить, що ваша освіта – до одного місця! – відрізала Поля з царським виглядом.
– А ти ще та штучка! – підняв брови Ростик на цю пихату малолітку.
– І не сумнівайся! – переможно підтвердила Поля.
Додатковим смутком для Міли було споглядати за тим, як Ростик майстерно й завуальовано виставляє на сміх її легковажну сестру. Боляче було бачити, як він тішиться з того, боляче усвідомлювати, що сама Поля розуміла все викривлено. Більш за все Міла боялася, що Поля врешті побачить справжню суть Ростикових випадів і за старою доброю звичкою вчепиться йому у волосся.
По закінченні вечері Міла зібрала зі столу посуд і, наготувавши десерт, пішла шукати гостей, що порозбрідалися хтозна-куди. Зазирнувши на балкон, дівчина зрозуміла, що не тими страхами вона мучилася. Поля, прийнявши найбільш спокусливу позу, улесливо нашіптувала щось припертому до стіни Ростику. Усміхнений хлопець і не думав пручатися, тільки мугикав щось у відповідь.
Міла відсахнулася від балкона і, мало не збивши з ніг свого чоловіка, який нагодився на дорозі, побігла до своєї кімнати, щоб, як завжди, поховати там біль.