Обліковець, стр. 26

Ніколи при обговорені деталей угоди ні із самою Мілою, ні з Ростиком, який і підштовхнув Славка до цієї афери та виконував роль посередника, про гроші не йшлося. Славко знав, що Міла погодилася на цей крок не через гроші, а через якісь особисті мотиви. Тим більше його спонсорство мало стати приємним бонусом для цієї замкненої в собі та в чотирьох стінах дівчини. Він мав відчувати, що не лише бере, а й щось віддає. Щоб, коли настане момент, розійтися квитами.

Славко днями десь пропадав. А в ті нечисленні хвилини рано-вранці чи пізно ввечері, коли був удома, перекушував, чим прийдеться: молоком, яйцями, фруктами чи бутербродами. Не дивлячись на те, що в холодильнику чи духовці Міла завжди залишала вечерю, він нічого приготованого нею ніколи не торкався, а на кухню заходив тільки тоді, коли її там не було. Через день Міла викидала не з’їдені рештки своїх творінь, але щодня творила знову й залишала Славку щось смачненьке.

Насправді Мілі було байдуже, як Славко до неї ставитиметься. Єдине, на що вона сподівалася, – це на його нейтральний настрій, відсутність невдоволення або ж, навпаки, запопадливої уваги. Його можливої агресії дівчина просто боялася. Його ввічливість була для неї більш обтяжлива, ніж ігнорування. Насправді вона надто не переймалася Славком, бо жила іншим – очікуванням Ростика чи бодай дзвінка від нього.

Першого дня це був піднесений неспокій, бо вона була певна, що Ростик має її провідати на новому місці. Другого дня надійшло схвильоване очікування: була субота, і шанси того, що хоч у вихідний у Ростика з’явиться вільний час, збільшувалися. Та коли минули і субота, і неділя, залишилося тільки тужливе сподівання.

Міла вдень не могла знайти собі місця, раз по раз видивляючись у вікно й прислухаючись до вхідних дверей, і довго не могла заснути вночі, придумуючи причини Ростикової відсутності. Кілька разів спитала в Славка, чи не бачив він Ростика, на що хлопець, пильно дивлячись на Мілу, відповідав заперечно, а потім додавав, що той, вочевидь, надто зайнятий батьківськими дорученнями.

Через тиждень Міла не витримала й сама Ростику подзвонила, та не почула нічого, крім холодних довгих гудків. Її надія змогла зачепитися навіть за ті гудки: тепер він побачить на своєму мобільному, що вона хоче з ним поговорити, і передзвонить, коли звільниться. Та минуло більше доби, а він не передзвонив.

Міла хоч і хвилювалася, що може завадити своїми дзвінками роботі та розгнівати Ростика, але знову набрала його номер. І знову слухала довгі гудки замість жаданого голосу. Після третьої спроби вона не втримала сліз. Вони котилися по кам’яному, позбавленому будь-якого виразу обличчю, яке вдаваною непорушністю дурило власне відображення на ідеально відполірованій плиті.

Через півгодини, насухо витерши і обличчя, і плиту, Міла заходилася, як і завжди, готувати вечерю, яку, як і завжди, ніхто не їстиме.

17

Більше місяця минуло, а біля порога ще стояли бридкі Мілині черевики, хоча за ті гроші, що Славко їй залишав щотижня, можна було повністю оновити гардероб. Та ні на дівчині, ні біля неї не було помічено жодної нової речі. Спочатку хлопець подумав, що Міла на щось збирає, а згодом зауважив: холодильник і кухонні шафки постійно набиті харчами, а мийні засоби та побутова хімія не закінчуються. Стало зрозуміло, що ті гроші, які Славко їй виділяв на особисті потреби, Міла витрачала виключно на обслуговування будинку.

Єдиною обновою, яку можна вважати Мілиною, була схема вишивки з набором кольорових ниток та шматком білої тканини, де з кожним днем усе більше вимальовувалося зображення собаки під дощем. Славко час від часу натрапляв на неї у вітальні біля дивана й зі швидкості проступання того бідолашного собаки на полотні робив висновки про сіре й монотонне існування своєї співмешканки. Навряд чи вона бачила щось іще, крім інтер’єру цієї квартири, прилавків магазинів, де справно скуповувалася, та того мокрого пса. При цьому Міла завжди була сумно-спокійна й ніколи не показувала й натяку на невдоволення.

Лише кілька разів Славко помічав, як у її великих сірих очах наче трохи відхиляється завіса й звідти визирає життя. Це було тоді, коли вона питала про Ростика. Але, крім тих кількох коротких ненав’язливих питань, вона більше ні про що не питала, не просила й не говорила.

Славко й не звертав на це уваги, бо мав власні клопоти. Аж поки та незмінна вечеря, яка чекала його кожного дня, як жертвоприношення, те уперте небажання витрачати його гроші на щось інше, крім його будинку, і жалібні, немов живі, очі вишитого пса, які поглядали на Славка з тканини, переповнили чашу його терпіння.

Якось він, повернувшись додому після важкого дня, знову з порога відчув соковитий запах часнику та прянощів. А коли зазирнув на кухню, то побачив, що Міла вже піймала його повернення й накриває стіл на дві персони. Хлопець, не витерпівши, підійшов впритул до буфета, з якого Міла діставала серветки, і вперся кулаками в робочу поверхню, якраз біля Мілиних рук.

– Ти в мене закохана? – запитав він, примруживши очі.

Міла вклякла на місці, інстинктивно ховаючи руки – щоб не виказували її тремтіння. Але на питання відповіла без роздумів:

– Ні!

– Я знаю, що ні! – погодився Славко й помітив, як дівчині відлягло від серця. – Просто хотів наголосити: якщо я тобі ніхто, ти не маєш мене обслуговувати!

– Я знаю, що не мушу робити «як заведено», – спокійніше виправдовувалася Міла. – Просто я все одно собі їжу готуватиму, і мені не шкода поділитися.

– Ну добре!

Славко ривком відкрив духовку, повитягав звідти посудини з наготованими Мілою стравами. Ухопив виделку, наколов на неї баклажановий рулетик і, закотивши вгору очі, прожував його.

– У баклажани треба більше олії й менше часнику! – прокоментував він, потім відколупав шматочок курки й так само зосереджено її прожував. – Курка могла би бути більш соковитою.

По тому хлопець безцеремонно взяв чашку, де парував щойно перелитий із турочки напій, який Міла наготувала для себе.

– А оце, – скривився він, – вибач, це не кава!

Славко й сам не знав, чого хотів добитися цими словами: чи змусити Мілу образитися та збунтуватися, чи показати, що її зусилля марні й слід направити їх в інше русло. Чи захистити встановлену ним межу, яку переходити було не варто. А може, у ньому просто заговорив кулінар, який уже не міг залишатися осторонь.

– Ого! Тобі, мабуть, і рідна мати з їжею вгодити не могла! – муркнула Міла, скоріше здивована, ніж ображена.

– Мати мені й не пробувала догоджати, – повідомив Славко, втрачаючи запал. – У нас була кухарка. Хоча іноді мене навідувала думка, що якби мені мама сама щось приготувала, то я й пересмажені капці їв би з великим задоволенням.

Це був контрольний постріл, який мусив усе поставити на свої місця. Такий розподіл на чужих і своїх мав би, за Славковим розрахунком, остаточно відбити в Міли охоту піклуватися про нього.

– Смажених капців я готувати не вмію, – по миті роздумів відказала Міла. – Але можу спробувати, якщо даси рецепт. І вкажеш точні міри олії та часнику.

Славко занімів. «Інша планета, йолопе, інша планета!» – нагадав собі.

– Ти така впевнена у своїх кулінарних здібностях? – запитав уже з цікавості, а не з розрахунку.

– Я не кухар вищого розряду, – тихо, але з викликом в очах відказала Міла. – Але готувати вмію. Хай би що ти казав…

Ось за що він її зачепив! Ось за що можна її витягти з того моторошного оціпеніння, завдяки якому хлопець у себе вдома почувався, як у мавзолеї!

Славко відкусив шматок спеченого нею бісквіта.

– У тебе, може, і є певний досвід, – сказав він, дожувавши. – Але готувати ти не вмієш.

Міла ледь помітно стисла кулаки і з камінним виразом процідила:

– При всій повазі я цьому не повірю!

Славкові речі купою валялися на старому стільці, сумка впала на запорошену крейдовим пилом підлогу і, немов помстившись хазяїну за те, що не подбав про неї належним чином, двічі перекотилася на інший бік – бруднитися, так бруднитися! Сам Славко, засукавши рукава й довівши свої черевики до стану ще гіршого, ніж сумку, завзято розмахував мітлою, змітаючи в один куток будівельне сміття, що півметровими купами лежало по всьому приміщенню площею в п’ятдесят квадратних метрів.