Вирвані сторінки з автобіографії, стр. 74
Заслужений працівник культури, керівник народного самодіяльного фольклорно-етнографічного ансамблю «Молодички-жартівнички» із села Чорногузи, Фрозіна Тодорівна говорить і мислить, як колись моя бабуся: афористично, образно. Пише: колектив, яким вона керує, має трудового стажу 1700 років (чуєте, лежебоки!). Із сапою. Із серпом. Із дійницею.
Але ви послухайте ще, чим поділилася зі мною ця дивовижна жінка:
«Що таке гуцульська мелодія для гуцула? Це рідна кров і серце. Я про це маю живу легенду. Мій рідний вуйко Миколай у війну дійшов з воєнними обов'язками аж на Урал (вивозили спорядження стратегічних заводів). Був звичайний буденний день, кипіла робота, сотні воєнних і він, Миколай, як керівник того дійства, були зайняті до краю, а тут з Москви головний диктор того часу Юрій Левітан оголосив: «Важное сообщение ТАСС: Сегодня наши войска освободили часть западной Украины - Буковину». І заграла «гуцулка». Тут мій вуйко, сильний, загартований в боях чоловік, закричав скільки сили: «Ой, люди добрі, ой!» - і повалився, як підкошений, додолу. Всі збіглися, дивувалися, чи зірвався снаряд, чи що інше сталося, прибігли лікарі А коли він отямився, спитали, що було з ним. «Та це ж гуцулку по радіо заграли, товариші, ви чуєте?!» Зрозуміло, ніхто з них не міг чути, хоч би й сто раз прозвучала «гуцулка», а от Миколай трохи не вмер, як почув. Чому?
Та тому, що так само падали б у сердечнім запалі венгри - від чардашу, румун - від сирби, поляки - від краков'яка, греки - від сіртаки, дагестанці - від лезгинки в хвилину своєї національної радості»...
P.S.
Дасть Бог - 6 жовтня 2010 р. Фрозіні Гулей буде 80!
Я не знаю, чи мені коли виповниться 80, і тому я хочу, щоб про такі речі знали інші. Не думаю, що порушую тайну приватної сповіді. Там такі є місця, що кров холоне. Але, бачите, жінка говорить про те, чого багатьом із нас не вистачає: морального здоров'я, знання свого і сили духу.
ІЗ ЗАПИСІВ «СЕРДЕЧНОЇ ЛЮТОСТИ»
(Уточнити дату у Д. В. ПАВЛИЧКА!!! Цей виступ публікувався у пресі!)
Шановне товариство!
Не маю наміру приєднуватися до «голосільників» над руїнами мови титульної нації Української держави. Хто хоче вести свою партію у хорі плакальників - хай плаче у хусточку свого розпачу.
Хто має намір укотре просити - хай сідає під стіни Лаври із простягнутою рукою і просить милостиню. У цій залі прошаків немає. У цій залі немає самозванців на роль національної еліти. Тут присутні свідомі свого покликання люди.
Тут - винятково ті, хто може тільки вимагати.
Вимагати найрішучішим чином від усієї раті державних чиновників, які харчуються на гроші платників податків, на наші у тому числі гроші, не мало - не багато, а лише неухильного виконання Основного Закону Держави, одна із статей якого чітко й однозначно визначає українську мову як єдину державну.
На знак протестів проти безпрецедентно викличного, агресивного, а головне - безкарного приниження нашої національної гідності, національних прав, а найголовніше - порушення Конституції у мовній сфері ніхто із моїх колег-письменників не буде палити своїх українських (україномовних!!!!!) рукописів ні під чиїми стінами, навіть якщо 20 червня ця коаліційна політична калічка оголосить, що Микола Янович чи будь-який інший двічі професор удруге ввійшли в ту саму воду з благословення тих безличних (як сказали б на Буковині) політиків, хто вчорашнє гасло «Бандитам тюрми!» сьогодні дозволяє міняти на гасло «Українській мові - тюрми і гетто».
Знаю, що ініціаторам, підбурювачам і виконавцям цього добре продуманого, але вкрай небезпечного спектаклю не варто пробувати в кума розума.
Цього ніколи не буде, поки наша держава бодай номінально називається Українською. І поки в державі, а не в екзилі, є Ліна Костенко та Іван Дзюба.
Мовний екзил - не наша територія. Достатньо, що правдивий український інтелігент і без того почуває себе в умовах бункера. Достатньо, що не кожен обласний центр має українську книгарню, що в Києві на пальцях однієї руки можна перелічити вивіски українською мовою за всіма тими Potato house і всіма іншими - не-нашими - вивісками. Ми ніколи не погодимося на ці картопляні будинки своєї культури на своїй землі, на інтернування мови в гетто лише народної пісні чи етнографічних композицій. Нашого полону за нашою згодою не буде ніколи! І тут справді хай мовчать усі америки й росії разом узяті!
Немає жодних перепон для того, щоб державна машина в особі державного радіо, телебачення, за участі науковців, митців і насамперед державних чиновників, без надриву і емоцій пояснила частині зневаженого, приниженого бідністю, нестачами і безконечною брехнею суспільства, що державна мова - це всього лише мова державних органів і установ, національної школи, вищої освіти, сфери обслуговування, а на кухні, на побаченні чи на «регіональній» сходці кожен має право спілкуватися а хоч би на хінді, а хоч на пальцях, а може, навіть «дулями».
В Америці можна небідно прожити десятки років і не знати більше ніж 50 англійських слів, але в Америці неможливо отримати місце державного службовця без знання державної мови. У Росії неможлива ситуація, щоб, скажімо, віце-прем'єр чи губернатор, навіть родом із Черкащини, навіть на прізвище Матвієнко ініціював запровадження в Росії другої - української - державної мови.
Мене не цікавить, хто позавчора платив Андрієві Шевченкові, щоб сплутати йому ноги на футбольному полі у складі саме української збірної. (УТОЧНИТИ, ЯКИЙ ТО БУВ МАТЧ-ПАРТАЧ!!!!)
Але мене цікавить, хто платить за пластир на губах наших численних правників, прокуратури, адміністративно-правової служби Секретаріату Президента, які жодного, жодного разу не дали публічної правової оцінки діям тих представників місцевих органів влади (влади!!!), які збунтували цілу державу, накинувши їй дискусію про можливість запровадження ще однієї державної мови на окремо взятих територіях.
Як ніхто до сьогодні не дав правової оцінки діям тих, кого іще вчора через екран телебачення попереджали про допити й однією рукою нібито розшукували через Інтерпол, а другою махали їм ручкою на прощання в українських аеропортах, даючи «зелене» світло з батьківщини, щоб вони потім батьківщину обізвали «пройденим етапом», а сьогодні їм стелять червону доріжку, щоб розкладати свої наперстки в парламенті?!
Політичне паскудство останніх тижнів підказує всім тим, хто не втратив почуття відповідальності й здорового глузду, що Україна, як ніколи раніше, наблизилася до тієї прірви, за якою - небачений розбрат, крайня напруга суспільних відносин, а відтак - і загроза цілісності Держави.
Чому про ці небезпечні для національної безпеки речі, сьогодні волають національні інтелігенти, аналітики, соціологи, а не політики?! Та тому, що ті, хто ще вчора бився за крісла очільників національної безпеки, сьогодні, як щури, сховалися під парламентським куполом в надії вибити під себе або те саме, або іще якесь крісло. І несть їм числа, тим сторожовим національної небезпеки.
Чому ніхто не наважується сказати вголос, що свідоме, зумисне зневаження національних підвалин при млявому потуранні держави (а мова і є однією з таких основних підвалин) може зумовити драматичний розвиток подій, коли брат на брата іде не на ви, а з кулаками і крісами? Хіба ми не розуміємо цього?
Чому, зрештою, мовчить Гарант Конституції Віктор Ющенко?!
Проблема державної мови - це не просто проблема мови як такої. Сьогодні питання стоїть руба - або нас як державу надовго схилять у позу букви «зю», або ми нарешті повиходимо зі своїх роз'єднаних закутків і дуже рішуче, так рішуче, наскільки дозволяють українські закони, домагатимемося того, що нам належить за цим законом.