Вирвані сторінки з автобіографії, стр. 71

У маєтку Васильків був розкішний парк із екзотичними породами дерев. Залишки цієї краси є ще й дотепер і частково належать селищній лікарні, а частково - берегометській громаді. Жахливий стан унікального природного куточка привів мене згодом у кабінет тодішнього голови Чернівецької облдержадміністрації Володимира Куліша. На той час (2008) обласний голова почув мою тривогу і згодом Чев'юк написав мені: «Питання, яке ви порушили про садибу і парк Васильків, вирішується позитивно як заповідна зона».

(Треба поцікавитися, як опікується нинішній обласний керівник Михайло Папієв історичною і природною реліквією. З Папієвим ми одночасно вчилися в Чернівецькому університеті. Маю багато цікавих спогадів про той період і про цікаві перипетії життя).

Ще Федір Чев'юк написав: «Тоді в Берегометі Марія Василівна фотографувалася в дуплі липової альтанки».

Подивіться на обкладинку цьогорічної книжки-білінґви «Солодка Даруся» (українською та російською мовами): із вищербленого часом дупла липи викочується колесо. А тепер уявіть мене в тому дуплі, де можна поміститися ще одній людині. Художник Сергій Іванов на моє прохання «витравив» мене із липової «схованки» і для обкладинки книжки помістив туди колесо з мого київського городу, придбане в Розтоках у їздового Юрка Бурака. У цій же «Солодкій Дарусі» є ще одне фото з нашого городу - бузьок у гнізді, розташованому на старій груші. Там теж є колесо, подароване нам Юрком Матіосом із хутора Околенчик (пригадуєте президентського «водія»-їздового?).

Федір Чев'юк достеменно вивчив дерева в парку, заснованого Васильками 1890 року. Ось перелік видів дерев, що ростуть у колишньому парку Васильків і потребують захисту й уваги:

тис ягідний, тюльпанові дерева, тисуга канадська, ялівець віргінський, ялини балканські, кедр сибірський, кедр карпатський, псевдомодрини (всього 4 екземпляри на території СНД, 2 - в Нікітінському ботанічному саду в Криму, 2 - в Берегометі), гімго, липи, буки, дуби різних видів, кущі не збереглися.

Однак до батьків я можу їхати й іншою дорогою. Через місто Вашківці. Також Вижницького району. Це батьківщина батьків Рамона Гнатишина - колишнього генерал-губернатора Канади, першого українця, що посів таку високу посаду в англомовному світі. У Вашківцях також є багато цікавого.

КАМІННІ ГОСПОДАРІ

АВСТРІЇ, РУМУНІЇ І РЕШТИ

Скільки разів їздила з Чернівців до Розтік через Вашківці - а жодного разу не зупинялася біля єврейського цвинтаря при самій дорозі, у меморіальному музеї майстра народної вишивки Георгія Гараса була, з автором безсмертної «Черемшини» Василем Михайлюком зналася, славнозвісну вашковецьку Маланку святкувала, а ступити два кроки вбік із вулиці чи то було ліньки, чи то безпечна й жорстока молодість ніколи не цікавиться вічністю.

Але надходить час, коли майже судомно починаєш збирати всі калейдоскопи чужих життів, щоб дізнатися про людське життя - найбільше. Може, на цвинтарях - і не найкраще місце для поповнення інформації, але що найточніше - це точно. Цвинтарі - найретельніші зберігачі ставлення живих до мертвих. Здається мені, що в роки моєї ранньої молодості тут, на вашківецькому («жидівському» у народі) кладовищі, не всі камінні пам'ятники завжди стояли рівно. Багато які лежали в траві. Але, може, то лише моя нетривка пам'ять. Бо зараз сірі, постарілі від часу ряди специфічних єврейських автографів у вічність стоять майже що «наструнко», обвиті хіба що диким плющем чи некошеною травою.

О, як багато там закодовано таємниць, драм, трагедій, розпуки. Ніби знаючи наперед, що якійсь владі можуть прийтися не до снаги безмовні послання вічно гнаного народу, їхні нащадки вписували сльози своєї розпуки двома, а то й трьома мовами: а може, хто і почує? А може, хто й відчує, якими неоднаковими колесами трамбували тут жидівську долю різні держави? І як по всьому - залишився лише клаптик землі під порослим мохом надгробним каменем. Як багато могла б я прочитати чи додумати, коли б мені відкрилися ці дивні письмена ідишу та івриту.

Найдавнішими похованнями, що знайшла я у Вашківцях, є два майже однакові пам'ятники людського зросту з чорного граніту. Видно, їм також дісталося немало: краї надщербнуті, ніби збиті молотком. Та камінь - дужий. Витримав.

Ось під оцим - доктор медицини Ісідор Шайт. 26.01.1871 - 17.04.1912. І тихі слова скорботи за молодою людиною.

А під сусіднім - Еміль Вільнер, аптекар, 1865-1929. І приблизно однакові слова печалі.

Але ось вона - печать часу і колісниця історії навіть коли б про неї й не хотів знати, доктор Шайт, народився і помер за часів старої бабці Австрії та Франца Йосифа, тоді як аптекар Вільнер також мав нагоду скуштувати добра і ласки могутньої Австро-Угорщини, але розпрощатися з білим світом йому довелося за часів Романія маре (Великої Румунії тобто) і його величності короля Мігая. Навіть не думаючи про такі складні геополітичні речі, ці прості істини зафіксували тодішні майстри надгробків. Доктору Ісідору Шайту останнє пристанище зробив умілий майстер Вільгельм Москалюк, із Черновітц. Так звучала назва Чернівців німецькою за часів Австрії. А аптекаря Еміля Вільнера споряджав у камінну вічність не менший майстер - В. Редер, із Черноуць. А це вже румунська назва буковинської столиці.

(Докладно розказати про родину Москалюків і Редера. Про могилу австро-угорських та російських воїнів, які загинули в Першу світову війну 1914-1918 pp. Знаходиться на християнському кладовищі в Садгорі. Впорядкована 1935-1936 pp. Автор надгробка - Вільгельм Москалюк. Буковина часів Першої світової війни - арена жорстоких боїв. 1935-1936 pp. румунський уряд, виконуючи рішення Міжнародного Червоного Хреста зі вшанування пам'яті загиблих, перезахоронив останки загиблих солдатів та офіцерів. Напис румунською мовою «НЕВІДОМИМ ГЕРОЯМ. 1914-1919». Садгора)*.

На вашківецькому цвинтарі багато поховань з 1937-1938 років. Очевидно, природні

смерті. Багато жінок. А ось це карбування літер мені видалося особливим: «Здесь похоронена Хана Едрайх, трагично погибшая, в расцвете 17 лет. Июнь 1941 г.» Що за цим життям і такою ранньою смертю?

14-15 череня 1941-го року, за тиждень до початку війни, з Буковини радянська влада вивозила «на вічні екскурсії» до Сибіру десятки тисяч неблагонадійних, господаровитих політично активних і навіть своїх симпатиків. Але у цьому ж червні німецькі колони вже били жидів. То що за трагічна історія спіткала бідну Хану? Мабуть, ми вже не дізнаємося.

А за кілька днів, дорогою з Коломиї, я зупинилася біля ще одного придорожнього пам'ятника із зіркою Давида. Там викарбувано: «Вічна пам'ять евреям м. Коломиї та навколишніх місць, загиблим від рук нацистських катів у 1941-1944 pp.». За 500 метрів від цього місця височіє християнський храм. Радіо в машині сказало, що сьогодні, 5 травня - Всесвітній день Голокосту.

А я згадала бабусину давню розповідь про те, як вона кілька днів переховувала у стозі сіна вагітну єврейку-біженку з Польщі, коли туди прийшли вже німці, а на Буковині ще стояла Румунія. І згадала іншу бабусину розповідь про місцеву багачку Рахіль, яка змушувала сільського наймита кидати до свинського корита вареники з сиром, а сама заходилася сміхом так, що її чоловік Мойша просив: «Тримайте панію, щоб не надсадилася від сміху».

Отака вона, непримиренна історія, що мирно сусідить на цвинтарях та в людській пам'яті і не дає спокою совісним і допитливим. І посилають нам свої знаки камінні господарі минулого, сподіваючись у вічності на те, що хтось із нас виявиться добрим дешифратором. А може, вони ні на що і не сподіваються?