Вирвані сторінки з автобіографії, стр. 67
Я хочу назвати ці спільні роботи «поіменно», бо жодна з них не лишилася непоміченою читачем:
«Майже ніколи не навпаки»,
чотири видання «Солодкої Дарусі»,
«Жіночий аркан у саду нетерпіння»,
чотири видання «Нації»,
«Москалиця» - «Мама Маріца - дружина Христофора Колумба»,
«Чотири пори життя»,
«Кулінарні фіґлі»,
українсько-російський варіант книжки «Солодка Даруся» - «Даруся сладкая»,
«Вирвані сторінки з автобіографії».
Наперед би більше, кажуть у таких випадках на Буковині!
А я подумки підтверджую: певно, що так - бо майже ніколи не навпаки.
ЛИСТ ДО РЕДАКЦІЇ
газети «Сільські вісті» 2001 року
(свідомо не називаю прізвища, бо я не питала дозволу в автора. Синтаксис і орфографія збережені):
«Зовсім випадково мені потрапив до рук «шматок» газети, навіть не знаю і назви, де фото письменниці Марії Матіос, і стаття «Репресована свідомість реабілітується довше, ніж людина». З газети дізналась, що авторка має 6 поетичних і 2 прозові книги. А проживає в Києві. Чому пишу? Тому, що болить і крається серце за нині вже покійних батьків, бабуню, які свого часу проживали в Львівській області, а в 1950 по 1958 р. були виселені на спецпоселення в Хабаровський край.
Мама на той час ще не заміжня була і зі своєю мамою такою ж малограмотною (мама всього 2 кл. закінчила) була виселена сама не знаю і за що. Можливо так, як пише Марія Матіос через те лише, що прізвище було таке саме, як у тих, що якимсь чином за чиїмись спинами відкупились від Сибіру, тайги. Та Бог їм суддя. Забрали: спалили хату, навіть майно не описали, як треба було. Написали «Архівних даних немає» в довідці, яку видали, коли її я реабілітації добилася в 1991, здається, році. Та поїхавши, на її Батьківщину, підняли архіви. Записано - хата, стодола, так мамин брат двоюрідний сказав мені: «Так мама ж сіно не їла. Як була стодола то і ясно, що була корова, хата ж свиня і в хаті все». І от про відшкодування вартості майна, зайшла в Самбірське УМВС, в райраду по питанню реабілітованих. Та жінка сказала «Люди добрі. Держава бідна. Одною рукою дає, іншою забирає. Ви більше нічого не доб'єтеся. Більше витратите на ті довідки, ніж що отримаєте».
Мені болить інше. Мама, царство їй небесне, весь час згадувала яке там було життя серед комарів в тайзі влітку і взимку, на лісоповалі. Коли волосся в бараці примерзало до стіни (ну от плачу, бо це і мій біль, бо моя сестра Оля на рік старша і я там родились). І першу дитину (походивши по глибоких снігах і сильних морозах мама мало не втратила). Та слава Богу, врятували в утробі, а потім новонароджену з чиряками на голові.
Прошу мене пробачити, що пишу і плачу, болить душа, повернулись не на Батьківщину, а зовсім в інші краї на південь. В 1958 p., коли їх відпустили, але не радили їхати на Батьківщину. А куди їхати з сім'єю? Чоловік, 2 дітей і наша бабуня.
Що є цікаво, що мама там аж на далекому Сході знайшла свою долю. Теж зі Львівської області, але Старосамбірського району. І в 1955 р. одружилась. Як я вже писала в жовтні родилася моя сестра, а через рік - я. В цьому році 6 жовтня, як Бог дасть, доживу - 50 р. виповниться.
Та я хочу Вас попросити чи дати мого листа Марії Матіос чи її адресу. Я прагну прочитати ті 2 її прозові книги. Я хотіла б щоб вона мені їх вислала, я прочитаю і їй поверну. Я запитувала в бібліотеках наших, шкільну і сільську бібліотекаря, в районі. Якщо вона в них описала ті події, тих сталінських репресій - я так би мовити глибше влізу в шкіру моїх батьків і сама відчую той біль, страждання їх за своєю маленькою батьківщиною, за родом; так пекла душу мамина пісня «На Україну повернусь», що і я плачу і ридаю, коли чую її. Кажуть, «на все воля Божа». Можливо, туди і треба було потрапити, щоб знайти свою долю і дати життя нам 3. Та все ж не можу збагнути, чим завинили перед державою 2 баби, що Господь так розпорядився».
P.S. Я, звичайно, книжки надіслала.
КОЛИ НАПОЛЕОН ОКУПУВАВ ВІДЕНЬ
(напередодні всеукраїнського форуму «Україна - зона культурного лиха»)
Коли свого часу армія Наполеона окупувала Відень, Гайдн відчиняв вікна свого будинку і щодня демонстративно грав австрійський гімн. Наполеон наказав виставити французьку варту біля воріт його дому, щоб ніхто не міг зашкодити творцеві. Але це був Наполеон.
Сьогоднішні українські ліліпути державотворення намагаються формувати як не розстрільні, то похоронні команди для всього пласту української культури. Духові оркестри цих команд уже взяли перші акорди. Але ми всі тут для того, щоб ці акорди не стали мелодією.
Тому, дорогі мої брати Капранови, у розмові про гуманітарну катастрофу в Україні не оминути політики і політиків. Бо за цим надзвичайним станом, окрім банальних грошей і переділу власності, бовваніють антиукраїнська політика і антиукраїнські політики. І всі вони мають імена. І всіх їх треба називати поіменно. Щоб ніхто не був забутий.
За законами логіки, я повинна була би прийти сьогодні на цю прес-конференцію з мазепинкою на голові і з батогом у руках. Так міг би сьогодні зробити будь-хто з моїх колег-письменників, тих, хто не вважає себе «узким слоем украиноязычной интеллигенции, которая просто боится конкуренции во всем».
По-перше, «узкий слой» не буває успішним. А по-друге, конкуренції не бояться ті, хто вже має певний досвід творчого прориву поза кордони України.
Але я не в мазепинці. І замість батога я використаю слово. Бо я не люблю епатажу. Я люблю правду. А правда полягає в тому, що нас, українських письменників, ялова українська влада, яка дедалі впевненіше набуває ознак влади україноненависницької, заганяє в бункер. І вхід у цей бункер - в самісінькому серці столиці.
Бо зачистка України від української книжки показово починається з Хрещатика під показовим патронатом нинішнього уряду.
Бо показовий погром книгарні ПЛАНЕТА відбувся в приміщенні, в якому знаходиться міністерство палива та енергетики.
Бо колишня книгарня МИСТЕЦТВО - це частина приміщення аграрного міністерства (квота комуністів). Ноу-хау міністерства агрополітики з продажу повітря у двох арках при в'їзді на Хрещатик, 26 заслуговує або книги рекордів, або пера Ільфа-Петрова, або уваги прокурора. Залишилося хіба що укласти угоду з іншою урядовою структурою - Держтелерадіо, продати повітря у 3-й арці, й зробити вхід у Національну радіокомпанію таки входом у бункер.
Я питаю: чому про ці погромні спецоперації інтелектуальних осередків сором'язливо мовчить твердий фахівець із петлюрівських погромів професор Табачник? Чи не тому, що на сторінках одного з київських видань він б'ється над архіважливою проблемою:
«Миссионеры», только вчера спустившиеся «з полонын», толпами едут в Донецк и Луганск, Крым и Одессу «обучать» местное население «украинству»... ведь кому нужна «мова», если она вымирает? «Мова» должна быть не «державна», а народна. И не на основе пещерной идеологии или парадигм средневековой инквизиции»?!
Залишаю поза коментарями цей майже напівблатний, зневажливий до непристойності стиль високого урядовця, покликаного своєю посадою бути сторожовим національної культури. Дмитро Табачник завжди відзначався винятково тактовним європейським інтелектом.
Не знаю, чи позиціонує себе галичанин Юрій Андрухович із полониною, але луганчанин Сергій Жадан точно що не з полонини, а вони нещодавно таки досить успішно «місіонерствували» в Донецьку та Луганську, і депортовані за свою «мову» не були. Так само, як не була депортована і я зі своєю НАЦІЄЮ і Солодкою Дарусею з Росії та Польщі. Як, очевидно, не зазнаю репресій і в англомовному світі, куди прямує моя НАЦІЯ і ДАРУСЯ.