Вирвані сторінки з автобіографії, стр. 62
...НІХТО не може нас навчити любити свою землю, як і ніхто не у змозі відібрати ту кровну любов. І так само ніхто не може змусити нас бути господарями землі без нашого на те бажання. Мені здається, що лише тоді, коли людина відчує себе господарем землі ментально вона може впоратися з усім, чим її випробовує життя, упоратися з найбільшими викликами долі. Можливо, в часи, про які йдеться у фільмі, а це 30-ті - 40-ві роки минулого століття на Буковині, коли цією землею і людськими долями котилися колеса кількох - швидкозмінних - влад, переділ держав, війна явна і війна не-оголошена, але триваюча, нерідко братовбивча, можливо, й справді тоді було чіткіше видно - хто твій ворог і хто твій приятель. Але, як показав цей фільм і підтвердив час, протистояння «брат на брата» у межах однієї - унітарної - держави, залишилося.
...А кілька років тому я поїхала по місцях зйомок фільму - була в Довгопіллі, Товарниці, Дихтинці... дивилася на річку, яка колись половинила етнічно однорідну землю на дві держави - Румунію і Польшу, і де розігрувалися драми великої Дзвонаревої родини та драми цілого народу; дивилася на поле, де знімали апокаліптичні епізоди з підпалом трактора (Миколайчук - Бакштаєв), і я побачила уже не суцільний лан, а покраяну на окремі шматочки землю. Як покраяні долі тих людей, що були прототипами героїв. Як покраяли фільм, що за задумом Іллєнка мав бути «повноводішим», але після усіх цензур, у тому числі компартійних, фільм вийшов на екрани обчикрижений. Мова фільму була такою, щоб можна було пробитися на екран, щоб не «лягти на полицю», а фільмові щоб не бути знищеним взагалі. І те, що не можна було «вкласти» у слова й акценти - «допояснювала» геніальна камера Вілена Калюти, вкладала неймовірно трагічна, якась майже сюрреалістична на тлі драми, весільна музика глинницьких музикантів. Ота музика, за чаром якої їздив у село Глинницю на Буковині колись сам Ференц Ліст. І котра продовжує звучати так само трагічно і в миколайчуковому «Вавілоні-ХХ».
Цей фільм, якщо прискіпливо і правдиво дивитися на проблему національно-визвольних змагань, - обрубаний немилосердно, обсмиканий, вихолощений. Але завжди слід пам'ятати про реалії часу, на тлі яких народжувався «Білий птах...». Згадаймо, це початок 70-х років, наближалася друга хвиля арештів української інтелігенції, а вона була страшнішою, більш цинічною. Тому, на мій погляд, фільм із такою проблематикою - проблематикою національною, проблематикою «нації під прицілом Калашникова», був справді чимось надзвичайним у культурному житті. Зняти фільм про національно-визвольну боротьбу в Західній Україні й довести стрічку до широкого екрану, тільки після того, як він здобув перемогу на Міжнародному - Московському - кінофестивалі - то був справді виклик Системі добре упорядкованій, бездоганно діючій і нещадній у своїх присудах.
Пам'ятаючи про ці обставини, я менш категорична в оцінках фільму. Із дзвіниці сьогоднішньої багато чого я там не знаходжу. У цьому фільмі глибини цієї драми стосунків між братами ми знайдемо якнайменше, мало мотивацій тих чи інших вчинків, психології стосунків, тільки контури надзвичайно напружених подій й тектонічного розламу однієї сім'ї. Як тепер мені здається, фільм схожий на малюнок олівцем, що намагається окреслити діагностовану проблему.
Адже події того часу, про який йдеться у фільмі, до кінця не артикульовані й дотепер. Мене ніхто не переконає, що про той час і трагедію багатьох сімей буковинців і галичан уже все сказано. У радянські часи це було чорно-білим кліше.
В 90-ті роки, наприкінці століття, при відкритих архівах, документах і художній фантазії, здавалося, можна було би побачити увесь складний спектр проблеми. Та зі зрозумілих причин у 91-му експлуатувались кліше пожовклих старих фото... із точністю до навпаки. Чорно-білий мистецький акцент не дає барви, не дає відчуття повноти і правдивості змальованого. Тому, я думаю, ця перша екранна ластівка, цей «Білий птах...» відкрив шлюзи для повного осмислення історичної і суспільної проблеми.
Для тих, хто бачить цей фільм вперше, потрібно вже писати розлогі пояснення: чому Дзвонар-батько тримає вдома таку кількість будильників (а він був контрабандистом з румунського боку на польський бік), за що спалили хату (за законами тодішньої Румунської держави, до складу якої входила Буковина у 1918-1940, 1941-1943 роках, непослух говорити виключно румунською карався 40 ударами букових палиць), чому місцеві жителі зустрічали військо совітів з хлібом-сіллю (а вони насправді саме так зустрічали, за що, очевидно, їх перших потім і вивезли вагонами до Магадану та Сибіру). Про ті часи треба знову говорити, і чимало. І без ретуші.
Бо той час і зараз рикошетить по нас, нинішніх. Бо нерозуміння суті історичної проблеми породжує дуже багато сьогоднішніх суспільних проблем.
Я б дуже хотіла, щоб ті часи, несприятливі для українського кіно, української книжки, української пісні - нарешті минулися, щоб усе мудре, совісне, гарне, сильне могло вільно створюватися і вільно доходити до нації. Без купюр. Ретуші. Обрізувань.
А перо того «Білого птаха з чорною ознакою», думаю, не потемніло з часом, хіба що тільки трішки зістаріло. Але воно ще літає наді мною, і над моєю країною, бо країна ще не зрозуміла глибини того, що було з нею - з країною і її людьми - в часи, які ще вміщаються у вік однієї людини, однієї родини. Дехто з них іще живий, той, із справжніх часів справжнього білого птаха з чорною ознакою.
І як добре, що оте Ступчине «це мої гори!» не стало епізодичним у великій кар'єрі Великого Актора. Може, він навіть не здогадується, чим воно здетонувало для таких, як я, і ще тисяч і тисяч вражених.
P.S. У липні 2010 року, коли помер Юрій Іллєнко, деякі українські телеканали непомірно скупо - двохвилинно - говорили про видатного режисера і його внесок у світовий кінематограф: він був опозиціонером до діючої влади. Ліліпути ніколи не зрівняються з гуліверами. Ніколи!
ПАВЛО ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ:
пpo «Солодку Дарусю»
«Не буду вживати заяложеного терміну новаторство», але з великою радістю можу відзначити, що авторка цього твору сміливо виступила проти панування модних теорій і літературних настроїв, рішуче відкинула приписи всіляких деконструктивізмів, постмодернізмів та ще інших «-ізмів», а також правил політичної обережності й суспільних табу, і на свій страх і ризик здійснила мандрівку в наше криваве минуле, в наші пекла.
І не тільки для того, щоб зазирнути в ті пекла, але й подолати їх, переселившись туди, і зостатися там на той час, що потрібний для такого подолання.
Ця книжка є сьогодні унікальним свідченням того, як можна подолати минуле не тільки в житті, ай у літературі (бо інакше нація не може існувати, йти далі, розвиватися);
всю оту жахливу радянську ортодоксію, традиційно-національну жіночу (на жаль, і чоловічу) меланхолію,
солодку сентиментальність і ще солодшу романтичність,
які так нашкодили українській літературі.
Прочитавши «Дарусю», хочеться: або когось зарізати,
або самому повіситись,
або...
Ну ж бо згадайте ще якесь читання, що подвигло б вас на такі не зовсім традиційні дії!»
Продовження «Солодкої Дарусі»
ІВАН ЦВИЧОК.
Справжній і вигаданий
Після приголомшливої для мене прем'єри «Солодкої Дарусі» на сцені Чернівецького театру ім. О. Кобилянської у березні 2008 року, вистава «поїхала» в Черкаси на міжнародний театральний фестиваль. І ось, як вичитала я на одному із Інтернет-сайтів, до артистів за лаштунки прийшов чоловік. Родом із Буковини. Який добре пам'ятає живого - справжнього - Івана Цвичка, що на автостанціях і по селах Буковини та Галичини продавав дримби. А ще мав язик - гостріший від бритви, і якому не заважала природна вада - чи то картавість, чи то яка інша недуга. Той чоловік переконував акторів, що, мабуть, знав і Дарусю. Актори ж переконували свого палкого глядача, що Цвичок (хоча й художній образ), образ справжній, бо має свого прототипа. А Даруся - образ наскрізь вигаданий.