Вирвані сторінки з автобіографії, стр. 5

Моєму чоловікові, якого «кинули» в Афганістан до офіційного введення туди радянських військ, із Центрального архіву Збройних Сил РФ кілька років поспіль відповідали, як убивали: мовляв, його частина в числі тих, хто був в Афганістані, не значиться. Але треба знати упертість мого чоловіка, коли йдеться про справедливість.

...Подивіться сьогоднішні новини. Кров на землі мегатоннами ллється просто так - без землетрусів і природних катастроф. Сильні світу цього вважають, що історію пишуть гроші. Хтось ці гроші «відмиває». Ще хтось «складує» людські життя, як рахунки в офшорних зонах. А що ми? А ми їх рік у рік «підпираємо» своїми голосами, не питаючи потім за сподіяне. А раз не питаємо - тоді готуймося на бойню. Ви готові?! Я ні.

...Нестерпна радість буття, уже сказав до мене відомий чоловік.

Газета «Столичные новости»,

10 березня 2010 p.,

надруковано українською мовою.

СКРІЗЬ БУВ БОГ

«Я покажу тобі, як Бог любить людину...»

(Зі слів бабці Гафії)

Моя бабця Гафія (по матері), ота, з якої списана Юстина, що чверть століття тримає труну для власної смерті (новела «Не плачте за мною ніколи» у книжці «Нація»), якось показала очима на жінку, що чекала автобуса на сільській зупинці:

«Хочеш, я покажу тобі, як Бог любить людину. Ще за Румунії, двадцять сьомого року (1927. - М.М.) була велика повінь. Вода прийшла вночі така, що тут, на вулиці, де ми з тобою стоїмо, плила ріка (до Черемошу від центральної дороги Розтік - метрів 400). У сусідньому від нас селі було весілля. І вся хата, з усім весіллям і людьми, серед ночі пішла за водою. А в хаті була мала дитина, підвішена в колисці до сволока. З весільних гостей не лишилося й пощеку (нічого - по-гуцульськи). А колиска з дитиною гойдалася у повеневій воді, поки в Чорногузах (перше село після Вижниці) хтось не виловив ту колиску. От, видиш, яка тепер пишна жінка. Бо воно, коли на смерть, - то на смерть а хоч би'сь закрився в пивниці, а як на життя, то на життя. Хоч серед повені».

Так говорив не Заратустра. Так говорила моя бабця по матері.

1969 рік. Іще однією нашою сусідкою (до берега - метрів 30) була сліпа дівчина Єлена Михайлюк. У селі її називали «темна». Її малюсінька хатка (розміром десь 3 на 4 метри) здалеку скидалася на будиночок, які колись були в дитячих садках для ігор. Мені Єлена казала, що бачить так, «як крізь марлю». Тоді їй було років зо 30. У Розтоках ніхто про неї майже нічого не знав. Начебто була родом із села Довгопілля, начебто з монашок, а може, й ні. Щось там ще казали, але я того на пам'ятаю.

Життя Єлени минало у молитвах. Щодня вона двічі ходила до розтіцької церкви або до каплиці у супроводі ще однієї монашки, яка жила з нею в мініатюрній хатці, - Анни, або когось із сільських чи приїжджих жінок чи дівчат, які приходили до неї за благословенням. І щодня вона двічі минала нашу хату. Але я чомусь чи то боялася Єлени, чи благоговіла перед нею. Від розуміння, що вона якась не така, як усі інші люди довкола, ніколи не підходила й близько до неї. Навіть молоко боялася їй носити. Носив тато.

Хата моїх батьків - 70 метрів до Черемошу. 1969 року повінь прийшла також уночі. Ріка змінила русло, миттєво відкраявши частину буковинської території на користь території івано-франківській. Зранку воду в криниці вже можна було черпати долонями. 15 рядів картоплі на нашому городі - в намулі. До будинку воді «йти» метрів 10. Батьки виносять найнеобхідніші речі на горище. Троє дітей евакуюють до бабці Гафії.

Про тодішню повінь на Буковині згодом напише Олесь Гончар у есе «Верем'я» (по-буковинськи - погода). Але я тоді про Гончара й не чула.

Люта вода бушувала довго. Проте збунтована стихія обійшла хату «темної» Єлени й Анни, не заливши й сантиметра їхнього необгородженого подвір'я, ніби круг неї накреслила коло, і покотилася далі - вперед, роблячи шкоду іншим

І село знову пішло до «темної - дивитися-чудуватися, як то таке може бути?!

XXI століття. Ліна Василівна Костенко розповіла мені про згорілий цвинтар в одному із сіл (тепер це вже ліс) чорнобильської зони, де цілим і неушкодженим залишився один хрест. Мало того, на тому хресті, не торканий вогнем, залишився вишитий рушник.

То був хрест на могилі дружини колишнього сільського священика - о.Федора.

...«Скрізь був Бог, лиш не всі люди то розуміють. Такі тепер усі вчені та грамотні, що послати

до с нема кого. Грамотні - а простого не розуміють. А Бог уже був скрізь ще до того, як ми народилися», - сказав мені якось тато.

Якби ж то я була завжди слухала, що кажуть розумні люди.

Однак дещо я таки почула.

МОЯ СОЛОДКА БУКОВИНА

«Буковино ти зелена,

На три части поділена,

ляно...»

(Буковинська народна пісня часів Першої світової війни).

«На Буковину, як у Палестину,

Відпроситься душа твоя...»

(Борис БУНЧУК).

«Тут Бога схоплено за бороду

Руками приспаних смерек».

(Моє).
Не знаю, чи може така штука
бути предметом гордощів,
але коли я думаю про свою Буковину,
де я народилася, виросла
і жила більшу частину
дотеперішнього життя,
чую, як до очей навертаються сльози.
Я, мабуть, таки із отих селян,
що прикипіли до своєї землі -
і мене звідти можна відірвати
хіба лише із кров'ю...

Я САПЕР, А НЕ МІНЕР ІСТОРІЇ

 (Із передмови до українсько-російського видання «Солодкої Дарусі», Львів: ЛА «Піраміда», 2010)

Дорогий мій Читачу!

Почавши читати цю книжку, абстрагуйся від усього, що Ти чув про неї із чиїхось уст - добре чи погане.

Відкинь упередження від оманливої назви;

від непритаманної Тобі у багатьох випадках мови;

абстрагуйся від сюжетів, які, на перший погляд, можуть видатися чужими Твоїй людській сутності й навіть жорстокими.

Але зосередься, - прошу Тебе, Читачу, дуже! - на колізіях окремої людської долі. Дарма, що ця доля, можливо, не має нічого спільного з Твоїми теперішніми уподобаннями, історією Твоєї приватної історії чи історій близьких Тобі людей.

Згодом, коли Ти з розпачем чи тугою, нерозумінням чи люттю перегорнеш останню сторінку книжки, на мить задумайся: а це ж могло трапитися й зі мною, якби я жив Тоді і Там!

А ще спробуй замислитися над тим, що безжальне колесо обставин вічне - на те воно й КОЛЕСО!

І втручання в особисте життя, але вже на тлі інших інтер'єрів, пейзажів і антуражу, може трапитися і з Тобою чи Твоїми близькими навіть сьогодні, тепер, у техногенному, «крутому» XXI столітті, незалежно від того, у чому Ти ходиш - в одежах від Бріоні чи в незмінній селянській куфайці. Може трапитися так само драматично, як у моїх книжках. Не в бункері і не в лісі - а в «єврокабінеті», на шахті, на заводі чи навіть у салоні «Мерседеса».

А згодом, якщо Ти маєш близьких чи знайомих людей поважного віку, поцікався, мій Читачу, що було з ними в середині минулого сторіччя? І що Твої близькі знають про долі своїх єдинокровних братів в інших частинах України? Зокрема там, де відбуваються події «Солодкої Дарусі» - у гуцульській частині Північної Буковини (територія сучасної Чернівецької області).