Вирвані сторінки з автобіографії, стр. 40

Певно, такі думки коли-не-коли навідують не тільки мене. Багато хто з нас, тих, що знали Івасюкову трагедію, були з ним не зовсім справедливі. Але Михайло Григорович був дуже добрим психологом - він умів розпізнавати людей: мав досвід...

...Недавно я перебирала весільні фотографії. Свої. Оксана була у мене в Розтоках у травні 1981. Ось вони всією групою на березі Черемоша, ось біля клубу. А ось весілля Оксанине. Літо -1982. У мене зберігається фото: я в танці з Михайлом Григоровичем. Його худе обличчя у тонких окулярах тоді випромінювало гордість і батьківську утіху. А поруч стоїть неймовірно задумана Софія Іванівна - і дивиться кудись у даль. Як йому було кружляти в танці, коли він знав усю Правду?! Ці фото із двох таких різних весіль - ніби подвійне дзеркальне відображення, нагадало мені події із точністю до навпаки - у мене на весіллі - біле, а потім траур, в Оксани - траур, а далі - біле.

Я справді не знаю, де Івасюки брали сили у той глухий і підлий до них час. Де батько черпав сили. Вони мали би замкнутися, як равлики. Вони повинні були ходити чорні. Вони мали мерти від розпачу і туги. А вони жили - і подавали приклад іншим, як треба перебувати горе і несправедливість. Хоча ні - я знаю, звідки була а залізна витримка. І ви це знатимете, навіть, коли про все, що я розповідаю, почули вперше: якщо прочитаєте книжку табірних новел Михайла Івасюка «У царстві вертухаїв». Книжка вийшла із запізненням майже на два десятки років. і ви самі зрозумієте, де люди беруть сили.

Бо було так.

Громадянин Румунської держави Михайло Івасюк, після закінчення чернівецького ліцею стає студентом філософського факультету румунського університету в Чернівцях. Через неможливість сплачувати таксу за навчання, яка існувала для українців, селянського хлопця із Кіцманя відраховують з університету. Але він знає про Велику Україну. І він туди хоче. Щоб здобути освіту філолога і філософа, щоб потім продовжити навчання у Греноблі, знаючи творчість Війона і Верлена. Восени 1939 року в районі Снятина 22-річний вчорашній студент Михайло Івасюк - «у замшевих туфлях, змайстрованих братом Юрієм після успішного складання матури», щоб Михайловий «зовнішній вигляд був не гіршим, ніж у студентів із заможних родин» - перейшов румуно-радянський кордон. Він хотів знайти правду на Великій Україні. Однак потрапив до рук радянських прикордонників, а далі сидів у Одеській в'язниці. Радянська влада «відплатила» йому за таку потаємну любов... трьома роками засудження в печорських таборах.

Кілька цитат із цієї страшної книги:

«Я не вчинив жодного злочину, а переступив кордон з української землі, що називається Буковиною, на українську землю, що називається Радянською Україною. Хіба це злочин? Це ж обов'язок кожного українця - линути до свого народу. Мені дали три роки ув'язнення. Але я не бачив ні судді, ні прокурора, ні адвоката. Зі мною поговорив якийсь чолов'яга в одеській в'язниці. Він і закинув тільки те, що начебто я син не незаможних селян, бо сільська біднота не може навчати своїх дітей у капіталістичних країнах у ліцеях. Я, мовляв, обманюю радянську владу. Й за те обманювання мені три роки каторжних робіт». Отже, «Дон Кіхот, який мріяв про Гренобль, щоб там стати філософом, потрапив на Печору, щоби стати доходягою».

У «Печорлазі» він перебуватиме аж до 1946 року. Хто читав цю книжку - той зрозуміє, чому Михайло Івасюк хотів написати книжку про Сталіна: але «та книжка повинна бути оригінальною, несхожою на інші книги. Її особливість має полягати в тому, що я мав би написати її не звичайною людською мовою, а матюками. Цю книгу повинні читати лише чоловіки». Михайло Григорович написав не про Сталіна особисто, але дав такі пронизливі свідчення сталінової епохи - що я наважуся сказати: книжка «У царстві вертухаїв» «обійшла» би і Солженіцина, і Шаламова, і багатьох інших літописців людської і суспільної трагедії. Обійшла би, коли би до читача прийшла вчасно. Бо вона - найправдивіша з усього Івасюкового доробку, вона без цензури і самоцензури, без «шлагбаумів» і «заборонних цеглин».

Та батько трьох дітей мовчав про свої «відкриття» справедливої радянської влади на далекій Печорі всі довгі півсторіччя.

Михайла Івасюка, за його ж визнанням, «завжди цікавили великі злети людського духу і злети людської підлоти. А тієї підлоти дуже багато в історії, яка потемніла від пляж людської крові». Там, на Печорі, вчорашній студенту замшевих туфлях із батьківського дому, не втопившись у крижаній «лихоманці», не загинувши від цинги, дистрофії і аліментарної пелагри, не міг знати, що через сорок років Доля влаштує йому такий «злет духу» і «злет підлоти» одночасно, який витримують тільки вибрані.

Коли знаєш усю канву такого життя, стає зрозумілим решта. І з'ява таланту сина після цього не видається ні випадковістю, ні пестощами Долі, а тільки - її випробуваннями. Від батька - до сина... і далі.

ІЗ ЗАПИСІВ РІЗНИХ РОКІВ

РАССКАЗ ИЗ ЖИЗНИ ГЕРОЯ УКРАИНЫ

...Перебираю множество документов-оригиналов с прошлого столетия, сохраненных моими родственниками, - и такие истории разворачиваются перед моими глазами! Некоторым документы датированы 1885 годом. Не впечатляет? Напрасно. Если подумать, что написаны они во времена Австро-Венгрии. Потом - боярской Румынии. Пережили войны. Дальше каким-то невероятным образом сохранились в советские времена. А ведь за хранение документов, подтверждающих факт покупки-продажи при старой власти земельных участков, или взятого у государства займа, или чего-либо другого, что наводило на мысль о том, что ты хозяин, нет, не хозяин - ты кулак, можно было схлопотать маленький, эдакий «два на два» мерзлый земельный участок где-нибудь в Сибири.

...Днями великий наш певец и мой земляк, Герой Украины, Герой Социалистического труда и пр. и пр. Дмитрий Михайлович Гнатюк рассказал мне душещипательную историю о своем родном брате. Брат-студент в 1940 году приехал домой, в село Мамаевцы (нынешняя Черновицкая область, Кицманский район) к родителям на летние каникулы из Констанцы (теперешняя Румыния), где он учился мореплаванию. (В то время это было одно государство!)

Тем временем 28 июня 1940 года присоединенная к СССР Северная Буковина закрывала некогда открытые свои границы с внешним миром. Но пришло время студенту Гнатюку возвращаться на учебу. Не тут-то было. Граница на замке. Говорят, мол, иди, парень, в комендатуру за пропуском - и валяй в свою Констанцу.