Вирвані сторінки з автобіографії, стр. 23
Ви уявляєте, що думає дівчинка з білими бантами у косах до литок, коли ще дуже молодий чоловік говорить про такі страшні, бо далекі від її уявлень, речі?! Правильно, дівчинка не думає - вона тремтить від стримуваних сліз, бо не розуміє такої мови. Вона би хотіла говорити зі світом віршами, бо дівчинка у 15 років, не маючи поняття про стосунки двох, ще до «розборок» у літстудії вже написала, ніби винесла вирок: «А кохання - наче пісня лебедина, А розлука - наче скошена трава», а ви дівчинці про муки творчості, підступність слави, мстивість таланту і хрест відповідальності за слово!
А ви уявляєте нинішніх голів усіх узятих творчих спілок України, хто їздив би тепер сільськими бездоріжжями у пошуках шкільних талантів і роз'яснюванні пекельності шляху і долі, якщо ти обираєш Слово?!?! Чи Слово обирає тебе?...
...Так, я не говорила з майданів ніколи.
Але я майже завжди писала. І завжди про те, що пекло у той час найдужче, бо пекло думок завжди давало мені саме ті Слова, які я повинна була видихнути. Не для когось. Завжди насамперед для себе.
Так було на початку 1992 року, коли я, набивши мозолі у Чернівецькому обласному архіві, опублікувала цикл публіцистичних статей з буковинської історії.
Після того до мене пішли листи...
А нинішні молоді журналісти через раз питають: звідки ви берете сюжети? Ось я й розповідаю зараз - звідки. З жорстокого життя. І з життя безсумнівно прекрасного.
Коли на початку дев'яностих я нарешті дісталa змогу попрацювати в архівах, я щоразу брала із собою валідол: поріг болю від інформації був надто високий, а рецептори, які відповідають за больове подразнення, ще не атрофувалися. Із дуже незначної частини того, що залишилося в буковинських архівах із передвоєнних і повоєнних років, я відшукала унікальні документи. Ось воно - оте жорстоке, що пекло мене 1992 року:
«...І ВИГНАННЯ ЇХ ІЗ СІЛ»
«1949 рік став роком завершення колективізації на Буковині».
«Куркулі та їх агенти - українські буржуазні націоналісти стали на шлях шкідництва, злісно агітували проти колгоспів» (с. 47).
«У відповідь на контрреволюційні дії куркульства піднялися бідняцькі і середняцькі маси, вони ставили перед органами радянської влади питання про експропріацію куркулів і вигнання їх із сіл. Трудове селянство під керівництвом партійних та радянських органів повело тверду і послідовну лінію на ліквідацію цього останнього експлуататорського класу, знищило своїх класових ворогів, назавжди покінчило з одноосібним господарюванням і впевнено стало на соціалістичний шлях» (с. 48).
ЧОМ? ЧОМ! ЧОМ... ЗЕМЛЕ! МОЯ?!
«Гарна була земля.
У своїх барвах жива і свіжа, шкода лиш, що не говорила.
Івоніка любив її.
Він знав її в кожній порі року і в різних її настроях, мов себе самого.
Вона пригадувала чоловіка й жадала жертви».
«Ліс панський. Власність приватна».
«Дзвоня дзвони на дзвіниці та й кінця не мают -
Наших файних чесних газдів з торбами пускают.
Дзвоня дзвони на дзвіниці - си коля з морозу:
Нас від хати забирают, женут до колхозу...».
Можливо, мої нотатки комусь видадуться надто суб'єктивними, емоційними, комусь - надто саркастичними. Напевно, вони такими і є.
Опісля багатьох оголених «білих» (а швидше чорних) плям учорашнього, здається, важко знайти те, що приголомшувало б. Та я й не ставила за мету приголомшувати тебе, читачу, пропонованим матеріалом. Я прагнула зрозуміти механізм отого процесу, який у кінцевому рахунку посварив нас - дітей землі - з землею.
Я зрозуміла, що одна справа - знати, що робиться, і зовсім інша річ - знати, як воно робиться. Ось саме це - простежити шлях і методи вилучення з нас гідності - я й поставила собі за мету, пишучи «Портрет з життя в буковинському інтер'єрі». Однак Буковина - настільки специфічний регіон України в будь-якому аспекті, що я спершу взялася за земельне питання. Буковина на ньому «зав'язана» не тільки через те, що «Землю» написала велика Кобилянська. Деінде, можливо, братів Федорчуків і не було... До того ж, сьогодні для Буковини це надто актуально - земля. Земля крізь призму людей, з яких методично вилучали людське...
Складаю щиру подяку працівникам Чернівецького обласного архіву М.Д.Никирсі, П.П.Гріору працівникам обласної прокуратури за надану допомогу у підготовці матеріалу.
Автор
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
...А, власне, звідки йому, бессарабіянові Колтонюкові, знати, що гуцулам таки треба віддати гори? Де він те видів, що «гуцул смереку візьме, відро води в руки і понесе на вершину, аби лисою не була»?! Хто йому розказував про таке у його Клішківцях, чи в Хотині, що він так вірить в оцей нарід? А Колтонюк із народом (чи з начальством?!) розпочав довготривалу тяжбу за відібрані 45 років тому батьківську хату і землю! Чи він, «людина-загадка», «нетиповий екстреміст» не бачить: ті, що мали би тримати сапу в руках, ідуть з дрюком на нього? І не через те, що Колтонюк - екстреміст насправді, а лишень тому, що вони - всі решта - не такі, як він.
Може, в душі такі ж, однак, у вчинках... Жоден з них - зламаних, одурених, принижених, «задля відновлення честі і доброго імені свого батька і матері» не повстав так явно, так непримиренно і до кінця, як це зробив він, Дмитро Колтонюк з Хотина. Здається, він один із небагатьох, хто знає про цю моральну категорію - честь. І тому, хто насмілився б сказати, що викладач Хотинського сільськогосподарського технікуму Д. Колтонюк - найбезчесніша людина у світі, я не плювала би межи очі: я б йому показала обшарпану папку з написом «У справі батька. Спадщина».
З 10 грудня. 1988 по квітень 1992 року в ній налічувалося 128 сторінок.
Опісля ретельного вивчення цих документів я сама собі - услід за Заратустрою - сказала: «Тепер я люблю Бога - а людей не люблю». Ті прірви ницості, хамелеонства і брехні, що дихнули на мене зі сторінок численних відписок настирливому шукачеві справедливості Колтонюкові, посунули мене в ще глибші нетрі нелюбові до тих хто іменував себе державною владою. Добра половина з них іменує себе так і сьогодні...
ҐАЗДИ
...І все ж... хто Колтонюкові сказав про гуцулів, начебто вони відро води винесуть догори? Гендечки з моїх Розтік восходить царицею кичера Лиса, та вона насправді не така: на ній лиш кавалок схилу лисий, а вже, бачте, ім'я своїй ґаздині дав. Коли то ще було...
А, теперечки, вже за моєї неповажної пам'яті, під Сіруком (на моїй отеччині) колгосп на «бубон» обголив кичеру Круглу - і ніхто туди і глека води не понесе. Ото і думаю: чи тоту Круглу назвали круглою ще тоді, коли вивергалися гори і Бог давав їм свої імена за формами? Бо я пам'ятаю Круглу лісистою, прохолодною, грибною. Тепер там суцільні вирубки.
Я не дочекаю бачити її знову лісистою.
А нею колись у війні (Першу і Другу світову) коні-ваговози тягли провіант. Там у Сіруку, під час Другої світової, стояла друга лінія оборони. Фронт, правда, обійшов стороною, але глибоко копані дикунки [2] лишилися й потепер.
2
Дикунка (діал.) - окоп, траншея.