АМтм, стр. 18

— Гей ти, садюго! — крикнув я Ділові, ледь пересилюючи бажання вилизати паркет, — зав'язуй свої ідіотські штучки, ти ж бачиш, я нічого не роблю!

Однак Діл не обізвався. На паркеті розлазилася мокра пляма. Я схопив пляшку, але рука моя відразу виявилася обплутана чорними нитками, і хоч я не відчув жодного доторку, з відрази відпустив півлітру. Втім, від півлітри вже залишилася ледве половина. Кульки, назбиравши якусь критичну масу, перестали лізти під корок, а лише вирували за склом, від чого горілка набувала кольору мутного чаю і напевне вже не надавалася до пиття. Незважаючи на драматизм ситуації, мене зацікавив фізичний аспект справи: якщо горілка забарвлюється, значить утворюється розчин, нехай навіть колоїдний, а раз так, то LCD-ки все таки не є неподільними атомами Transcross'a, а, отже, структура не є аж такою незнищенною. Цікаво, як вони збираються видобутися зсередини і влитися у свій первісний хрест. Про те, щоб у пляшці утворився бодай один PJ-drum, не могло бути й мови. Висотаний усім пережитим, я сяк-так виповз на ліжко і завмер. Зненацька мене схопив гострий біль у попереку — я навіть не міг перевернутися на другий бік — доводилося лежати непорушно й дивитися на відеопроекцію «Ар кастри». Тим часом Transcross продовжував збирати себе по контрольних сумах файдів. Під триногою знову утворилося щось на кшталт мотальної машини, і кабелі та дроти потроху скручувалися у великий жмут, з якого час від часу з'являлися механічні пальці маніпуляторів, загрібаючи до середини сформовані деталі.

Вочевидь, я таки задрімав, а коли прийшов до тями, то ані триноги, ані штанг із All-seeing Eyes, ані самого відеопірата вже не було, лише на стінах, вкритих шаром чорного пилу (вочевидь, кристали таки втрачали частину своєї неіснуючої маси), продовжував іти відеоряд із «Ар Кастри». Цілий день я розважався тим, що оглядав порнографічні мультики і маргінальні відеокліпи, вивчав телехроніку контркультурних антиглобалістських рухів, читав трешову рекламу, похабні віршики й оповідання Хармса в неможливому перекладі. Найвикличнішими були витівки «антибуржуазних» групок, які свою ідеологію, вочевидь, витворили, погано, по-фастфудівськи законспектувавши «Ідіотів» фон Трієра. Вони світили голими задами на вулицях, копулювалися з тваринами на фермерських угіддях та знущалися над продукцією Макдональдса, і без того вже забороненою міністерством охорони здоров'я. Дивно, але більш ніхто з пацієнтів не виявив інтересу до безкоштовного кіна — певно, вже звикли і всі сюжети знали напам'ять. Мені воно теж швидко набридло, і я продовжував думати над незвичайним технологічним артефактом. Судячи з того, що трансляція продовжувалася за відсутності Діла — він міг передавати зображення на значну відстань. А те, що не припинив її по виході зі шпиталю, свідчило, мабуть, про комплекс провини за нічну поведінку. А може, хотів, аби я таки ознайомився з його пиздуватою газеткою. Чому, скажіть, найцікавіші речі потрапляють до рук таким кончєним рагулям? Мені б таку систему, та я б…

Та що ти б?.. Що ти вже можеш, бовдуре? Як там писало на зоряних кристалах твоєї недо-транс-крос-пере-транс-манси-шманси-свідомості — «импотент обструганный»? Ото ж бо й воно… Але яким чином… якщо… якщо залишився пил від кульок, значить не вся первісна «маса» неіснуючої речовини була зібрана… яким же… яким же чином реанімувався Transcross?

Пізніше виявилося, що пил покриває стіни не лише нашої палати — він був і в ординаторській, і в маніпуляційній, і в сестринській, а в туалеті… в туалеті незібрані LCD позабивали унітази, вируючи в потоках сечі і обплутуючи дротами шматки лайна — черговий санітар матюкався і довго викликав по телефону сантехніків, ті приїхали, але нічого з клятими кульками вдіяти не змогли: неіснуюча матерія виявилася незнищенною (мал. 5).

— Бачиш, що той козел наробив, — сказав я Оркі під час чергового перекуру.

— Ти про що?

— Ну, Діл зі своїм трансформером. Бачиш, усі сральники позабивав. Усе ці кляті кульки.

Оркі сахнувся від мене, як від навіженого.

— Не хочу нічого про це знати, — вигукнув він і зник.

Тим часом пил зі стін потроху осипався (зображення робилося все блідішим), і щокілька годин доводилося обтрушувати його з постелі й вимивати з горнятка.

Ми ж, курва, ще й дихали цим пилом, він набивався у вуха й ніс. «А що, як він токсичний?» — думав я, сякаючись чорним. Однак нікого, крім мене, це, здавалося, не обходило.

Наступного дня, лягаючи під крапельницю в маніпуляційній, я запитав сестри:

— А що, скажіть, ви справді нічого не зауважуєте?

— Що ви маєте на увазі?

— Ну… ці зображення на стінах…

— Які зображення?

— Ну он там… придивіться… над дверима. — Я показав вільною від голки рукою.

Сестра перелякалася й побігла за лікарем (зображення справді виглядало вже дуже блідим, немов вибілене часом (часу, який ми проводимо в delirium, цілком достатньо, аби вибілити пам'ять, та замало, щоб відбити біль), але якщо сфокусувати погляд на ділянках, де не було плям від сонця — плями на сонці, плями під сонцем, рожевому довіряй, плям більше не май! — можна було побачити все ту ж галіму «Ар Кастра» з її сонцекльошними сюжетами і рекламою золотого дощу).

— Ось цьому щось увижається, — сказала сестра лікарці.

— Що ви бачите? — запитала та. — Комах? Звірята шастають під ліжком? Лилики? Ні? А що?

— Та це залишилося від того хлопчини, що лежав у кутку. Він мав відеосистему і зараз продовжує транслювати зображення. Це дуже просунута технологія. Цифра плюс.

Лікарка знизала плечима й вийшла.

— А справді, що ви бачите? — поцікавилася сестра.

Я пригледівся.

— Ну, зараз мультики якісь ідуть. От придивіться, там під стелею.

Сестра напружила зір, але вочевидь нічого помітити їй не вдалося.

— Певно, ви інакше дивитеся, — сказала примирливо.

Певна річ, вона мала рацію: усі ми дивимося інакше.

Цікаво лиш, а як усе це бачить All-seeing Eye? [13]

Боро плюс

Боро не пам'ятав моменту своєї появи на світ. Спочатку його органи були розосереджені по різних місцях і багато фахівців працювали над тим, аби довести їх до працездатного стану. Очевидно, така складна операція (а радше така кількість складних операцій) навіть не мислилася раніше, але сучасний розвиток науки й технологій усе зробив можливим, і ось котрогось дня Боро виявився цілком укомплектованим і готовим до життя. Під час останнього тестування він зарекомендував себе цілком позитивно і, ще не знаючи цього, став одним із повноправних членів гігантської родини таких, як і він, творінь людського генія. Річ ясна, мало що в ньому нагадувало того міфічного голема, появу якого давно передрікали фантасти. Він був скроєний уміло, доладно, елегантно, та основною його перевагою справедливо вважалася надійність і функціональність. Однак, можливо, тому, що конструктори його організму заклали не так уже й багато рецепторів, здатних реагувати на зовнішні подразники, він не одразу усвідомив, що народився. До того ж напочатку його тримали в стані глибокого анабіозу. Кілька разів його, щоправда, виривали зі сну, аби продемонструвати потенційним клієнтам, але вражень від цього майже не залишилося — просторий хол з прозорими стінами, де знаходилося ще декілька створінь, подібних на нього, якісь люди, що безпардонно оглядали й перевіряли його, і холод, холод усередині. Властиво перший і яскравий спогад стосувався саме того, що діялося за шибою: строката юрба, різнобарвні світла і безліч братів по крові на вулиці. Мабуть, уже тоді Боро якимось зародковим розумінням передчув, що власне там йому доведеться провести більшість свідомого життя.

Перше повноцінне усвідомлення себе самого прийшло, коли одного дня Боро впустив до себе тендітну енергійну жінку. Вона була приємно збуджена, усміхнена, рухлива, і, мабуть, частина її енергії передалася Боро, бо двигун увімкнувся з першого поворота ключа, загорілося табло, а вмонтований комп'ютер відразу почав накопичувати інформацію.