Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби, стр. 50

При бажанні «Подвійний Леон» можна було б назвати «романом в новелах», якби лишень самі поняття «роман» і «новела» тут не були остаточно знівельовані. Іздрик змішує воєдино стилістичні модуси прози, поезії та драми, закладає в текст складну, не до кінця з'ясовану міфологічно-символічну основу (на її особливостях ми спробуємо зосередитися дещо пізніше), вибудовує хитромудру текстуру письма, перетворюючи візуалізацію тексту на повноправний технічний прийом і, нарешті, доводить «постмодерний» метод цитування до логічного абсурдного кінця — він не просто девуалізує механіку запозичень, а відверто, з показним зухвальством використовує цілі фраґменти творів різних авторів, іноді спотворюючи їх до невпізнаності, іноді залишаючи майже без змін, іноді вправно імітуючи стилістику, іноді формуючи карикатурні компіляції. Тобто, в даному випадку божевілля — не лише тематична канва, а й своєрідне виправдання авторської сваволі. Мусимо визнати, що алібі це досить хитке — Іздрик, як уже було зауважено, постійно балансує на межі дозволеного й табуйованого, прийнятного й неприпустимого. Тут уже не йдеться ані про етичний релятивізм, ані навіть про ризиковане експериментування.

Тому цілком виправданим видасться запитання:

«Чи «Подвійний Леон» — це взагалі література?»

Очевидно, що ТАК, коли трактувати термін «література» в найширшому сенсі як «сукупність всіх писаних і друкованих текстів», і мабуть таки НІ, коли керуватися бодай якимись, навіть найліберальнішими художніми принципами та мистецькими категоріями. Швидше за все цей твір можна назвати філологічним, а не літературним. Себто не стільки літературним, скільки філологічним. Мова «Подвійного Леона» ще самодостатніша, аніж у «Воццеку», і, — хоч іноді це майстерно закамуфльовано, — ритміка, фонетика та графічний потенціал тексту мають тут незаперечну презумпцію надвартісності, визначаючи конструювання як мікро- так і макроструктури тексту.

Саме з огляду на це нам видається доцільним попри традиційний коментар зробити спробу витлумачити найконтроверзійніші аспекти цього незвичного твору.

Леонід Косович

Коментар

Як уже було сказано, Іздрик заклав в ідіолект «Подвійного Леона» складну символіко-міфологічну основу, з'ясувати всі аспекти якої не видається можливим. Передовсім тому, що в більшості випадків позірна складність і зашифрованість метатексту виявляється містифікацію — автор абсолютно вільно трансформує семантику запозичених знаків, символів та міфологем. Однак, безумовно, трансформація ця не є абсолютною, як не може бути абсолютною авторська сваволя стосовно архетипів масової свідомості. Крім того, повторюваність деяких образів, та й сама модальність мови «Леона» свідчать про те, що певна кореляція поміж загальноприйнятими значеннями та їх авторською інтерпретацією все ж існує. Тому спробуємо прокоментувати найпомітніші та найуживаніші елементи символіки «Подвійного Леона», що подібно метастазам пронизують анатомію книги.

Це, мабуть, найзагадковіша й найзаплутаніша знакова система, яка замалим не є визначальною для структури книги, однак її дешифрація — справа надзвичайно складна, не в останню чергу тому, що автор навряд чи керувався якоюсь, бодай примарною логікою. Швидше за все тут маємо напівінтуїтивну, напівмістичну гру з невідомими значеннями, тобто профанну комбінаторику. Натяк на саме такий стан справ знаходимо в розділі «Трансильванський транс», де неповноцінна андрогінна істота демонструє свої арифметичні здібності, та в розділі «Never Say Never Again» (епізод з гральними костями). Нам нічого не відомо про кабалістичні захоплення Іздрика, однак уже особливості конструкції «Воццека» (симетричність двочастинної будови, статистика розділів, ритміка повторень певних епізодів та синтагм, кількісна характеристика предметів аналізу, морфологічна специфіка тексту) вказують на небезпідставність припущення, що символіка чисел — одна із невипадкових і важливих компонент Іздрикового письма. Здогад про це знаходимо в герменевтичній розвідці Володимира Єшкілєва (див.: В. Єшкілєв. «Воццекургія Бет». Ів.-Фр. «Unicornus», 1998, ст.21), який вперше висловив припущення про кабалістичний (або квазікабалістичний) контекст «Воццека». Нам видається, що в «Подвійному Леоні», де наявність числової символіки нав'язливо підкреслюється автором (особливо в першому та останньому розділах), маємо справу не так з категоріями кабали, як із «постмодерною» сумішшю різних містичних практик, пов'язаних з числами, тобто своєрідну «екуменічну» контамінацію. Можна віднайти паралелі із циклом Д. Селінджера про родину Глассів, де, за припущенням деяких дослідників (див.: И.Галинская. Тайнопись Сэлинджера. М., «Наука», 1986), використана індуїстська система номографії чисел та естетично-знакових розрядів («Махабхарата», «Рамаяна», «Бгахаватгіта»): «Подвійний Леон» так само складається з дев'яти самостійних і самоцінних розділів, кожен із яких має особливе, чітко окреслене емоційне забарвлення, складаючи, в той же час, нерозривну цілість, структурну єдність. Страх, еротичне напруження, спокій-споглядання, естетична насолода, гнів, відраза, сміх-іронія, співчуття, одкровення — такий нонет психопоетичних станів знаходимо в обидвох творах. Щоправда, на відміну від Селінджера (та Іздрика-Воццека), Іздрик-Леон уникає символіки кольору, яка, згідно з трактатом «Дхваньялока» тісно пов'язана з числовою.

Загалом, можна стверджувати певну спадковість Іздрикових квазікабалістичних вправ. Він традиційно використовує числа передовсім як клас знаків, що описують міфологічну модель світу. Не важко зауважити універсальний поділ чисел на парні і непарні в зв'язку з дуальними міфологічними класифікаціями (чоловіче й жіноче, ліве і праве, верх і низ, інь і ян тощо). Найпростіші операції дають ряд сакральних чисел: 3, 4, 7, 8, 9, 12, 52, 888 тощо; так само, як порушення числової цілісності породжує інфернальну статистику: 6, 13, 44, 148, 666 і т.п. Зауважимо, що Іздрик підкреслено уникає 0 та 10, тобто числового еквіваленту першооснови, алефу, Ейн-Соф та його смислового розгортання в декаду «сфірот». Якщо у «Воццеку» пошуки абсолюту, відбуваються в двох протилежних напрямах в бік «чистого» ніщо та в бік універсальної всеохопності (це відображено всіма можливими комунікативними засобами), — то герой «Леона» вже не наважується наближатися до табуйованих меж, перебуваючи в композиційному хаосі нарративного епіцентру («Він так і не збагнув, що слова „кінець“ і „початок“ — не лише синоніми, але й — у деяких справжніх мовах — омоніми». Розділ «Never Say Never Again»). Складається враження, що статистична динаміка й кінетика сюжету книги знаходяться в паралельних площинах і ніяким чином не перетинаються. Втім, твердження це потребує детальнішого дослідження, що не входить у наші плани.

В «Подвійному Леоні» в повній мірі представлені лише дві полярні, фундаментальні в системі міфологічної світобудови стихії — вода та вогонь.

Вогонь виступає як однозначно есхатологічний символ («Син літньої ночі») та як сила руйнівна і, в той же час, цілюща, очищаюча. Вогонь для Леона — це передовсім апокаліптична енергія, вееохопне начало світу й інструмент його нищення, але так само єдиний спосіб позбутися диктату матеріального макросвіту шляхом його «деконструкції» в первинний матеріал космогенези. У вогні гине будинок Леона — єдине, що пов'язує його з екзотеричною життєвою системою координат (згадаймо: радикальніший Воццек готувався до аутодафе), — в результаті чого герой опиняється в «місцях, про які нізащо не скажеш „тут“, чи навіть „десь“, а хіба лиш „ніде“ та „ніколи“. Ці місця, позбавлені місця, позбавлені вивільнення місць, а, крім того, позбавлені елементарного смаку […], були тепер його довічною оселею» (розділ «Never Say Never Again»). Тобто очищальна функція вогненної стихії зводиться до того, що Леон отримує примарний шанс почати життя, заклавши в нього власну, ніким не нав'язану систему відліку. На жаль, він не може скористатися цим шансом — його свідомість (яка дісталася «нізвідки» у цей світ), засмічена хибним досвідом і профанним знанням не спроможна очиститись, блукаючи в лабіринтах власного рефлексійно-флективного мовлення, що вироджується у своєрідний приватний volapuk.