Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби, стр. 13

Вже було видно пару, яка виривалася з її ніздрів, неначе то біг кінь, і хижий оскал, і несамовиті, налиті кров'ю, біснуваті очі.

Я почав гарячково шукати в кишені піґулки, але вони попереплутувалися з копійками й різним мотлохом — найгірше докучали полотняні носовички, ще невідомо, чи часткова доза подіє на псяру, відстань невблаганно скорочується, носовички, ключі, копійки, кляті носовички, в мене несамовито тремтять руки, швидше ж бо, дурню, швидше, хай йому біс! — і тут бічним зором колишнього баскетболіста я помітив, як із сусіднього переліска навперехрест вівчарці вибіг вовк, звичайнісінький вовк — незмінний персонаж казок, шкільних підручників і копійчаних трилерів. Ситуація зробилася вже цілком ідіотичною, ще більш непевною і непередбачуваною — вовк ніяк не встигав перерізати шлях вівчарці, тим більше, що біг спроквола, а та вже була надто близько до мене, щоб можна було зволікати. Я жбурнув їй назустріч жменю кишенькового мотлоху, спаралізований отупінням раптової байдужості.

Подальші події могли б слугувати добрим матеріалом для передачі «Очевидне-неймовірне». Вівчарка, яка щойно гнала чвалом, домчавши до першої піґулки, зметнула її із землі, кинулася за другою, третьою, по чому її поведінка стала дивною й химерною — рухаючись дедалі повільніше, вона вже із певним зусиллям проковтнула останню й завмерла. Просто заніміла, мов укопана. Немов напхане тирсою опудало. Вона стояла трішки далі, ніж за крок, я міг би свиснути, гукнути чи навіть торкнутися її, та це навряд чи дало б якісь результати. До мене, як і до всього решта, їй уже не було анінайменшого діла.

Однак залишався ще вовк.

Той натомість, побачивши, що скоїлося з псом, рвонув чвалом і за хвилю вже наблизився настільки, що годі було думати про втечу як порятунок. Він долетів до вівчарки — та ані ворухнулася — уважно обнюхав її, потім зробив те ж саме з травою довкола, по чому обережно наблизився до мене, роздимаючи ніздрі — міцний, кудлатий, рудувато-сірий…

А далі він утнув таке, в порівнянні з чим уся його позірна міць — безжальні ікла, немилосердні пазурі, смердючий віддих і зсудомлені зіниці будь-кому, кажу вам, будь-кому видалися би забавкою.

Так от: пометлявши, можливо, надто перебільшено хвостом, він сів на задні і, дивлячись на мене мало не з ніжністю, сказав якоюсь підробною блатною фєнєю:

«Слышь, зема, братан, как друга прошу, — только одну таблетку. Ну, может две. Вишь, как колбасит всего» — і дрібно зацокотів зубами.

Марно було пояснювати йому, що я тут ні при чому, що таблетки не в мене, а в командира загону, і що це вже повне фуфло, а не сон, і що я цілком вже маю досить, і що тюремний жарґон варто вивчати ретельніше, може, навіть академічно, і що мені найвища пора прокидатися, тим більше, що неподалік і так догорає мій дім.

Після цього я почав робити певні ризиковані маніпуляції з алкоголем, травами та іншими дарами безмежно багатої природи. За їх допомогою мені поволі вдалося позбутися абсолютної більшості описаних симптомів. Мої симптоматично-симпатичні, але надто розкомплексовані приятелі по нічних пригодах, попри всю свою позірну всевладність, уже не наважувалися заходити так далеко, як заходив я. Адже їхньою стихією було імітаторство, трікстество, бубабу, зрештою. Мене ж завжди зраджував потяг до справжнього, і я зраджував інших через непереборність цього потягу. Отож я пускався все далі і далі, де відкривалася переді мною лише пітьма непідробного забуття.

Однак людині не дано просуватися в тих напрямках безмежно. Оскільки забуття межує з небуттям самої людини.

Тому я повертаюся.

Я знаю, покинуті мною нічні приятелі вже не відкриють для мене літніх своїх кінотеатрів. Та я не сумуватиму за ними.

Мені достатньо згадки про одну-єдину ніч, коли ми — ти і я — шукали входу — кожен свого — до старовинного готелю, дещо облізлого й розповнілого різними прибудовами. Дощані фліґельки, мансарди, хиткі переходи до сусідніх будівель, фальшиві еркери, в тих же сусідів і передерті; якісь неможливі прикрашені вітражами башточки, що увінчувалися то єретичною будьонівкою купола, то сухою кісткою комина; безконечні приступки й сходи, які нікуди не вели — все це до краю ускладнювало й без того складну топографію готелю, готелю, до всього ще й обсадженого по периметру цілою алеєю рахітичних гіпсових колон, котрі підпирали, здавалося, саме небо, не таке, втім, і високе о цій норі року.

Так от, у цьому розмаїтті ми шукали входу — кожен свого — але саме входу тут якраз і не було.

Не знаю, як пощастило пробратися досередини тобі, але я мусив віддерти кавалок фанери зі стелі якогось аварійного переходу, щоб видертися нагору, і, пробігши дерев'яним настилом, зіскочити в купу сміття на внутрішньому подвір'ї. Щоправда, і це майже нічого ще не означало — подвір'я виявилося порожнім, темним і на вигляд цілком закинутим у тривалому ремонті. Довелося тицятися у підозрілі темні кутки, пробираючись крізь різний будівельний мотлох, пильнуючи то ноги, то голову, аж поки не піддалися з тріском якісь гнилуваті двері, і я не потрапив до внутрішнього мороку готелю.

Шкода й згадувати, які ще перепони чекали мене попереду. І несподівані знайомі, що пропонували чи то спокусливі плани відпочинку в барі, чи то не менш спокусливі плани виграти велику суму в казино, і співробітники, котрі нагадували про якісь міфічні вечірні обов'язки, і різні божевільні, котрі з виглядом ще ненароджених шукали виходу, і, врешті-решт, службовці, в яких ніяк було не допитатися ані схеми готелю, ані знаходження лазнички, ані допроситися ключів, а то, часом, доводилось і втікати, петляючи вузькими коридорами.

Тому я згадуватиму лише ту хвилю, коли ми нарешті почали наближатися одне до одного з різних кінців коридору, точнісінько як у тому оповіданні, тільки тепер нам вдалося зустрітися точно посередині, коло великих шкляних дверей (замість звичного PUSH — PULL на них виднілося загадкове й багатообіцяюче ТО SELF — FROM SELF), що вели на Галерею внутрішнього дворика. Там стояли, притрушені снігом, предивні скульптури — важко було запідозрити в них античних героїв.

Ми розчиняємо двері навстіж, обличчя наші овіває свіже, ледь морозяне духмяне повітря, сповнене подихом недалекого моря. Беручись за руки, ми виходимо на терасу — і це так просто, так природно, так добре, що мені ніяк не хочеться прокидатися.

І я не прокидаюся.

Зрештою, мені й немає сенсу прокидатися негайно, бо знаю — коли б не прокинувся, ти будеш поруч.

Розділ п'ятий. Акупунктура

З тих пір, як в моїй голові почала постійно звучати музика, я, виходячи з дому, вдягаю слухавки від плеєра, який ніколи не бачив батарейок. Дивно, але з плеєром (і слухавками у вухах) я почуваюся впевненіше: переходячи вулицю, не чую сигналів авт, і розлючені водії, гальмуючи й об'їжджаючи мене, висловлюють своє обурення жестами: хто стукає кулаком себе по чолі, хто крутить коло скроні вказівним пальцем, а найдотепніші виставляють у вікно середній;

транспортні контролери вважають занадто марудними спроби довідатися про мою платоспроможність, вдаючи із себе посвячених у систему недвозначно таємничих пільг;

жебраки, помітивши аудіо-отоларингічну ізольованість потенційного жертводавця, втрачають до мене інтерес, за що подеколи отримують винагороду.