Чарівник Країни Оз, стр. 48

– Вони насмілилися погрожувати смертю мені, а також моїм вірним друзям і союзникам, які стоять тут перед тобою, – вів далі Страшило, – і якби ми не врятувалися втечею, то давно вже попрощалися б із життям.

– Мені це також відомо, – відгукнулася Глінда.

– Тому я благаю тебе про допомогу, – завершив Страшило, – бо знаю, що ти завжди готова протягнути руку допомоги нещасним і пригнобленим.

– Це так, – неспішно промовила чарівниця, – але тепер Смарагдовим Містом править генерал Джинджер, вона проголосила себе королевою. То, може, нехай собі править?

– Але ж вона самозванка! – обурився Страшило.

– А ти пам'ятаєш, як опинився на троні сам? – запитала його Глінда.

– Мене проголосив правителем Чарівник Смарагдового Міста, заручившись згодою та доброю волею всього народу, – відповів трошки присоромлений Страшило.

– А як опинився на троні сам Чарівник? – вела далі Глінда.

– Подейкували, що він відібрав його в Пасторії, – пригадав Страшило, який під уважним поглядом чарівниці почувався дедалі незатишніше.

– Виходить, – зробила висновок Глінда, – ні ти, ні Джинджер, ані навіть Чарівник не були повноправними правителями Смарагдового Міста, ним був тільки Пасторія.

– Згоден, це так, – покірно визнав Страшило. – Але Пасторія вже давно помер, а правити комусь потрібно.

– Пасторія мав доньку, законну спадкоємицю престолу. Що ти на це скажеш?

– Ніколи про неї не чув, – здивувався Страшило, – але якщо дівчинка жива, не маю нічого проти. Як на мене, найголовніше – скинути з трону цю розбійницю Джинджер. А престол – навіщо мені престол? Ані радості з нього, ані користі, тим більше для того, хто має мозок. Я й сам починав задумуватися про більш гідне заняття. Але де ж ця дівчинка-принцеса, і як її звати?

– Звати її Озма, – відповіла Глінда. – А де вона, я й сама не знаю. Річ у тім, що коли Чарівник хитрощами заволодів троном її батька, то подбав про це і заховав десь спадкоємицю за допомогою хитрих чарів, невідомих навіть мені, а я ж майстерна й досвідчена чарівниця.

– Оце так! – вигукнув Шкеребертник. – А мені стільки разів казали, що Чарівник був звичайним шахраєм.

– Як можна вірити пустопорожній балаканині? – обурився Страшило, зачеплений за живе цими словами. – Хіба ж він не подарував мені мозок найвищого ґатунку?

– А мені – серце, найсправжнісіньке! – обурено зблиснув очима Залізний Лісоруб.

– Схоже, я чув хибну думку, – збентежився Жук. – Особисто я не був знайомий із Чарівником.

– Однак ми ж із ним знайомі, – відрубав Страшило, – і запевняю тебе, це великий маг. Звісно, він подеколи не відмовлявся від шахрайства, не без того. Та хіба під силу йому було б заховати цю дівчинку Озму, та ще й так, що її досі неможливо знайти, якби він не був справжнім чарівником?

– Забираю свої слова назад, – здався Жук.

– Нарешті щось путнє сказав, – схвально кивнув Залізний Лісоруб.

– Дівчинку треба знайти, – прокинувшись із задуми, знову заговорила чарівниця. – У моїй бібліотеці є Книга Подій, в якій записано все, що робив Чарівник, доки жив у Країні Оз, – принаймні все, про що мені доповідали. Сьогодні ввечері я ще раз уважно перечитаю цю книгу, можливо, мені вдасться натрапити на слід Озми. А ви поки що відпочивайте і розважайтеся. До завтра.

Попрощавшись із господинею палацу, мандрівники подалися на прогулянку її дивовижними садами. Скажемо відверто: тут було чим милуватися й захоплюватися.

Зранку вони знову прийшли на прийом до Глінди, і ось що вона їм сказала:

– Я уважно перечитала всі записи в Книзі про Чарівника, із них підозри викликають лише три: він їв боби з ножа, він тричі потайки відвідав бабцю Момбі й він злегка накульгував на ліву ногу.

– Це воно! Третій запис – неймовірно підозрілий! – вигукнув Гарбузова Голова.

– Хіба? – знизав плечима Страшило. – Можливо, в нього були мозолі. У мене особисто значно більше підозр викликає це дивацтво із бобами.

– Та, можливо, саме так їх їдять у великій країні Омаха, звідки Чарівник родом, – висловив припущення Залізний Лісоруб.

– І таке можливо, – погодився Страшило.

– Але для чого, – звернулася Глінда до товариства, – він тричі відвідав бабцю Момбі?

– Для чого? – луною повторив Шкеребертник.

– Усім відомо, що Чарівник навчив стару багатьом чаклунським фокусам, – вела далі Глінда, – а він би не робив цього задарма. Отже, вона йому чимось прислужилася. А раптом саме вона сховала від людських очей юну принцесу? Якби люди знали, що вона жива, її визнали би правочинною королевою.

– Дуже влучний здогад! – висловив свій захват Страшило. – Момбі безсумнівно причетна до цієї підлої справи. Це очевидно. Але що нам тепер робити?

– Передусім знайти Момбі, – запропонувала Глінда. – Нехай розкаже, де вона ховає дівчинку.

– Момбі зараз у Смарагдовому Місті з генералом Джинджер, – сказав Тіп. – Це вона влаштовувала нам різні підлі пастки на шляху сюди. Це вона підмовляла Джинджер повернути мене назад у неволю, а моїх друзів стратити.

– Якщо так, – вирішила Глінда, – ми вирушимо війною на Смарагдове Місто й захопимо Момбі в полон. Тоді їй доведеться розказати всю правду про Озму!

– Ох, це страшна відьма! – Тіп аж здригнувся від спогадів про чорний казанок. – Та ще й дуже вперта.

– Я також уперта, – чарівно всміхнулася Глінда, – і ані трошки її не боюся. Даю день на збори, завтра на світанку ми вирушаємо в похід.

21. Залізний Лісоруб зриває троянду

Військо Глінди зібралося на світанку біля замкових воріт. Треба зазначити, що виглядало воно ошатно, але разом із тим грізно. Мундири дівчат були вишукані та яскраво прикрашені, срібні наконечники списів сяяли на сонці. У руках у кожного офіцера була коротка, до блиску начищена шабля та щит, прикрашений перами павича, – навряд чи знайшовся би ворог, здатний чинити супротив настільки блискучій армії.

Чарівницю несли в паланкіні, що нагадував екіпаж, – він мав дверцята та вікна, завішені шовковими шторками, а замість коліс – дві горизонтальні жердини, що лежали на плечах у дванадцятьох носіїв.

Страшило з друзями, щоб не відстати від війська, вирішили летіти на Рогачі. Незабаром усі вирушили під музику оркестру. Рогач летів найповільніше, як тільки міг, просто над паланкіном чарівниці.

– Обережніше, – переймався Залізний Лісоруб, спостерігаючи, як Страшило перевісився через спинку дивана, намагаючись роздивитися військо.

– А чого йому боятися краху й розорення? – втулив освічений Шкеребертник. – Він у нас – мішок із грошима.

– Я ж тебе просив, – з докором похитав головою Тіп.

– Просив, – поспіхом погодився Шкеребертник. – І зі свого боку також прошу вибачення. Обіцяю надалі стримуватися з усіх сил.

– Стримаєшся, аякже, – сухо промовив хлопчик. – Доведеться. Інакше виженемо тебе з нашої компанії.

– О ні, тільки не це, я не витримаю розлуки, – злякано замахав лапками Жук, і на цьому розмова закінчилася.

Військо швидко рухалося вперед, і все ж стіни Смарагдового Міста забовваніли попереду лише коли споночіло. При слабкому світлі місяця-молодика у повній тиші місто оточили, а на зелених галявинках поставили рожеві намети. Намет чарівниці був із білосніжного шовку значно більший від інших, над ним майоріли на вітрі рожеві прапори. Для Страшила та його друзів солдати поставили окремий намет. Усе це було зроблено швидко, з військовою чіткістю, а тоді військо вклалося спочивати.

Уявіть, як здивувалася королева Джинджер, коли наступного ранку до неї увірвалися солдати з криками про те, що місто оточене незчисленним військом. Вона без зволікань зійшла на найвищу башту палацу та побачила рожеві прапори, що майоріли на вітрі, а просто навпроти воріт – білий намет Глінди.