Чарівник Країни Оз, стр. 45
– Але нам невідомо, з якою швидкістю летить Рогач, – наполягав хлопчик. – Землі звідси не видно – так ми можемо до ранку прилетіти хтозна-куди.
– Це було би вкрай недоречно, – хвилювався Страшило. – Треба приземлитися, але як?
Ми можемо потрапити в річку або зачепити верхівку дзвіниці й зазнати катастрофи!
І оскільки все одно не було чого робити, Рогач і далі летів уперед, плавно змахуючи велетенськими крильми, а друзям залишалося терпляче чекати ранку.
Зранку здогади Тіпа, на жаль, підтвердилися. Коли при перших променях світанку мандрівники подивилися вниз, вони побачили під собою широку рівнину забудовану дивними на вигляд будівлями. Дахи в них були не круглі, як усюди в Країні Оз, а гострі. До того ж по рівнині ходили туди-сюди дивовижні тварини. Ані Страшило, ані Лісоруб такого ніколи не бачили, хоча бували у володіннях Глінди не раз.
– Ми заблукали! – гірко визнав Страшило. – Схоже, Рогач відніс нас далеко за межі Країни Оз, через піщану пустелю в жахливий Інший Світ, про який нам розповідала Дороті.
– Мерщій назад, – у паніці закричав Лісоруб Рогачу. – Розвертайся одразу ж!
– Боюся, що перекинуся, – заперечив Рогач. – Я ще недосвідчений літун, і мені було би краще десь приземлитися, повернутися задом наперед і потім знову злетіти.
Та місця, придатного для посадки, не було видно. Знизу промайнуло якесь дуже велике село або маленьке містечко. Віддалік виднівся гірський хребет із гострими скелями і глибокими урвищами.
– Ось де можна приземлитися, – вирішив хлопчик, коли гірські вершини опинилися зовсім близько. Він повернувся до Рогача і скомандував: – Сідай одразу ж, щойно побачиш рівне місце.
– Зараз зроблю, – відгукнувся Рогач і зайшов на посадку, помітивши вузенький майданчик між двох стрімких скель.
На біду, Рогач не мав досвіду, тому не зміг правильно розрахувати швидкість і промахнувся на цілих півкорпуса, зламав при цьому два правих крила об гострий край скелі, а потім зовсім утратив рівновагу, не втримався і важко упав униз. Друзі чіплялися за дивани, доки це було можливо, але коли Рогач зачепився за виступ скелі, раптово завмер і повиснув ніжками догори, пасажири посипалися вниз, як горох.
На щастя, падати довелося недовго – просто під ними, всього за кілька метрів, виявилося неймовірної величини гніздо, збудоване колонією галок. Так що при падінні ніхто не постраждав, навіть Гарбузова Голова: його дорогоцінна макітра приземлилася, як на подушку, на груди Страшила. Тіп упав на купу якихось папірців і навіть не забився. Шкеребертник дзвінко стукнувся круглою головою об спину Коня, але, здається, без особливої шкоди для себе.
Залізного Лісоруба сильно приголомшило падіння, та коли він оговтався і оглянув свій нікельований тулуб, не знайшовши на ньому жодної подряпини, то повеселішав і звернувся до товаришів із промовою.
– Нічого не скажеш, – почав він, – наша мандрівка закінчилася несподівано. Та чи можемо ми звинувачувати в тому, що трапилося, нашого друга Рогача? Якщо чесно – ні. У скрутну хвилину він зробив усе, що міг. Як нам тепер вибратися звідси – ось у чому питання. На нього нехай відповідає той, хто має гостріший мозок, ніж мій.
На цих словах усі поглянули на Страшила. Той підповз до краю гнізда і визирнув назовні. Знизу чорніла глибока ущелина. Зверху нависала зовсім гола стрімка скеля з одним-єдиним виступом, на якому хилиталося, зачепившись одним із диванів, покалічене тіло Рогача. Вдіяти нічого не можна було, і сподіватись на допомогу було нічого. Переконавшись у цьому, маленьке товариство мандрівників зовсім засмутилося.
– Ми знову потрапили в пастку! – печально зробив висновок Шкеребертник.
– Краще би ми залишилися в палаці, – простогнав Джек. – Гірське повітря, можливо, шкідливе для гарбузів.
– Дзьоби галок точно шкідливіші, – заперечив Кінь. Коли він падав, то приземлився на спину й тепер відчайдушно дриґав ногами, намагаючись перевернутися. – Гарбузи для галок – улюблені ласощі.
– Ти думаєш, птахи повернуться? – жахнувся Джек.
– То вже точно, – кивнув Тіп, – адже це їхнє гніздо. І живе їх тут, схоже, не одна сотня, – додав він, – ви тільки погляньте, скільки всякої всячини вони сюди натягали.
Гніздо й справді було напхане різними предметами, які не становили для пташок жодної користі, – схоже, це добро галки рік за роком крали із чужих осель. А оскільки гніздо було звите в затишному, схованому від людського ока місці, до власників ці речі вже не поверталися ніколи.
Попорпавшись у смітті – бо ж галки тягнули все підряд: і цінні речі, й непотрібний мотлох, – Шкеребертник видовбав лапою чудове діамантове кольє. Помітивши захоплений погляд Залізного Лісоруба, він подарував йому свою знахідку, при цьому виголосивши урочисту промову, що неабияк пасувала до нагоди. Щасливий Лісоруб одразу ж почепив кольє собі на шию і не міг ним натішитися. Та й справді, діаманти в сонячних променях сяяли просто дивовижно.
Аж раптом почувся страшний клекіт, лопотіння тисяч крил – усе ближче, ближче…
– Галки повертаються! – закричав Тіп. – Зараз вони помітять нас, і тоді нам кінець!
– Ось чого я завжди боявся! – забелькотів Гарбузова Голова. – Надходить моя смертна годинонька!
– Та й моя, схоже, також, – засмутився Шкеребертник. – Галки – люті вороги всього мого роду.
Становище інших було не настільки безнадійним. Благородний Страшило викликався захищати своїх приятелів від дзьобів і кігтів розлючених птахів. Він звелів Тіпу зняти з Джека голову й сховатися з нею на дні гнізда. Шкеребертник умостився поруч із Тіпом. А Лісоруб уже з власного досвіду знав, що робити: він вийняв солому з усіх частин Страшилиного тіла, крім голови, і засипав нею Тіпа й Шкеребертника, надійно заховавши їх від ворогів.
Ледве він завершив цю роботу, як зграя галок наблизилася до гнізда. Помітивши незваних гостей, птахи накинулися на них із лютими криками.
19. Пігулки бажань доктора Піпта
Залізний Лісоруб за своєю натурою був дуже миролюбний, та коли вже доводилося ставати до бою, то він боровся сміливо, як римський гладіатор. І коли галки налетіли й почали бити крильми та дряпати гострими дзьобами його нікельований тулуб, Лісоруб схопив сокиру й заходився щосили крутити нею над головою. Так він розлякав чимало птахів, але на їхнє місце прилітали нові й атакували, атакували із нестримною злобою та люттю. Пташки спробували було накинутися й на Рогача, який безпомічно завис над гніздом, щоб виклювати очі, але, на щастя, очі були скляні й у них нічого вийшло. Напали галки і на Коня, але той досі лежав на спині, брикався й відчайдушно дриґав ногами, тому його дерев'яні копита завдали ворогам збитків не менших, ніж сокира Лісоруба.
Зіткнувшись із упертим опором, птахи від безсилля заходилися розтягувати солому, яка купою лежала посеред гнізда й ховала під собою Тіпа, Шкеребертника і Джекову голову-гарбуза. Жмут за жмутом летіла солома в прірву.
Голова Страшила із жахом споглядала, як по вітру розвівається солом'яний вміст його тулуба. Схаменувшись, бідолаха на все горло заголосив, закликаючи на допомогу Залізного Лісоруба, і вірний друг кинувся виручати з біди. Сокира зблискувала серед хмар лютих птахів, а тут ще й Рогач заходився розмахувати вцілілими крильми, чим остаточно спантеличив галок. Коли ж завдяки цим зусиллям Летюча Машина раптово зірвалася з виступу скелі, на якій до цього часу висіла, й важко гепнулася в гніздо, птахи страшенно злякалися. Із голосними криками вони здійнялися, наче темна хмара, й помчали геть, незабаром зникнувши за горами.
Коли останній з ворогів зник, Тіп мерщій виліз із-під дивану і допоміг вибратися звідти Шкеребертнику.
– Ми врятовані! – радів хлопчик.
– Врятовані! Врятовані! – як луна, підхоплював Освічений Жук, на радощах готовий розцілувати морду відважного Рогача. – І порятунком зобов'язані нашій Летючій Машині та гострій сокирі Лісоруба.