Чарівник Країни Оз, стр. 40

Коли вони знову зупинилися, щоб дати Тіпу перепочити – хлопчик єдиний серед них потребував відпочинку – Залізний Лісоруб звернув увагу на те, що на порослому густою травою лузі видніється безліч круглих нірок.

– Схоже, тут живуть польові миші, – сказав він Страшилу. – А може, й наша давня приятелька Королева Мишей поблизу.

– А вона могла б нам неабияк допомогти, – зауважив Страшило: йому раптом сяйнула блискуча думка. – Як ми можемо її покликати, друже Лісоруб?

Залізний Лісоруб підніс до губів срібний свисток, що висів у нього на шиї, і голосно свиснув. Миттю з найближчої нірки вискочила маленька сіра мишка – і безстрашно до них наблизилася. Залізному Лісорубу Королева Польових Мишей довіряла повністю, адже він одного разу врятував їй життя.

– Доброго дня, ваша величносте, – шанобливо звернувся Лісоруб до Миші. – Сподіваюся, ви живі-здорові?

– Дякую вам на доброму слові, – пискнула Королева, присідаючи на задні лапки. Тепер кожен із мандрівників зміг розгледіти на її голові маленьку золоту корону. – Чи можу я чимось прислужитися давнім друзям?

– Звісно, можете, – нетерпляче втрутився в розмову Страшило, – якщо відпустите зі мною до Смарагдового Міста десяток-другий ваших підданців.

– А їм не завдадуть шкоди? – із сумнівом запитала Королева.

– Аж ніяк, – відповів Страшило, – вони можуть заховатися в соломі, якою напхане моє тіло, а тоді, коли я подам знак, нехай вискакують назовні і притьмом поспішають додому. їм це буде неважко, а мені допоможе повернути трон, незаконно захоплений Армією бунтівників.

– Ну що ж, – сказала Королева, – я згодна. Щойно ви будете готові, я покличу сюди найкмітливіших із моїх підданців.

– Я готовий хоч зараз, – відповів Страшило. Він улігся на землю, розщібнув одежину й розсунув солому, якою був напханий.

Королева коротко пискнула, і миттю дванадцять симпатичних польових мишок вискочили з нір і вишикувались перед своєю правителькою, чекаючи наказу.

Що Королева їм сказала своєю мишачою мовою, ніхто з мандрівників, зрозуміло, не збагнув, але миші хутенько підбігли до Страшила й заховалися в нього в пазусі.

Коли всі дванадцять мишок потрапили до соломи, Страшило підвівся, защебнув сюртук на всі ґудзики і щиро подякував Королеві.

– Ви могли б допомогти нам у ще одній справі, – сказав Залізний Лісоруб, – якби побігли попереду, указуючи нам дорогу до Смарагдового Міста. Хтось уперто заважає нам до нього дістатися.

– Я зроблю це з радістю, – відповіла Королева. – Коли вирушаємо?

Залізний Лісоруб поглянув на Тіпа.

– Я вже відпочив, – запевнив хлопчик. – Не будемо гаяти часу.

І вони знову подалися в мандри: Королева Польових Мишей бігла попереду, то спиняючись і чекаючи на решту, то знову ховаючись між травами.

Без її допомоги Страшило та його друзі, певно, ніколи не дісталися б до Смарагдового Міста, бо завдяки зусиллям бабці Момбі на їхньому шляху виростала перешкода за перешкодою. Усі вони не були справжніми – просто вводили мандрівників в оману. Коли на їхньому шляху постала широка стрімка річка, маленька Королева незворушно бігла далі і успішно перетнула потік, адже він існував лише в уяві, а за нею подолали перешкоду і решта мандрівників.

Наступного разу на їхньому шляху виросла висока – ледве не до неба – гранітна стіна. Та Королева Мишей пройшла прямісінько крізь стіну, те ж саме зробили й інші, і варто їм було опинитися на іншому боці, як стіна розвіялася, наче дим.

Одного разу, спинившись на хвилинку, щоб дати перепочинок Тіпу, вони раптом опинилися на перехресті доріг, що розходилися в них з-під ніг на сорок різних напрямків. Ба більше: ці сорок доріг закрутилися, наче крила велетенського вітряка, спочатку в один бік, потім в інший. Друзі завмерли на місці, спантеличені та розгублені.

Та Королева звеліла їм іти за нею і рушила вперед. Вони зробили всього кілька кроків, і коловерть доріг зникла, ніби її ніколи не існувало.

Останній із фокусів, вигаданих Момбі, був, напевно, найстрашнішим. Мандрівники побачили, як через луку просто на них насувається вогняний стовп. Страшило вперше по-справжньому злякався і ледве не кинувся навтьоки.

– Якщо полум'я мене наздожене, я вмить зникну, – сказав він, тремтячи так, що аж солома шурхотіла. – Для мене на світі немає нічого небезпечнішого від вогню.

– І для мене теж, – хропнув Кінь і почав стурбовано крутитися на місці, – дерево зовсім сухе – спалахне, й від мене лишиться тільки купка попелу.

– А для гарбузів вогонь небезпечний? – злякано запитав Гарбузова Голова.

– Із тебе вийде запіканка, та й із мене теж, – відповів Жук-Шкеребертник і опустився на всі лапки, щоб у разі потреби втікати якомога швидше.

Та Залізний Лісоруб, який не боявся вогню, розвіяв їхні підозри та побоювання кількома розумними словами.

– Ви подивіться на Королеву Мишей! – вигукнув він. – її вогонь зовсім не пече. Бо це не полум'я, а всього лише міраж.

І справді, маленька мишка спокійно дріботіла крізь грізний вогонь, і один її вигляд додав мужності іншим, – вони подалися слідом за мишкою і пройшли крізь вогонь неушкодженими.

– Оце так пригода! – дивувався Жук-Шкеребертник. – Це суперечить усім законам природи, які викладав у школі професор Всезнай!

– Так воно і є, – сказав мудрий Страшило, – будь-які чари є протиприродними, тому їх бояться та уникають люди і звірі. Та я вже бачу ворота Смарагдового Міста, а це означає, що ми подолали ворожі підступи і майже досягли мети.

Попереду й справді ясно виднілися стіни Смарагдового Міста, і Королева Польових Мишей, яка до цього часу слугувала їм вірним провідником, підійшла востаннє – попрощатися.

– Ми дуже вдячні вашій величності за допомогу, – сказав Залізний Лісоруб, низько кланяючись мишці.

– Я завжди готова допомогти друзям, – відповіла Королева й не зволікаючи подалася додому.

15. У полоні в Королеви

Ворота Смарагдового Міста охороняли дві вартові з числа бунтівниць. Побачивши мандрівників, вони витягнули із зачісок шпиці для плетіння і попередили, що проткнуть ними першого, хто підійде ближче.

Залізного Лісоруба це зовсім не злякало. – Найгірше, що може статися, – це подряпини на нікелюванні, – сказав він. – Але до «найгіршого» діло не дійде, налякати цих горе-вояків дуже просто. Мерщій за мною!

І він рушив до воріт, широко розмахуючи сокирою, за ним без вагання пішли інші.

Дівчата цього зовсім не очікували, вони дуже злякалися блискучої сокири і з вереском кинулися в місто. А наші мандрівники без перешкод пройшли крізь ворота і закрокували по широкій, мощеній зеленим мармуром вулиці до королівського палацу.

– Так ми не встигнемо спохопитися, як знову побачимо вашу величність на троні, – сміявся Залізний Лісоруб, адже легка перемога над вартовими неабияк поліпшила його настрій.

– Дякую, друже, – розчулено промовив Страшило, – хіба ж хтось може встояти перед твоїм чулим серцем і гострою сокирою!

У відчинені двері будинків було видно, що відбувається всередині: чоловіки підмітали підлогу й мили посуд, а жінки сиділи без діла й весело балакали.

– Що у вас тут сталося? – запитав Страшило в якогось дуже сумного чоловіка із розпатланою бородою та у фартушку. Бідолаха саме котив тротуаром дитячий візочок.

– Сталася революція, ваша величносте, але ж ви, певно, і самі про це чули, – відповів чоловік. – 3 того часу, як ви нас покинули, жінки чого тільки не виробляють! Я радий, що ви вирішили повернутися і відновити лад, бо в домашніх клопотах і турботах про дітей чоловіча половина населення зовсім збилася з ніг.

– Гм! – задумливо промовив Страшило. – Якщо домашня робота настільки важка, як ти кажеш, то як жінкам удається з нею справлятися?