Чарівник Країни Оз, стр. 34

– Еге ж бо, голова в тебе – найслабше місце, – поспівчував Страшило. – Наше становище справді дуже небезпечне.

– Ви ще можете прожити багато років, – лепетав Гарбузова Голова, – а мені недовго жити. Мушу цінувати кожну годиноньку!

– Вгамуйся, не розкисай раніше, ніж треба, – заходився втішати його Страшило. – Дайте мені як слід поворушити мізками, і я обов'язково вигадаю, як нам звідси вибратися.

Товариство примовкло й приготувалося терпляче чекати, а Страшило відійшов чимдалі, став обличчям до стіни й так стояв хвилин п'ять. Коли він повернувся, його намальоване обличчя сяяло радістю.

– Де Кінь, на якому ти сюди прибув? – запитав він Гарбузову Голову.

– Я сказав, що це буде цінна штукенція, і твій слуга вирішив відвести його до королівської скарбниці, – відповів Джек.

– Я вирішив, що йому там буде найкраще, ваша величносте, – мовив на своє виправдання солдат – він було злякався, що припустився помилки.

– Ти вирішив правильно, – сказав Страшило. – Кінь ситий?

– Атож! Я насипав повну годівницю стружки.

– Чудово! – вигукнув Страшило. – Мерщій веди його сюди.

Солдат поспішив виконати доручення. Незабаром долинуло цокотіння дерев'яних копит, і Кінь постав перед ним.

Його величність критично оглянув скакуна.

– Не можу сказати, що красень, – зауважив він задумливо, – але бігає, очевидно, незле.

– Відмінно бігає! – підтвердив Тіп, поглядаючи на Коня із захватом.

– Отже, ми зможемо прорватися на ньому крізь ворожі лави й дістатися до мого доброго друга Залізного Лісоруба, – заявив Страшило.

– Навряд чи він витримає чотирьох, – із сумнівом промовив Тіп.

– Але трьох витримає безперечно, – вирішив його величність. – Доведеться не брати із собою королівське військо. Тим більше, остання війна довела, що сподіватися на нього не варто.

– Але бігає воно також непогано, – розсміявся Тіп.

– Ну що ж, я чекав на це, – похмуро буркнув солдат, – і стійко витримаю удар. Доведеться, звісно, змінити зовнішній вигляд – зголити мої улюблені бакенбарди. А загалом, ще невідомо, що небезпечніше: лишитися тут поруч із цими розгнузданими панянками чи скакати невідомо-куди на необ'їждженому дерев'яному коні.

– Тут ти маєш рацію, – погодився його величність. – Але я не солдат і надаю перевагу не розрахунку, а ризику. Сідай на Коня, мій хлопчику, і, певно, ближче до шиї.

Тіп прудко скочив на Коня, потім солдат і Страшило із неабиякими зусиллями посадили на нього Гарбузову Голову. Для короля залишилося так мало місця, що він мусив неминуче впасти, тільки-но Кінь рушить.

– Принеси мотузку для білизни, – наказав король своєму війську, – і зв'яжи нас один із одним. Якщо вже падати, то всім разом. – Доки солдат виконував доручення, Страшило міркував далі: – Мені треба бути ДУЖЕ обережним, бо моє життя в небезпеці.

– А хіба мені треба бути обережним не ДУЖЕ? – образився Джек.

– Не настільки ДУЖЕ, як мені, – повчальним тоном промовив Страшило. – Якщо зі мною щось трапиться, то вже нічого не вдієш. А якщо так буде з тобою, то принаймні можна з голови виколупати насіння.

Тут повернувся солдат із довгою мотузкою і надійно зв'язав усіх трьох, ще й прив'язав їх до тулуба Коня: тепер можна було не боятися падіння.

– А тепер біжи відчини ворота, – скомандував Страшило. – Ми мчимо назустріч свободі або смерті.

У внутрішній дворик палацу можна було потрапити через невеликі ворота, які солдат нещодавно замкнув за наказом його величності. Він підвів до них Коня, відсунув засув, і стулки зі скрипом хитнулися в різні боки.

– Тепер твоя черга, – прошепотів Тіп Коневі, – ми на тебе сподіваємося! Ти мусиш нас врятувати.

Мчи, скільки стане сили, до міських воріт, не зупиняйся ані на мить!

– Добре вже, – грубувато відповів Кінь і рушив уперед, ще й так несподівано, що в Тіпа забило дух і він обома руками вчепився в кілок, так завбачливо встромлений у шию дерев'яного скакуна.

Кілька дівчат, які стояли на варті біля зовнішньої стіни палацу, були знесені бравою кавалерійською атакою. Інші з вереском кинулися врозтіч, і тільки одна чи дві хоробріші встигли наосліп штрикнути шпицями у втікачів. Тіпа вкололи в ліву ногу, і вона боліла в нього потім цілу годину. А ось Джека і Страшила шпиці не здатні були налякати – втікачі навіть уколів не відчули.

Кінь проскакав вулицями, перекинув візок із фруктами, збив із ніг кількох поважних громадян і з розгону перестрибнув через метушливу пухкеньку панночку, призначену за наказом генерала Джинджер новим вартовим міської брами.

Однак і тут запальний Кінь не спинився. Вирвавшись зі стін Смарагдового Міста, він помчав дорогою на захід так стрімко і рвучко, що Тіп майже перестав дихати, а Страшило від подиву занімів.

Джекові ця шалена скачка вже була знайома, неймовірну тряску він переносив дуже спокійно, єдине, чим він переймався – чи не зіскочить голова-гарбуз зі свого дерев'яного стрижня.

– Притримайте його! Притримайте! – простогнав Страшило, коли до нього повернулася мова. – З мене так уся солома витруситься.

На жаль, Тіп не міг навіть зітхнути, не те щоб слово промовити, тому Кінь і далі скакав, не стишуючи кроку, – складалося враження, ніби він геть забув про своїх вершників.

Коли скакун опинився на березі широкої річки, він і не подумав зупинятися: відштовхнувся, скільки було сили, від землі й високо-високо підстрибнув у повітря. За якусь мить вони вже крутилися й бовталися, підхоплені стрімкою течією. Кінь, судячи з усього, досі не збагнув, куди потрапив, тому так само нестримно молотив ногами, а вершники, спочатку з головою поринувши в потік, одразу ж спливли й стирчали з води, схожі на поплавці.

10. До Залізного Лісоруба

Тіп, зрозуміло, змок до останнього рубчика, вода цебеніла з нього, але він оговтався і здогадався нахилитися вперед, щоб гаркнути Коневі в самісіньке вухо: «Вгамуйся, ти, дурню! Вгамуйся!».

Кінь одразу ж перестав бовтатися і спокійно поплив за течією, як невеликий, але надійний пліт.

– Що означає «дурень»? – поцікавився він.

– Це дуже неприємне слово, – відповів Тіп. Хлопцеві було соромно за свою грубість. – Я вживаю його, лише коли дуже розізлюся.

– Тоді і я, зі свого боку, міг би назвати тебе дурнем, – зауважив Кінь. – Хіба ж я придумав, щоб у цьому місці протікала річка? І хіба годиться злитися на мене за те, в чому я зовсім не винен?

– Ти маєш рацію, – погодився Тіп, – а я винен, тому прошу пробачення. – Потім він звернувся до Гарбузової Голови. – Як ти почуваєшся, Джеку?

Відповіді не було. Тоді хлопчик гукнув до Короля:

– Ваша величносте, з вами все гаразд? Страшило застогнав.

– Про яке гаразд ідеться? – просипів він слабким голосом. – Вода мокра до неймовірності!

Тіп був так міцно зв'язаний, що не міг навіть озирнутися, щоби подивитися на приятелів. Тоді він попрохав Коня:

– Греби, будь ласка, до берега.

Кінь трудився, як міг, і зрештою, хоча й не без зусиль, вони таки дісталися до протилежного берега річки й вибралися на суходіл.

Хлопчик вивернувся і зумів дістати кишенькового ножа, щоби перерізати мотузки, якими вершники були прив'язані один до одного й до дерев'яного скакуна. Він почув, як важко гепнувся додолу Страшило, потім швидко зістрибнув сам і лише тоді зумів роздивитися свого гарбузоголового друга.

Його дерев'яний тулуб у розкішному хоча й мокрому вбранні, й далі сидів на спині скакуна, але вже без голови-гарбуза – на її місці сиротливо стирчав кілок, який слугував Джекові за шию. А оту Страшила вся солома перемістилася в нижню частину, тому бідолаха обличчям скидався на японського мопса.

Певно, все це виглядало дуже смішно, але Тіпові було не до сміху – він дуже злякався за Джека. Страшило, звісно, теж постраждав, але принаймні лишився живий. А Джекова голова, яка була йому життєво необхідна, зникла невідомо куди. Хлопчик схопив довгу тичину, що підвернулася під руку, й подався вниз за течією на пошуки.