Чарівник Країни Оз, стр. 29

Та цієї миті Кінь узяв та й сам зупинився, певно, збагнув, що власний тулуб побачити йому не вдасться. Але тут він побачив Тіпа й підійшов до хлопчика ближче.

Хода цього створіння була без перебільшення сміховинна – крокуючи, воно спочатку переставляло обидві праві ноги, потім обидві ліві, наче іноходець. При цьому тулуб розхитувався з боку в бік, як люлька.

Тіп погладив його по голові і сказав, підлещуючись:

– Хороший хлопчик! Хороший!

Кінь злякано відскочив убік і витріщився на Джека – Гарбузову Голову.

– Треба для нього знайти вуздечку, – вирішив Тіп.

Понишпоривши в кишені, він знайшов моток міцної мотузки, з нею наблизився до Коня і один кінець обмотав навколо шиї, а інший прив'язав до великого дерева. Та неслухняний Кінь зробив крок убік, і мотузка луснула. Проте наміру втікати він не виказував.

– Ну й сила! – захоплено вигукнув хлопчик. – Шкода тільки, що він такий норовливий!

– А що, коли зробити йому вуха? – запропонував Гарбузова Голова. – Тоді він тебе слухався б.

– Чудова думка, – зрадів Тіп. – Як це ти додумався?

– А я зовсім і не думав, – скромно зізнався Гарбузова Голова. – Тут думати нема чого.

Тіп дістав ножа й вистругав із кори молодого дерева кілька вух на пробу.

– Не варто робити їх надміру великими, – міркував він уголос, – бо інакше він у нас перетвориться на віслюка.

– Як це? – поцікавився Джек.

– Розумієш, кінь має вуха довші, ніж козел, а віслюк – довші, ніж кінь, – пояснив Тіп.

– А якби у мене вуха були довші, ким був би я? – запитав Джек.

– Друже, – серйозно відповів йому Тіп, – ти завжди будеш Гарбузовою Головою, і вуха тут ні до чого.

– Зрозумів, – без заперечень відгукнувся Джек, а потім обережно додав: – Тобто я думаю, що зрозумів.

– Думай на здоров'я, – сказав хлопчик, – ще ніхто ніколи не думав головою, в якій нема нічого, крім насіння. Ну, здається, вуха готові. Потримай Коня, доки я їх закріплю.

– Охоче, тільки допоможи мені підвестися, – попросив Джек.

Тіп підняв його і поставив на ноги. Гарбузова Голова підійшов до Коня і обхопив руками його голову, а хлопець тим часом ножем зробив у ній два отвори, щоб вставити вуха.

– Як вони йому личать! – висловив свій захват Джек.

Однак ці слова, промовлені просто над вухом Коня, який до того був глухий, мов пробка, страшенно налякали тварину. Він вирвався, ще й так сильно, що Тіп відлетів в один бік, а Джек в інший, і кинувся скакати, страхаючись тупотіння власних копит.

– Тпру! – закричав Тіп, підводячись із землі. – Тпру! Агов, ти, телепню, тпру!

Навряд чи кінь звернув увагу на Тіпів окрик, але цієї ж миті його нога потрапила до ховрашкової нори, він спіткнувся, полетів через голову, впав на спину й лишився так лежати, несамовито молотячи всіма чотирма ногами в повітрі. Тіп підбіг до нього.

– Ото дивний Кінь! – вигукнув він. – Чого ти не зупинився, коли я тобі закричав «Тпру!»?

– Я не знав, що означає «Тпру!», – невпевнено сказав Кінь, закотивши очі, щоб розгледіти хлопчика, який стояв над ним.

– Це означає «стій», – пояснив Тіп.

– А дірка в землі теж означає «стій»? – поцікавився Кінь.

– Якщо в неї провалишся – точно, – підтвердив Тіп.

– Де це я? – далі розпитувало дивне створіння. – І що я тут роблю?

– Ти тепер живий, – пояснив йому хлопчик, – але це непогано, ось побачиш, особливо якщо будеш мене слухатися і в усьому мені допомагати.

– Звісно, я тебе слухатимусь, – покірно погодився Кінь. – Та все ж, що тут відбулося? Я почуваюся, ніби зі мною не все гаразд.

– Ти просто лежиш догори дриґом, – відповів Тіп. – Не брикайся, будь такий ласкавий, і я спробую тебе повернути до нормального положення.

– І скільки ж у мене положень? – здивувався новонароджений скакун.

– Багато, – коротко відповів Тіп. – Не брикайся, будь ласка.

Кінь лежав тепер сумирно, і хлопчик, доклавши зусиль, зумів його перевернути й поставити на ноги.

– Ось тепер, здається, все гаразд, – сказало чотириноге диво і з полегкістю зітхнуло.

– Одне вухо відламалося, – зауважив Тіп після ретельного огляду. – Треба зробити нове.

Він повів Коня назад, до Джека, що ніяк не міг упоратися з власними ногами, і допоміг Гарбузовій Голові підвестися. Потім вирізав із кори нове вухо й закріпив його на конячій голові.

– Тепер, – сказав Тіп нерозумному скакунові, – слухай мене уважно. «Тпру!» означає «стій», «Но!» – «рушай», «Вперед!» – «мчи щодуху». Тепер зрозумів?

– Зрозумів, – сказав Кінь, – і готовий виконувати.

Тіп допоміг Джеку залізти на коня.

– Тримайся добре, – застеріг він, – інакше впадеш і розколеш свого гарбуза.

– Мені про це навіть страшно подумати, – здригнувся Джек. – Та за що мені триматися?

– А бодай за вуха, – повагавшись трошки, дозволив Тіп.

– Ні, тільки не за вуха! – запротестував Кінь. – Я ж нічого не чутиму!

Це було справді вагомим доказом, і Тіп замислився.

– Здається, придумав, – сказав він зрештою. Тоді пішов до лісу, зрізав коротку гілку з міцного молодого деревця. Один кінець загострив і вставив у отвір, спеціально зроблений на спині Коня позаду голови. Потім підняв з дороги камінь і надійно ввігнав кілок у спину тварини.

– Стій, стій! – закричав Кінь. – Ти що там таке робиш?

– Тобі що, боляче? – запитав хлопчик.

– Та ні, не боляче, – відповів скакун, – але до крику лоскотно!

– Уже все, – підбадьорливо відповів Тіп. – Тепер, Джеку, тримайся собі за цей кілок, і тобі не загрожуватиме жодна небезпека.

Джек зручно вмостився, і Тіп скомандував Коневі: «Но!».

Слухняні козла миттю закрокували вперед, розхитуючись із боку в бік і високо задираючи ноги.

Тіп ішов поруч, дуже задоволений з того, що в їхній компанії поповнення. Він навіть почав насвистувати.

– Який дивний звук! Що він означає? – стривожено запитав Кінь.

– Не звертай уваги, – відповів Тіп, – це свист, і він не означає нічого, крім того, що мені весело.

– Я би теж свистів, якби міг скласти губи дудочкою, – зауважив Джек. – Боюся, дорогий батеньку що в деякому сенсі я ще дуже недосконалий.

Вузенька стежина, якою вони прямували, незабаром перейшла в широку дорогу, вимощену жовтою цеглою. На узбіччі Тіп помітив вказівник із надписом:

«ДО СМАРАГДОВОГО МІСТА П'ЯТНАДЦЯТЬ КІЛОМЕТРІВ».

Поступово згустилися сутінки, і хлопчина вирішив спинитися, щоб переночувати і продовжити подорож уже на світанку. Неподалік від дороги зеленів лужок, оточений високими пишними кущами. Тіп завів туди Коня і дуже обережно допоміг Гарбузовій Голові спішитися.

– Я думаю, тобі вночі краще полежати, – порадив хлопчик, – краще зберігатимешся.

– А я? – запитав Кінь.

– Тобі й постояти не зашкодить, – відповів Тіп. – Оскільки ти все одно не спиш, можеш стояти на чатах і стежити, щоб нас ніхто не потурбував.

На цих словах Тіп уклався на траві біля Гарбузової Голови й миттю заснув, бо за день страшенно натомився.

6. Джек – Гарбузова Голова в'їжджає до Смарагдового Міста

На світанку Гарбузова Голова розбудив Ті па. Тіп протер очі, вмився у струмку і з'їв кусень хліба з сиром. Коли хлопчик відчув, що готовий до походу, сказав:

– Тепер вирушаймо! До Смарагдового Міста п'ятнадцять кілометрів, і, якщо нічого не станеться, ми будемо там опівдні.

Гарбузова Голова знову сів верхи на Коня, і мандрівка продовжилася.

Тіп звернув увагу, що фіолетовий колір трави й дерев помітно потьмянів, став блідо-ліловим, і що ближче вони підходили до Смарагдового Міста, то виразніше проступали в ньому зелені відтінки.

Маленьке товариство дружно крокувало вперед, але не встигли вони пройти і двох миль, як дорога з жовтої цегли обірвалася – шлях перегородила широка і швидка річка. Тіп заходився міркувати, як їм перетнути перепону, й раптом помітив пором, що прямував просто до їхнього берега, а правив ним якийсь чоловік.