Чарівник Країни Оз, стр. 27

– І що зі мною буде? – несміливо поцікавився хлопчик.

– Якщо все буде зварено, як треба, – відповіла відьма, – ти перетворишся на мармурову статую!

Тіп застогнав від жаху й витер рукавом піт, що миттєво проступив на лобі.

– Але я не хочу бути мармуровою статуєю! – закричав він.

– А я хочу цього, – суворо промовила бабця Момбі. – До твоїх бажань мені байдуже.

– Але навіщо тобі перетворювати мене на мармурову статую? Тоді не буде кому на тебе працювати, – почав умовляти Тіп, не полишаючи надії відмовити стару від злодіяння.

– Працювати буде Гарбузова Голова, – відрізала Момбі.

Тіп знову застогнав.

– Може, краще перетвориш мене на баранця або курча? – запитав він у відчаї. – Нащо тобі мармурова статуя?

– А для того! – відповіла Момбі. – Навесні я облаштую квітник, а тебе поставлю посеред клумби як прикрасу. Дивно, чому це не спало мені на гадку раніше! Стільки років я терпіла твої вибрики!

При цих словах Тіп відчув, як краплинки поту стікають у нього по спині, але й далі сидів, не зводячи погляду з казанка.

– А може, зілля не подіє, – пробурмотів він ледь чутно, хоча сам не дуже вірив своїм словам.

– Думаю, подіє, – бадьоро відповіла Момбі. – Я рідко в цьому помиляюся.

Знову запанувала тиша, і тривала вона довго, потім Момбі нарешті підвелася, щоб зняти казанок із вогню. Час був близько опівночі.

– Пити треба, коли вистигне, – сказала відьма (незважаючи на всі заборони, вона була все ж таки справжньою відьмою). – Нам обом зараз час поспати, а зранку, на свіжу голову, я перетворю тебе на мармурову статую.

І вона пошкандибала до своєї кімнати, несучи паруючий казанок. Незабаром Тіп почув, як грюкнули двері й клацнув замок.

Всупереч наказу хлопчик не пішов спати, а й далі сидів біля вогню, дивлячись на тліюче вугілля.

3. Втеча

Бути мармуровою статуєю – це жахливо, – думав Тіп, – це просто немислимо. Вона каже, що багато років мене терпіла, а тепер вирішила позбутися. Та навіщо для цього перетворювати мене на статую? Кому до вподоби стирчати нерухомо все життя посеред квітника? Ні, треба тікати, і то якнайшвидше, доки вона не примусила мене випити своє огидне зілля».

Він зачекав, доки не зрозумів із хропіння, яке долинало з сусідньої кімнати, що стара відьма міцно спить, потім тихенько підвівся і підійшов до шафи, де зберігалася їжа.

– Хто ж готується втікати, коли живіт до спини прилип? – міркував він і нишпорив по полицях.

Та знайти вдалося лише кілька скоринок хліба. У пошуках сиру Тіп вирішив зазирнути до кошика Момбі, з яким вона повернулася з села. Там хлопчина знайшов перечницю з оживлювальним порошком. «Візьму-но я його з собою, – подумав він, – інакше Момбі неодмінно використає його для якоїсь злої справи». І він запхнув перечницю до кишені разом із хлібом та сиром.

Тіп обережно вийшов з будинку і зачинив за собою двері. На небі яскраво сяяв місяць, блищали зорі, ніч здавалася особливо мирною та свіжою після задушливої смердючої кухні.

– Добре, що я йду звідси, – тихо промовив Тіп, – я ніколи не любив стару каргу. Дивуюся, як я взагалі до неї потрапив.

Він повільно закрокував дорогою, але тут раптова думка примусила його зупинитися.

– Я не хочу залишати Джека – Гарбузову Голову на ласку бабці Момбі, – вирішив він. – Джек мій, хоча це вона його оживила, але ж я його зробив.

Він подався до корівника, де було замкнено Гарбузову Голову, відчинив двері й зазирнув досередини.

Джек сумирно стояв у стійлі. При світлі місяця Тіп розгледів його обличчя, що весело посміхалося, як завжди.

– Ходімо! – сказав хлопчик і махнув йому рукою.

– Куди? – відгукнувся Джек.

– Я сам поки що не знаю, – зізнався Тіп і посміхнувся у відповідь на його посмішку. – Певно, куди очі дивляться.

– Чудово, – відповів Джек і, незграбно переставляючи ноги, вийшов із корівника у двір, залитий місячним світлом.

Вони рушили в путь, крокуючи по дорозі. Джек ішов накульгуючи, у його суглобах раз-по-раз щось хрускало, і нога, замість того, щоб згинатися вперед, раптом прогиналася назад, й бідолаха частенько падав. Та незабаром він наловчився боротися з цією напастю.

Ішли вони хоча й не дуже швидко, але без зупинок, і до того часу, коли місяць збляк і з-за гір почали пробиватися перші промені сонця, вже були досить далеко і могли не боятися переслідування. Та ще й Тіп вирішив схитрувати – кілька разів змінював напрямок руху, тому, якби хтось захотів їх вистежити, нелегко було би здогадатися, куди вони прямують і де їх шукати.

Щасливий тим, що врятувався, бодай на якийсь час, від жахливої долі бути перетвореним на мармурову статую, хлопчик вирішив нарешті дати відпочинок собі та своєму товаришу. Вони присіли на траву біля дороги.

– Поснідаймо, – запропонував Тіп.

Джек – Гарбузова Голова з подивом подивився на нього і від їжі відмовився.

– Гадаю, ти влаштований якось по-іншому, ніж я, – сказав він.

– Ще б пак, – відповів Тіп, – хто ж, як не я, тебе змайстрував.

– Невже? Ти мене змайстрував? – здивувався Джек.

– Саме так. Я зібрав тебе. Я вирізав твої очі, ніс і рот, – гордо відповів Тіп. – І одягнув тебе також я.

Джек критично оглянув себе з усіх боків.

– По-моєму, ти чудово впорався, – вирішив він.

– Так, виглядає нічогенько, – скромно погодився Тіп, бо ж він сам уже ясно бачив недоліки й недоробки у своїй роботі. – Та якби я знав, що нам доведеться разом мандрувати, то взявся б до справи ще серйозніше.

– Виходить, – раптом із подивом вигукнув Гарбузова Голова, сам вражений своїм відкриттям, – виходить, що ти – мій майстер, мій творець, мій батько!

– Краще сказати – твій винахідник, – сміючись відповів хлопчик. – Так, сину мій, це я тебе винайшов і зробив!

– Отже, я повинен тебе слухатися, – зробив висновок дерев'яний чоловічок, – а ти повинен мене оберігати та опікуватися мною.

– Хай так і буде, – погодився Тіп, підводячись із землі. – А тепер – час у путь.

– Куди ми йдемо? – запитав Джек, коли вони знову закрокували по дорозі.

– Поки що не знаю точно, – зізнався хлопчик, – але сподіваюся, що на південь. А якщо ми йдемо на південь, то рано чи пізно потрапимо в Смарагдове Місто.

– А яке це місто? – поцікавився Гарбузова Голова.

– О, це столиця і найбільше місто Країни Оз. Сам я ніколи не був у ньому, але чув чимало. Наприклад, що колись там правив могутній чарівник, і ще – там усе зеленого кольору, так само як у нашому Краї Лісовиків усе фіолетового кольору.

– А хіба тут усе фіолетове?

– Звісно, хіба ж ти сам не бачиш? – відповів хлопчик.

– Здається, я не розрізняю кольори, – розгублено зізнався Гарбузова Голова, озирнувшись навсібіч.

– Трава фіолетова, і дерева фіолетові, і будинки, і загорожі – все фіолетове, – пояснив йому Тіп. – А в Смарагдовому Місті все зелене, на Сході, – все блакитне, в південному Краї Ковтачів – усе рожеве, а в західному Краї Моргунів, де править Залізний Лісоруб, – усе жовте.

– А-а, – задумливо протягнув Джек. Тоді він трошки помовчав і перепитав: – Ти кажеш, що моргунами править Залізний Лісоруб?

– Так, це він допоміг Дороті перемогти Злу Чаклунку Заходу, і на подяку за це моргуни вибрали його своїм правителем, а Страшила народ Смарагдового Міста зробив своїм королем.

– Оце так! – зітхнув Джек. – Я зовсім заплутався. Хто такий Страшило?

– Ще один друг Дороті, – відповів Тіп.

– А хто така Дороті?

– Це дівчинка, яка прилетіла з Канзасу, краю, що пролягає десь у Іншому Світі. Вона прилетіла сюди на смерчі, а в мандрівці Країною Оз її супроводжували Страшило і Залізний Лісоруб.

– А де вона тепер? – не вгамовувався Гарбузова Голова.

– Глінда, правителька ковтачів, допомогла їй повернутися додому, – відповідав хлопчик.