Чарівник Країни Оз, стр. 23
– Це мене дуже засмутило б, – зізналася принцеса. – У нашому краї ми живемо, як нам заманеться, гуляємо і розмовляємо скільки хочемо. Та якщо хтось забирає нас звідси, ми одразу кам'яніємо і можемо тільки стояти нерухомо, як прикраси. Звісно, від нас ніхто іншого й не чекає, коли ставить на поличку, етажерку чи столик у вітальні, та все ж жити тут значно приємніше, ніж у ваших країнах.
– Мені не хотілося б робити вас нещасною, – сказала Дороті, – тому прощавайте!
Друзі обережно пройшли Порцеляновий Край. Маленькі люди і тварини намагалися не крутитися в них під ногами, щоб не було нещасних випадків, і десь через годину мандрівники вдало минули всю країну та підійшли до ще однієї порцелянової стіни. Вона виявилася не такою високою, і друзі використали спину Лева як підставку і змогли перелізти через стіну. Потім Лев сам пригнувся і стрибнув. На стіну від потрапив, але у стрибку махнув хвостом, зачепив церкву– вона впала і розбилася на друзки.
– Недобре вийшло, – зауважила Дороті. – Та принаймні ми не завдали цим людям більших збитків, ніж відбита нога корови і церква. Яке ж тут усе крихке!
– Це точно, – погодився Страшило. – Зараз відчуваю, яке щастя, що я зроблений із соломи і мене не можна розбити. Бути солом'яним Страшилом – не найгірша доля.
21. Лев стає царем звірів
Коли мандрівники спустилися з порцелянової стіни, вони опинилися у бридкій заболоченій місцевості, де все поросло високою травою. Трава була така густа, що подорожні ледве знаходили собі стежину серед ям і трясовини. Та друзі йшли дуже обережно й зрештою дісталися до сухого твердого ґрунту. Однак радості їм це не додало, бо місця були глухими, і, продершись крізь густий колючий чагарник, вони опинились у непролазних хащах.
– Яка краса! – сказав Лев, весело озираючись навсібіч. – Мені ще не доводилося бачити прекрасніших місць!
– А як на мене, тут занадто похмуро, – буркнув Страшило.
– Аж ніяк! – заперечив Лев. – Я готовий провести тут решту свого життя. Дивись, яке тут м'яке опале листя, який зелений мох на деревах! Справжні хижаки тільки й мріють про такий ліс.
– Сподіваюся, в цьому лісі бракує хижаків, – сказала Дороті.
– Ага, – не сперечався Лев, – я їх поки що не бачу.
Друзі йшли лісом, доки не смеркло і далі рухатися стало небезпечно. Лев, Дороті й Тото лягли спати, а Страшило та Залізний Лісоруб, як зазвичай, стали охороняти їхній сон.
Зранку друзі знову вирушили в дорогу. Та не встигли вони далеко відійти, як почули дивний гул, що нагадував гарчання десятків звірів одночасно. Тото тихо заскавчав, але ніхто, крім нього, не злякався. Вони йшли торованою стежиною, доки не опинилися на великій галявині, де побачили безліч різних звірів. Там були тигри й слони, ведмеді, вовки, лисиці й інші лісові мешканці. Спочатку Дороті стало тривожно на душі. Та Лев пояснив, що тварини зібралися на велику раду, й, судячи з їхніх голосів, сталася якась біда.
Не встиг він доказати, як звірі помітили його, й на галявині раптом запанувала врочиста тиша. Один із найбільших тигрів підійшов до Лева, вклонився і сказав:
– Ласкаво просимо, царю звірів. Ти прийшов якраз вчасно, щоб перемогти ворога й відновити мир у нашому лісі.
– А що сталося? – запитав Лев.
– Усім нам загрожує страшний ворог, який нещодавно тут оселився, – розповів Тигр. – Це моторошне страховисько, велетенський павук завбільшки зі слона, і лапи в нього дебелі й міцні, наче стовбури дерев. А всього їх у нього вісім. Він повзе лісом, вибирає собі жертву, хапає її і пожирає, наче муху. Доки це чудовисько живе в нашому лісі, кожному з нас загрожує загибель, от ми й зібралися всі разом, щоб порадитись і подумати, як позбутися напасті.
Лев на якусь мить замислився.
– У цьому лісі ще є леви? – запитав він.
– Ні. Раніше були, але павук з'їв їх усіх до одного. Щоправда, вони були менші, ніж ти, й не такі хоробрі.
– Якщо я знищу вашого ворога, ви мене визнаєте царем звірів? – знову спитав Лев.
– Неодмінно визнаємо, – відповів Тигр, і вся звірина рада, наче гучна луна, повторила:
– Неодмінно!
– Де цей ваш павук-велетень? – поцікавився Лев.
– Он там, у тій діброві, – мовив Тигр і вказав передньою лапою.
– Охороняйте моїх друзів, – наказав Лев. – А я піду розберуся з тим чудовиськом.
Він попрощався зі своїми друзями і гордо покрокував назустріч ворогу.
Коли Лев нарешті знайшов павука, той спав. Він був настільки огидний, що Лев зморщив носа. Тигр сказав правду: лапи потвори були довгі й товсті, а тулуб заріс грубою чорною щетиною. У пащеці було повно довгих гострих зубів, а велетенська голова й важкий тулуб поєднувалися тонкою шиєю. Лев одразу здогадався, що це найвразливіше місце. І ще він вирішив, що краще напасти на ворога, доки той спить, а не чекати, коли він прокинеться. Тому Лев не зволікаючи стрибнув на спину чудовиська. Одним ударом могутньої лапи з гострими кігтями він відбив павуку голову. Лапи чудовиська засмикалися в судомах, потім павук завмер, і Лев зрозумів, що перемога за ним.
Він повернувся на галявину, де лісові звірі, затамувавши подих, чекали на нього, й гордо повідомив:
– Вам більше нікого боятися в цьому лісі! Після цього звірі оголосили Лева своїм царем, і він обіцяв повернутися до них, щойно допоможе Дороті дістатися до Канзасу.
22. Край Ковтачів
Четверо мандрівників вдало завершили перехід лісом, та, коли він закінчився, виявили, що перед ними велика гора з крутими кам'янистими схилами.
– Що ж поробиш, – казав Страшило, – доведеться лізти на гору, хоча це й нелегко.
На цих словах він рушив уперед, а всі інші попрямували за ним. Вони дісталися до першого великого каменя, аж раптом почули грубий окрик:
– Назад!
– Хто це кричить? – запитав Страшило.
Тоді над каменем з'явилася голова і пролунав той самий крик:
– Це наша гора, ми нікому не дозволяємо залазити на неї!
– Але ми мусимо перейти через неї, – переконував Страшило. – Ми прямуємо до Краю Ковтачів.
– Не вийде у вас нічого, – заперечив голос, і з-за каменя з'явився дуже дивний на вигляд чоловік.
Він був приземкуватий і кремезний, із великою головою і зовсім пласкою маківкою; мав товсту зморшкувату шию, а рук не мав узагалі. Поглянувши на незнайомця, Страшило вирішив, що цей безрукий задирака навряд чи зможе завадити їм пройти. Тому він сказав:
– Дуже перепрошую, але ми вимушені вас не послухатися і перейти вашу гору, подобається вам це чи ні, – і хоробро рушив уперед.
Раптом шия чоловіка видовжилася, і він так гепнув своєю пласкою маківкою Страшила в живіт, що той сторчголов полетів з гори. Після цього шия знову втягнулася, і чоловік хрипко зареготав:
– Не так це просто, як вам здається!
Його слова потонули в гучному реготі, й на горі з'явилися сотні його приятелів, які до цього ховалися за каменями й валунами.
Цей сміх, викликаний невдачею Страшила, дуже розлютив Лева. З громовим ревом, який луною рознесло навсібіч, він рушив угору по схилу.
Ще раз вистрілила голова на довгій шиї, і могутній звір, наче підбитий ворожим гарматним ядром, покотився вниз до підніжжя гори.
Дороті підбігла до Страшила й допомогла йому звестися на ноги. Потім до неї, накульгуючи, підійшов засоромлений сердитий Лев і сказав:
– І цими Головами, що Стріляють, не поборешся. Ми їх не переможемо.
– Що ж тоді робити?
– Треба викликати летючих мавп, – запропонував Залізний Лісоруб. – Ти маєш ще одне бажання.
– Хай буде так, – погодилася дівчинка.
Вона одягнула золоту шапку і промовила заклинання. Мавп, як і завжди, чекати довелося недовго, і за кілька секунд уся зграя вже зібралася біля підніжжя гори.