Чарівник Країни Оз, стр. 17

– Еппі-пеппі-как! – промовила вона, ставши на ліву ногу.

– Що ти кажеш? – перепитав Страшило, який не знав, що вона робить.

– Хілло-холло-хелло! – далі вела дівчинка, ставши вже на праву ногу.

– Хелло! – як справжнісінький американець із Канзасу, відгукнувся Залізний Лісоруб.

– Зіззі-зуззі-зук! – крикнула Дороті, ставши на обидві ноги.

Заклинання було вимовлене повністю, і незабаром усі почули ляскіт крил, регіт і балаканину.

До них підлетіла велетенська зграя мавп. Ватажок низько вклонився Дороті й запитав:

– Що накажеш?

– Ми хочемо потрапити до Смарагдового Міста, – сказала дівчинка, – але заблукали…

– Ми вас туди доправимо, – повідомив Ватажок. І не встиг він договорити, як дві летючі мавпи підхопили Дороті під руки та здійнялися в повітря. Решта схопили Залізного Лісоруба, Страшила й Лякливого Лева. Маленька мавпочка несла Тото, а песик щосили намагався її вкусити, проте нічого в нього не виходило.

Страшило і Залізний Лісоруб спочатку злякалися: вони пам'ятали, як жорстоко колись повелися з ними. Та згодом вони зрозуміли, що цього разу нічого поганого не станеться, повеселішали і з цікавістю розглядали ліси й поля, що пролітали далеко внизу під ними.

Дороті несли дві найбільші мавпи, зокрема й Ватажок. Вони переплели руки так, щоб утворити подобу крісла, і щосили старалися, щоб їй було зручно летіти.

– Чому ви підкоряєтеся господарю золотої шапки? – запитала дівчинка.

– Це довга історія, – посміхнувся Ватажок. – Та оскільки і дорога наша неблизька, то я можу розповісти, якщо тобі цікаво.

– Звісно, цікаво, – запевнила Дороті.

– Тоді слухай. Колись, – почав Ватажок, – ми були вільним народом, жили у великому лісі, стрибали з дерева на дерево, ласували фруктами й горіхами і не мали жодних господарів. Може, інколи ми починали аж занадто розбишакувати. Мавпи любили смикати за хвости тварин, які не мали крил, ганятися за птахами або кидати горіхами в людей. Ми були веселими, безтурботними бешкетниками і жили собі на радість. Це було давно, ще до того, як Оз спустився з небес і почав правити цією країною.

Далеко на півночі жила красуня-принцеса, яка була чарівницею. Усі свої чари вона використовувала на допомогу людям і ніколи не ображала чесних і справедливих. її звали Радунга, і жила вона в прекрасному палаці, побудованому з великих рубінів.

її любили всі, але, на превеликий жаль, вона не могла знайти чоловіка, якого покохала б усім серцем. Усі чоловіки поступалися їй розумом і красою. Нарешті вона зустріла юнака, який був і вродливий, і сильний, і розумний. Радунга вирішила, що, коли він стане старший, вона вийде за нього заміж. Вона поселила його в себе в палаці й використала всю свою магічну майстерність, щоб він став ще розумніший, красивіший і мужніший. Незабаром Келала – так звали юнака – був знаний як найвродливіший і наймудріший чоловік у цілій країні.

Радунга була закохана в нього і вирішила, що час влаштувати весілля.

Тоді мій дідусь був Королем летючих мавп, що жили в лісі неподалік від палацу Радунги. Треба сказати, що старий завжди надавав перевагу добрячому жарту, а не хорошому обіду. Одного разу перед самим весіллям мій дід летів зі своєю зграєю вздовж річки й побачив, що по берегу гуляє Келала. На ньому був розкішний костюм із рожевого шовку і фіолетового оксамиту, і тут мій дід вирішив трохи розважитися. За його наказом мавпи схопили Келалу підняли його у повітря, а коли опинилися над річкою, то кинули у воду.

– Пливи, хлопче, – крикнув мій дідусь, – подивимося, чи не зіпсується твоє вбрання від води.

Келала випірнув і розсміявся на ці дідові слова, а потім спокійнісінько поплив до берега. Та цієї миті Радунга, як на лихо, вийшла до річки й дуже розсердилася, що з її коханим таке вчинили.

Принцеса була сама не своя від гніву. Вона відразу зрозуміла, хто влаштував цей бешкет. Звеліла летючим мавпам з'явитися до палацу. Спочатку вона хотіла наказати своїм людям зв'язати їм крила й кинути до річки, як вони кинули її коханого Келалу. Однак мій дідусь дуже просив цього не робити, бо зі зв'язаними крильми вони одразу пішли б на дно. А ще й Келала просив, щоб Радунга була милостивою, тому принцеса вгамувала свій гнів. Проте поставила умову: летючі мавпи повинні виконати три бажання того, хто володіє золотою шапкою, що була її весільним подарунком і коштувала принцесі, казали, аж півцарства. Зрозуміло, мій дідусь і його зграя одразу ж пристали на таку умову. З того часу ми слухняно виконуємо три бажання того, кому дістається золота шапка, хоч би ким він був.

– А що було далі? – запитала Дороті, яку дуже цікавила ця історія.

– Спочатку власником золотої шапки був Келала, – сказав Ватажок. – Він був першим нашим володарем. Та оскільки його наречена нас терпіти не могла, то одного разу, після весілля, він звелів нам зібратися в лісі й наказав не потрапляти на очі його дружині. Ми були не проти, бо страшенно боялися її.

Інших наказів нам не доводилося виконувати, але потім золота шапка потрапила до рук Злої Чаклунки Заходу. Вона спочатку наказала нам перетворити моргунів на її рабів, потім прогнати військо Оза із західного краю. Тепер ти наша господиня, і ми виконаємо три твої бажання.

Ватажок закінчив свою оповідь. Дороті подивилася вниз і побачила зелені сяючі стіни Смарагдового Міста. Вона була приємно здивована швидкістю, з якою їх доправили туди мавпи, але ще більше радувало її те, що мандрівку завершено. Летючі мавпи обережно приземлилися зі своїми пасажирами біля міських воріт. Ватажок низенько вклонився дівчинці, й Мавпи знову здійнялися в повітря.

– Непогано покаталися, – сказала Дороті.

– Так, а головне швидко, – погодився Лев. – Добре, що ти здогадалася прихопити золоту шапку.

15. Великий і грізний

Четверо мандрівників підійшли до міської брами і подзвонили в дзвіночок, а потім ще та ще. Нарешті брама відчинилася, і друзі побачили того ж самого вартового.

– Як? Ви повернулися? – здивовано запитав він.

– Хіба ви нас не бачите? – мовив Страшило.

– Але я гадав, що ви подалися до Злої Чаклунки Заходу.

– Ми в неї були, – підтвердив Страшило.

– І вона вас відпустила назад? – дивувався вартовий.

– Вона не мала вибору, бо розтанула, – пояснив Страшило.

– Розтанула? Це гарні новини, – зрадів вартовий. – Хто ж її розтопив?

– Дороті! – урочисто повідомив Лев.

– Оце так-так! – захоплено вигукнув вартовий і низенько вклонився дівчинці.

Він провів їх до невеликої зали зі стелею-склепінням і знову примусив одягти окуляри, які дістав зі скриньки. Потім замкнув дужки на замочки ключем. Аж тоді друзі рушили міськими вулицями до палацу. Коли мешканці міста почули від вартового, що мандрівники знищили Злу Чаклунку Заходу, вони оточили їх щільним натовпом і провели до самого палацу.

Солдат із зеленими бакенбардами і досі стояв на почесній варті біля дверей палацу, але тепер він одразу ж впустив переможців, а потім їх зустріла Зелена Служниця. Вона провела кожного гостя у окрему кімнату, щоб вони спокійно відпочивали, доки чекатимуть прийому в Оза.

Солдат одразу ж повідомив Озу, що Дороті та її друзі повернулися, знищивши Злу Чаклунку, але Оз на це ніяк не відгукнувся. Усі думали, що могутній Оз одразу ж захоче їх побачити, але де там! Він нічого не повідомив ні на другий день, ні на третій, ні навіть на четвертий. Друзі дуже сердилися, що могутній Оз так із ними поводиться.

Вони ж виконали його бажання попри всі складнощі й небезпеки. Нарешті Страшило не витримав і звелів Зеленій Служниці передати Озові, якщо він зараз же їх не прийме, вони покличуть летючих мавп і з їх допомогою спробують з'ясувати, чому великий чарівник не дотримується своєї обіцянки. Коли мудрець дізнався про це, то, судячи з усього, не на жарт перелякався. Він просив передати друзям, що прийме їх у тронній залі наступного дня рівно в чотири хвилини на десяту. Він ще не забув про зустріч із мавпами у Краю Моргунів, тож не мав ані найменшого бажання побачити їх знову.