Анна Киевская, стр. 1

Режіна Дефорж

Анна Київська

Режіна Дефорж — відома сучасна французька письменниця. Її перу належать романи «Бланш і Люсі», «Украдений зошит», «Діти Бланш», «Голубий велосипед», що свого часу був бестселером у Франції», «Бунт черниць», «За кохання Марії Сала», збірники новел «Порочні оповіді», «Лала» та кілька інших оповідань», «Леа в країні драконів» та ін. Роман «Анна Київська» («Під небом Новгорода») побачив світ у Парижі 1988 року і також кілька місяців був у списку бестселерів.

Режіна Дефорж

Анна Київська

ПРОЛОГ

— Ну, якщо так треба, то їдьте по неї, чорт забирай! — закричав король Генріх, збліднувши з гніву. Єпископ Роже Шалонський квапливо перехрестився, а єпископ Готьє міста Мо лише знизав плечима. Обидва чоловіки втомилися воювати. Після смерті королеви Матільди в 1044 році онук Гуго Капета не хотів чути про друге одруження. Тридцятивосьмирічний Генріх не мав ні подруги, ні коханки, і його дівоче маніження, що так не подобалося Генріховій матері, королеві Констанс, манірні рухи й далі надто ганьбили королівську гідність. Перед своїми радниками, що підганяли його якомога швидше дати короні спадкоємця, він щоразу висував такий незаперечний і вигідний аргумент: «Усі жінки, яких ви мені пропонуєте, — мої родички. А Рим забороняє такі шлюби. Я не хочу, щоб мене відлучили від церкви, як мого батька, Роберта благочестивого». — Генріху, хіба ж мова йде про відлучення від церкви? — вигукнув одного дня єпископ із міста Мо. — Вислухайте мене: незадовго до смерті святий отець з Клюні Оділон передав мені листа від польського короля Казимира, з яким він підтримував напутливе листування… — До чого ви ведете? У нього є хтось на виданні? — Ні, він оженився на сестрі руського князя — княжні Марії Доброгніві. — Не розумію, до чого тут я.

— Генріху, дайте мені доказати. Ярослав, великий князь Київський і імператор Русі, син Володимира Великого, пов’язаний шлюбом із Візантійською імперією, з Данським, Шведським, Угорським та Германським королівствами, має доньку, княжну Анну. Король Казимир пише, що вона — дівчина дивовижної вроди, благочестива, мудра, освічена й милосердна до убогих.

— А вершниця вона добра?

— Вона з ранньої юності їздить верхи в товаристві своїх братів і нікого не боїться на полюванні.

— Тим краще.

— Та не це головне, — пробурчав єпископ Роже, який досі ще не промовив жодного слова. — Важливе те, що вона понароджує королівству дітей. Її рід вельми плодючий: у її діда Володимира було дванадцять законних синів і стільки ж доньок, не кажучи вже про численних байстрят; що ж до її батька, то він може похвалитися дев’ятьма дітьми. До того ж княжна Анна шляхетного й високого роду. Кажуть, ніби вона — нащадок Філіппа Македонського.

— А хто цей Філіпп і що таке Македонія?

— Батько Александра Великого. Франції потрібен не тільки спадкоємець, їй конче треба зміцнити союзницькі зв'язки й піднести свій престиж перед іншими королівствами…

— І перед папою римським, — докинув єпископ Готьє. Насуплене обличчя Генріха розслабилося. Ліниво простягшись на вишитих подушках і примруживши очі, він намагався уявити собі цю свою майбутню подругу життя, яка врятує молоду й таку хистку династію Капета.

— Ну що, королю Генріху?

— Ваші високопреосвященства єпископи, я цілком покладаюся на вас. Але я хотів би, щоб по неї поїхали саме ви, єпископе Роже, і ви, єпископе Готьє. Ви мені привезете її з усіма почестями, гідними майбутньої королеви франків.

Обидва прелати переможно перезирнулися і, вклонившись, вийшли.

Розділ перший

НОВГОРОД

Довга вервечка вершників, що вирушила зі Смоленська в супроводі возів, розтяглася на широкій рівнині.

— Анно… Анно… Зачекай на мене!

Розлігшись на коні, що блищав від поту, ніби сп’яніла від запаху, який здіймався над твариною, дівчина нічого не чула. Вітер розвіяв її коси, побагрив щоки й висушив уста. Небо забарвилося першими відблисками призахідного сонця. їй хотілося якнайшвидше побачити, як воно осяє річку й місто, де вона народилася. Над Ільмень-озером злітали зграї диких гусей і качок, наполохані бризками води з-під копит її коня. Нараз Анна побачила дерев’яну церкву, збудовану її батьком Ярославом на тому місці, де, за легендою, висадився засновник Русі, і вона якусь мить думала про свого великого предка Рюріка. Близька осінь пожовтила листя на березах і траву на рівнині, і тепер листя й трава у промінні надвечірнього сонця палахкотіли золотом. Осяяне червоним світилом, небо здавалося ще просторішим. І раптом з’явився Новгород, мовби виринувши з водяного світу, що оточував його.

Анна грубо смикнула за повіддя, аж кінь став дибки. Гарцюючи від люті, він трусив гривою, але під владною рукою господині швидко заспокоївся і з піною в роті застиг на місці. Перед Анною постало місто за трьома дерев’яними огорожами, перетяте навпіл річкою Волхов, захряслою човнами, що поспішали до свого причалу. У вечірнє небо піймалися десятки стовпів диму, били дзвони й западала глибока тиша над вежами, церквами й палацами, які ще хвилю купалися в кривавому сяйві, куди ріднішому богові Перуну, ніж Богові християн, чий новий собор із п’ятьма банями, однак, височів над містом.

Крики й сміх урвали милування Анни. Її наздогнав Всеволод зі своїми дружинниками.

— Сестричко, чого ти не зачекала нас? Ти ж пообіцяла батькові, що далеко не відриватимешся від мене.

— Любий брате, ти нічого йому не скажеш, — відповіла вона лагідно, схиливши голову.

Всеволод усміхнувся, безсилий перед найвродливішою зі своїх сестер.

— Поглянь, наш брат Володимир їде нам назустріч.

Два десятки вершників, вихопившись із Київських воріт, із гучним лементом мчали до них. На пурпуровому небі вимальовувалися їхні чорні постаті.

— Можна подумати, що то мчать ангели Страшного суду, — прошепотів Всеволод.

Ярославові діти та їхні дружинники зійшлися з веселим гамором саме тієї миті, коли сонце сідало за небокрай. Здавалося, все погасло. Анна затремтіла; вона не звикла спостерігати, як догоряє день. Це була пора, коли зринали давні страхи її дитинства, коли Морана намагалася затягти чоловіків у темний закутень пекла. Хоч Анна була християнка, вона не могла забути давніх богів і лишалася переконана, що її охороняє рожаниця. Але тепер було не до вечірніх лиховісних думок. Цієї хвилини Анну переповнювала сама радість зустрічі зі старшим братом, князем міста, яке вона так любила, князем Новгорода!

Коли вони в’їхали у міські ворота, надворі вже зовсім споночіло. Смолоскипи, що їх принесли городяни, стояли перед ними осяйними миготливими шпалерами. Обабіч дерев’яного мосту, що вів за другу огорожу, стояли юнаки та дівчата в барвистих шатах, плескали в долоні, розмахували букетами квітів і радісно викрикували вітальні слова.

— Ласкаво просимо, Анно Ярославно!

— Многії літа сестрі нашого князя!

— Довгих років Володимиру Рюріковичу!

— Честь і слава київським князям!

Перед воротами третьої огорожі, над якими височіла при вході до Кремля вежа, стояли торговці й ремісники — вони також прийшли віддати шану гостям.

Не чекаючи, поки їй допоможуть, Анна спішилася й кинулась до старого в строгішому, ніж у його товаришів, убранні.

— Свейнальдре, дідусю, слава Богу, ти живий!

— А чого б я мав померти, голубко моя?! Я не хочу вирушати до наших богів, не побачивши й не пригорнувши тебе перед твоєю дорогою до далекої країни Франції.