Вітер у замкову шпарину, стр. 7

Та її обережність була зайвою. Іскорки ще кружляли, коли її потилицю під волоссям погладила рука. Сюзанні не треба було озиратися. Цей доторк вона б упізнала де завгодно. Не повертаючись, вона взяла руку, піднесла її до губ і поцілувала долоню. Білу долоню. Вони стільки часу провели разом, стільки разів кохалися, та іноді Сюзанні все одно не вірилося. Але все було насправді.

«Принаймні не доведеться запрошувати його додому й знайомити з батьками», — подумала вона.

— Не спиться, золотко?

— Трохи подрімала. Але недовго. Якісь дивні сни снилися.

— Їх навіює вітер, — сказав Роланд. — Хто завгодно у Ґілеаді сказав би те саме. Але я люблю звук вітру. Завжди любив. Він заспокоює моє серце і навіює думки про давні часи.

Він відвів погляд, наче збентежився через те, що забагато розповів.

— Все одно ніхто не може заснути, — сказав Джейк. — Тому розкажи нам історію.

Роланд подивився довгим поглядом у вогонь, потім на Джейка. Стрілець знову всміхався, проте думками, здавалося, блукав десь далеко. У каміні тріснула галузка. Надворі, за кам’яними стінами, істерично вищав вітер, наче розлючений через те, що не може проникнути всередину. Едді обійняв Сюзанну за талію, а вона поклала голову йому на плече.

— Яку історію ти хотів би почути, Джейку, сину Елмера?

— Будь-яку. — Він на мить замислився. — З давніх часів.

Роланд подивився на Едді й Сюзанну.

— А ви? Хочете послухати?

— Так, розкажи, будь ласка, — сказала Сюзанна.

Едді кивнув.

— Так. Якщо, звісно, тобі хочеться розказувати.

Роланд замислився.

— Може статися, що я розповім і дві історії, бо до світанку ще далеко, а виспатися зможемо й завтра. Ці дві історії нерозривно пов’язані між собою. Втім, в обидвох віє вітер, і це добре. Нема нічого кращого за історії у вітряну ніч, коли людям є де зігрітися в холодному світі.

Він узяв поламаний шмат дерев’яної обшивки, потицяв ним у жарини і згодував полум’ю.

— Одна з історій сталася насправді, я це точно знаю, бо пережив її разом зі своїм ка-другом Джеймі Декері. Інша, «Вітер у замкову шпарину», — це казка, яку мені мати читала в дитинстві. Знаєте, давні оповідки можуть бути корисними. Другу мені слід було згадати ще тоді, коли я побачив, як дивно Юк нюхає повітря, але перша сталася давно. — Він зітхнув. — Давно минулі дні.

Стогони вітру в темряві за світлом вогнища переросли у завивання. Роланд зачекав, поки вони трохи вляжуться, і почав розповідь. Усю ту довгу й важку ніч Едді, Сюзанна й Джейк захоплено слухали. Лад, Цок-Цок, Блейн Моно, Зелений палац — усе забулося. Навіть сама Темна вежа — і та ненадовго померхла. Був лише голос Роланда, який то здіймався, то опадав.

Підіймався й опадав, як вітер.

— Невдовзі після смерті моєї матері, що, як ви знаєте, сталася від моєї руки…

Шкуряк

(Частина 1)

Невдовзі після смерті моєї матері, що, як ви знаєте, сталася від моєї руки, мій батько, Стівен, син Генріха Високого, покликав мене в свій кабінет, який розташовувався в північному крилі палацу. То була маленька холодна кімната. Пам’ятаю, як завивав вітер у вузьких бійницях. Пам’ятаю високі похмурі полиці з книжками — коштували вони цілий статок, але ніхто їх ніколи не читав. Батько принаймні їх і не торкався. І пам’ятаю чорний комірець жалоби, який він носив. Такий самий, як у мене. На кожному чоловіку в Ґілеаді був такий комір чи стрічка на рукаві. Жінки затягували волосся чорними сітками. І так тривало ще півроку по тому, як зійшла в могилу Ґабріела Дескейн.

Я привітав його, приклавши кулак до чола. Він не підвів погляду від паперів, що лежали на столі, та я знав, що він помітив. Мій батько помічав усе, дуже добре помічав. Тож я чекав. Він кілька разів підписав папери своїм іменем, а вітер усе свистів і каркали на подвір’ї ворони. Камін вдивлявся у кімнату мертвим оком. Батько нечасто наказував його розпалити, навіть у найхолодніші дні.

Нарешті він подивився на мене.

— Роланде, як Корт? Як твій колишній учитель? Ти мусиш це знати, бо мені доповіли, що ти багато часу проводиш у нього в хатині, годуєш його і таке інше.

— Бувають дні, коли він мене впізнає, — сказав я. — Але найчастіше не розуміє, хто я. Він ще трохи бачить одним оком. Та друге… — Я не мав потреби закінчувати речення. Другого ока не було. Його виклював мій сокол, Давид, коли я проходив випробування на мужність. Корт, своєю чергою, відібрав у Давида життя, проте то була його остання жертва.

— Я знаю, що сталося з іншим його оком. Ти справді його годуєш?

— Так, батьку, годую.

— І прибираєш, коли він ходить під себе?

Я стояв перед його письмовим столом, наче винуватий учень, якого викликав учитель, і саме так почувався. Але скільки винуватих учнів убивали рідних матерів?

— Відповідай мені, Роланде. Я не лише твій батько, а й твій дін. Наказую тобі відповісти.

— Інколи. — Насправді то не була брехня. Іноді я міняв йому брудні підгузки тричі й чотири рази на день, а в хороші дні — лише раз чи взагалі не міняв. З моєю допомогою він міг дійти до нужника, якщо згадував, що йому потрібно сходити.

— Хіба до нього не приходять білі аммі?

— Я їх відіслав, — сказав я.

Батько глянув на мене з неприхованою цікавістю. Я вдивлявся в його обличчя, шукаючи на ньому презирства (і почасти хотів його побачити), але не знайшов.

— Хіба я виховував тебе для зброї, щоб ти міг стати аммі й няньчитися зі старим інвалідом?

Почувши це, я відчув, як у мені спалахує гнів. Корт виростив цілий мойт хлопців у дусі й традиціях Ельда та револьвера. Тих, хто був нічого не вартий, він переміг у змаганні й відправив на захід без зброї, лише з тим, що лишилося від їхніх мізків. А потім, у Крессії та ще віддаленіших місцинах охоплених анархією королівств, багато тих скалічених хлопців приєдналися до Фарсона, Доброго чоловіка. Який згодом зруйнує все, за що боровся і що захищав рід мого батька. І вже Фарсон їх озброїв. У нього була зброя і були свої плани.

— Батьку, а ти б його викинув на звалище? Такою була б його нагорода за всі ці роки відданої служби? А хто буде наступний? Ванней?

— Нізащо в житті, й ти це знаєш. Але що зроблено, те зроблено, Роланде, це ти теж знаєш. І панькаєшся ти з ним не від любові. Визнай це.

— Я панькаюся з ним з поваги!

— Якби річ була тільки в повазі, я думаю, ти б його навідував і читав йому вголос — бо читаєш ти добре, твоя мати завжди це казала і щодо цього казала правду, — але ти б не міняв йому пелюшок. Ти картаєш себе за смерть матері, хоча ти в ній не винен.

У душі я знав, що це правда. Але частково відмовлявся в це вірити. Офіційно причина її смерті звучала так: «Ґабріела Дескейн, з роду Артена, загинула, одержима демоном, що терзав її дух». Так завжди казали, коли хтось із благородних накладав на себе руки, тож історію її смерті повідали таким чином. І прийняли її без питань навіть ті, хто таємно чи не так уже й таємно перекинувся на бік Фарсона. Бо стало відомо (лише боги знають, яким чином, бо ні я, ні мої друзі ні словом про це не прохопилися), що вона була коханкою Мартена Бродклоука, придворного чаклуна і головного радника мого батька, і що Мартен утік на захід. Сам.

— Роланде, послухай мене. Я знаю, ти почувався зрадженим своєю матір’ю. Я теж. Я знаю, що в душі ти її ненавидів. Я теж. Але ми також обидва її любили й досі любимо. Тебе отруїла іграшка, яку ти привіз із Меджису, і піддурила відьма. Щось одне з цього могло б і не призвести до таких сумних наслідків, але рожева куля і відьма разом… на жаль.

— Рея. — В очах защипало від сліз, але я стримав їх вольовим зусиллям. Я вирішив більше не плакати перед батьком. Більше ніколи не давати волі сльозам. — Рея з Кооса.