Вітер у замкову шпарину, стр. 6

— От холера, — лайнувся він і з розгону закотив візок у двері. І вперше за десять поїздок він застряг. Дошки, що їх Едді понакладав на бильця, виявилися заширокими. Якби то був якийсь інший вантаж, то краї дощок повідламувалися б з тим самим тихим, майже збентеженим звуком, як і ручка відра. Та не цього разу. О ні, цього разу, коли шторм був уже неподалік, вони трималися надійно. Невже в Серединному світі просто ніколи нічого не бувало? Він простягнув руку, щоб скинути з билець найдовші дошки, і саме тієї миті закричав Джейк.

— Юк! Юк ще надворі! Юк! До мене!

Але Юк не слухався. Він перестав крутитися і тепер просто сидів, піднявши носа в бік бурі, що насувалася. Очі з золотистими кружальцями дивилися нерухомо і замріяно.

Ні про що не думаючи й не остерігаючись гвіздків, що стирчали з останнього вантажу деревини, який привіз Едді, Джейк переліз через купу дощок і стрибнув. Налетів на Едді, й той заточився назад. Едді спробував втримати рівновагу, та не зміг і приземлився на сідниці. Джейк упав на коліно, але швидко піднявся. Його очі горіли, довгі сплутані завитки волосся тріпав вітер.

— Джейку, ні!

Едді спробував його схопити, але в руках опинився тільки манжет хлопчикової сорочки. Вона стала благенькою від частого прання в численних струмках, і манжет відірвався.

У дверях з’явився Роланд. Він порозкидав задовгі дошки направо й наліво, так само неуважний до гвіздків, як і Джейк. Потім рвучким рухом затягнув візок у двері й пробурчав:

— Заходь.

— Джейк…

— З Джейком або все буде добре, або не буде. — Роланд ухопив Едді за руку й підняв на ноги. Їхні старі джинси тріпотіли на вітрі, наче кулемети стрекотали. — Нехай сам собі дає раду. Заходь.

— Ні! Пішов ти!

Роланд не сперечався — просто смикнув Едді й затяг його всередину. Той від несподіванки аж розтягнувся на підлозі. Сюзанна, яка стояла перед вогнищем навколішки, здивовано поглянула на чоловіка. Її обличчя заливав піт, сорочка з оленячої шкіри спереду вся намокла.

Роланд з похмурим лицем стояв у дверях і дивився, як Джейк біжить до свого друга.

Джейк відчув, як різко впала температура повітря. Сухо клацнувши, зламалася гілка, і він пригнув голову, бо вона просвистіла над ним. Юк сидів і не ворушився, аж поки Джейк не підхопив його на руки. Лише тоді шалапут диким поглядом роззирнувся навколо і вишкірив зуби.

— Якщо хочеш — кусайся, — сказав Джейк, — але на землю я тебе не пущу.

Юк не вкусив, та навіть якби вкусив, Джейк би цього не відчув. Обличчя в нього вже заніміло. Він повернувся до молитовного дому, і вітер величезною холодною рукою вдарив його у спину. Він знову побіг, розуміючи, що рухається абсурдними стрибками, мов той астронавт по поверхні Місяця в науково-фантастичному фільмі. Один стрибок… два… три…

Але на третьому він не долетів до землі. Його понесло вперед, з Юком на руках. Пролунав утробний, схожий на форкання вибух — то один з будинків не витримав натиску вітру і градом шрапнелі полетів на південний схід. Джейк побачив, як кружляє до хмар, що скажено летіли вперед, сходовий марш, на якому досі трималося грубе дерев’яне поруччя. «Ми наступні», — подумав він, і саме тоді рука без двох пальців, але все ще міцна, вхопила його вище ліктя.

Роланд розвернув хлопчика обличчям до дверей. Спочатку було сутужно, бо хуліган-вітер усе прагнув відтіснити їх від захистку. Роланд зробив ривок до дверей. Ті пальці, що в нього лишилися, глибоко вп’ялися в Джейкову плоть. Тиск вітру раптово їх відпустив, і обидва приземлилися на спини.

— Слава Богу! — закричала Сюзанна.

— Потім Йому подякуєш! — Роланд волав, щоб перекричати ревіння бурі. — Штовхай! Усі штовхайте ці кляті двері! Сюзанно, ти внизу! З усієї сили! Джейку, ти закривай на засув! Зрозуміло? Закріпи засув на скобах! Не вагайся!

— За мене не турбуйся! — відрізав Джейк. На лівій скроні в нього була подряпина, з якої по щоці стікала тоненька цівка крові, але очі дивилися ясно та впевнено.

— Зараз! Штовхайте! Штовхайте, наче востаннє!

Двері помалу зачинялися. Утримувати їх довго вони б не змогли — лік ішов на секунди, — та це й не знадобилося. Джейк опустив товстелезний засув, і всі обережно відступили назад. Але іржаві скоби витримали. Усі вони перезирнулися, відсапуючись, потім подивилися на Юка. А той один раз радісно дзявкнув і потупцяв грітися до каміна. Чари, якими скувала його буря, що наближалася, безповоротно розвіялися.

Велика зала вже почала холонути, тепло було тільки біля вогнища.

— Роланде, дарма ти не дав мені забрати малого, — сказав Едді. — Він міг там загинути.

— Оберігати Юка — Джейків обов’язок. Він мав забрати його всередину раніше. Прив’язати його, якби в цьому була потреба. Джейку, чи ти так не вважаєш?

— Вважаю. — Джейк сів біля Юка й погладив густу пухнастикову шерсть. Другою рукою стер з обличчя кров.

— Роланде, — втрутилася Сюзанна. — Він лише хлопчик.

— Не треба, — відрізав Роланд. — Прошу простити, але… не треба.

Перші дві години, поки бушував старкбласт, вони сумнівалися, чи кам’яний молитовний дім витримає. Дико і пронизливо вищав вітер, ламалися дерева. Одне впало на дах і розтрощило його. Холодне повітря било в щілини між дошками в них над головами. Сюзанна й Едді обійнялися, щоб зігрітися. Джейк затулив собою Юка (той спокійно собі лежав на спині, розкинувши короткі товсті лапки на всі чотири сторони світу), і подивився вгору, на рухому хмару пташиного посліду, що сочилася у тріщини в стелі. Роланд незворушно готував їм скромну вечерю.

— Роланде, ну що ти скажеш? — спитав Едді.

— Скажу, що, як ця будівля витримає ще одну годину, ми виживемо. Холоднеча посилиться, та до смеркання вітер трохи вщухне. До завтрашнього світанку він уляжеться ще більше, а вже післязавтра стане тихо і тепло. Не так, як було до урагану, але те тепло було неприродним, всі ми це розуміли.

Злегка всміхаючись, він обвів усіх поглядом. На його обличчі, завжди такому кам’яному і незворушному, цей напівусміх виглядав дивно.

— А тим часом у нас є непогане вогнище. Щоб обігріти всю залу, його не вистачить, але якщо ми сядемо поближче, то не замерзнемо. А ще є трохи часу, щоб відпочити. Нам багато довелося пережити, правда?

— Ага, — кивнув Джейк. — Занадто багато.

— А попереду ще більше випробувань, я в цьому не сумніваюся. Небезпека, важка праця, злигодні. Можливо, смерть. Тому зараз посідаймо довкола вогнища, як у старі добрі часи, й постараймося відчути себе в затишку, якщо це можливо. — Він дивився на своїх друзів з тією самою ледь помітною усмішкою. У світлі вогнища його профіль здавався дивним: молодим з одного боку і старезним — з іншого. — Ми ка-тет. Ми з багатьох одне. Будьмо вдячні за тепло, притулок і товариство під час бурі. Іншим могло пощастити менше.

— Сподіваймося, що все-таки пощастило, — сказала Сюзанна. Вона подумала про Бікса.

— Ходіть, — запросив Роланд. — Поїмо.

Вони всі підійшли, посідали довкола свого діна і повечеряли тим, що він їм приготував.

Тієї ночі Сюзанна спала годину чи дві, та потім її розбудили сни — про огидну їжу, що кишіла черв’яками, яку вона чомусь була змушена їсти. Надворі завивав вітер, хоча його звуки були вже не такі рівні й незмінні. Іноді він начебто повністю влягався, та потім знову наростав, пронизливо й довго верещав, гасаючи попід дахом, і від його ударів здригалися старі кістки кам’яної будівлі. Двері ритмічно стукалися об засув, що тримав їх зачиненими, проте, як і стеля в них над головами, засув та іржаві скоби начебто трималися. Сюзанна подумала, що б з ними стало, якби дерев’яний засув виявився таким самим нікчемним і гнилим, як ручка відра, яке вони знайшли біля криниці.

Роланд не спав, сидів біля каміна. З ним був Джейк. А між ними, затуливши пичку лапою, солодко спав Юк. Сюзанна приєдналася до них. Вогонь у каміні трохи пригас, але на такій близькій відстані приємно зігрівав їй обличчя й руки. Вона взяла дошку, подумала переламати її навпіл, вирішила, що може розбудити Едді, і вкинула її у вогонь цілою. У комин шугонули іскри й затанцювали у вирі, підхоплені протягом.