В небі — Земля!, стр. 6

І відразу ж опинився під стелею.

— Ого! — вигукнув Мілько. — Ти, брат, спритний. Ніякий канатоходець не зрівняється з тобою! Та не борсайся, я тобі допоможу.

Тримаючись однією рукою за поручні, прикріплені до стінки ракети, другою впіймав Загорського за ногу і майже без ніякого зусилля опустив його на підлогу.

— Оце так штука! — бурмотів Микола. — Тільки подумати…

Ще під час підготовки до польоту всі добре знали це явище, але хіба можна до нього призвичаїтися? І ось, незважаючи на тренування, цілковите зникнення ваги практично було для всіх несподіванкою.

…«Комета» мчала з шаленою швидкістю, але члени екіпажу не відчували руху. Навпаки, здавалося, що ракета стоїть, вірніше — висить на одному місці! З правого боку весь час палахкотіло Сонце, увінчане вогненною короною, поблизу нього і по всьому чорному небі сяяли зорі та планети. Відстань до них така велика, що переміщення ракети не вносило ніяких змін в конфігурацію неба. Хіба що зменшувався диск Землі і одночасно виростав Місяць. Але око не могло цього вловити.

З кожною хвилиною космічний корабель наближався до Троянди космосу. Розумні, чутливі автомати вели його по заздалегідь обчисленій траєкторії, яка у певній точці перетинає орбіту штучного супутника.

Причалити до Троянди — це вже робота механіка. А поки що він замріяно дивиться в ілюмінатор на чорне небо. Зорі на ньому різноколірні: одні жевріють, неначе вугілля в грубі, інші скидаються на фіолетові чорнильні плями, ще інші — на розплавлене срібло… Загорський передає і одержує радіограми і час від часу робить зйомки Сонця. Іван Макарович, поклавши на коліна товстий зошит, записує свої спостереження і поглядає на прилади. Електронна обчислювальна машина весь час показує відстань до Троянди — в кілометрах і хвилинах. Цифри тануть, меншають з кожною секундою… Іван Макарович подає команду:

— Мілько! За локатор.

Михайло відразу зайняв місце біля екрана радіолокатора, уп’явся в нього своїми чорними очима. Незабаром він побачив те, чого чекав. Справа на екрані з’явилася маленька зірочка. Вона досить енергійно рухалася до лінії, яка означає напрям польоту «Комети».

— Троянда на екрані! — чомусь тривожно вигукнув Мілько.

ТРОЯНДА КОСМОСУ

Своїми обрисами радянський супутник Землі і справді нагадує троянду, особливо здалеку. Трохи нахилене «стебло», на верхньому кінці якого — «квітка». Чим ближче, тим видніші стають елементи конструкції. «Квітка» — це величезне колесо, змонтоване із контейнерів. Сонячним блиском спалахують на ньому ілюмінатори-вікна. В центрі, на ажурному плетиві радіальних ферм, здіймається кілька овальних щитів, зроблених із напівпровідникових елементів. Це — енергетичне серце міжпланетної станції. Сонячні промені, впавши на ці чудодійні пелюстки, тут же перетворюються в електричний струм і проводами-артеріями течуть по складному організму Троянди. Вони опалюють каюти, гріють воду у ваннах, варять їжу, вони живлять локатори, потужну радіостанцію, підтримують постійну температуру в оранжереї… А сонячного сяйва тут — океан!

В довгій трубі «стебла» — склади, майстерні. Там же, в самому низу, — реактивний двигун, потрібний на випадок зміни швидкості обертання. А по своїй орбіті Троянда мчить за інерцією, зберігаючи ту швидкість, яку одержала спочатку. І не дивно: ніщо не гальмує її руху, адже тут немає жодної молекули повітря! В холодній мертвій тиші міжпланетного простору мандрує наша Троянда навколо Землі, а разом з нею і навколо Сонця. Всередині її лунають голоси, там — атмосфера, тепло, там — життя.

…Мілько не відривав погляду від екрана локатора. Відстань до Троянди швидко зменшувалась. Тепер уже не зірка, а мініатюрна квіточка пливла по матовій поверхні екрана. Незабаром її стало видно і простим оком. Усі скупчилися біля великого лобового ілюмінатора.

Троянда більшала, буквально виростала на очах.

— По місцях! — тихо сказав Іван Макарович.

Як тільки Троянда наблизилась до орбіти «Комети», Мілько всього, може, на дві секунди включив двигун, і космічний корабель, описавши криву, наздогнав Троянду. Їх відділяла прірва у кілька десятків метрів.

Це було цікаве видовище! Над «Кометою» високо здіймався, поволі обертаючись, велетенський корпус Троянди.

Загорський стежив за роботою радіоапаратури, що підтримувала двосторонній зв’язок із сусідами.

— Із щасливим прибуттям вас, дорогі товариші! — пробасила Троянда.

— Дякуємо, — відказав у мікрофон Іван Макарович. — Ми готові шлюзуватись.

— Ми готові до прийому, — прогримів бас.

Усі наділи скафандри, припасували запасні кисневі прилади і ранці з невеликими «ракетними» балонами. Адже діставатися на Троянду треба через безповітряний простір.

Мілько і Загорський знали, що їм робити. Вони мусять забезпечити зарядку спорожнілих контейнерів. Отто горів бажанням ознайомитися з будовою штучного супутника. Ну, а Жаннета хотіла якомога скоріше припасти до окуляра телескопа.

Першими через герметичну камеру біля люка вийшли з ракети Загорський і Мілько. За ними кинувся Дік, Іван Макарович через окуляри в шоломі поглядав на Жаннету. Чи не боїться часом? Щось довго збирається…

— Скажіть, Жаннето…

— Готово!

Удвох з Плугарем Жаннета зайшла до камери. Щільно засунулись двері. Іван Макарович включив насос. Коли повітря перекачали в ракету і відкрився зовнішній люк, Жаннета стала на порозі і з жахом побачила безодню, що відділяла їх від Троянди. Як туди стрибати? Знала, що тіла тут не мають ваги, що впасти нікуди не можна, але… Неймовірне провалля паморочить і… тягне до себе! Треба злегка натиснути кнопку — з балончика на спині вирветься струмінь газу і штовхне вперед… А там — ухопитися за поручні… Все це Жаннета добре знає…

— Чому ви зупинились? — почула Плугарів голос у навушниках шолома.

— Милуюсь! — іронічно відповіла Жаннета і, прикусивши губу, наважилась — доторкнулася до кнопки.

Здалося, ніби хтось легенько штовхнув у спину, і вона попливла, попливла, нікуди не падаючи! Ось і поручні шлюзу Троянди. Вхопилась, легко зайшла в досить просторе кругле приміщення. Не встигла й оглянутися, як біля неї вже стояв Іван Макарович.

— Ну як, Жаннето? — в його голосі чулися батьківські нотки.

— Неймовірно!

— Боялися?

— Дуже! — голос її бринів збуджено і весело.

Герметичні двері за ними зачинилися. Шлюз наповнився повітрям. Знявши скафандри, Іван Макарович і Жаннета потрапили в шахту з ліфтом. У ліфті їх чекав Дік. Він чомусь не скинув скафандра, а лише відхилив шолом. Сидів, ухопившись за ліве коліно. Обличчя його скривила болісна гримаса.

— Що з вами? — стривожився Іван Макарович.

— Та… дрібниця, містер Плугар… Коліно… Не розрахував стрибка і стукнувся.

Плугар спохмурнів. Це ж надзвичайний випадок! Повернувся до мікрофона, вмонтованого у стінці ліфта. Натиснув кнопку.

— Товаришу директор! Трапилось нещастя. Містер Дік розбив собі коліно.

— Шкода, — обізвався бас. — Піднімайтесь в санчастину. Наша астромедицина підремонтує його!

Дік, перемагаючи біль, зморщив обличчя, що, мабуть, мало означати усмішку.

— Може, у вас звичайний вивих? — заспокоювала його Жаннета. — То це не страшно.

— Та воно не страшно… От тільки невчасно все це…

Ліфт підняв їх по «стеблу», і вони вийшли в дуговий коридор самої «квітки». Тут їх зустрів засмаглий чоловік у білому халаті. Привітавшись, він легко взяв Діка попід руки і поніс по коридору. Жаннета дивилася вслід, і їй було жаль колегу. Все-таки він уже немолодий — і на тобі… Бідолашний, не може стати на ногу.

Зліва в ілюмінатори виднілися високі овальні щити, справа — до коридору виходили двері службових приміщень, лабораторій, житлових кімнат. Всі приміщення, очевидно, були зовсім ізольовані на випадок попадання метеоритів. Замість вогнегасників, у коридорі червоніли запасні балони з киснем. Висіли також скафандри.

Двері директорського кабінету відчинилися всередину, і назустріч Івану Макаровичу та Жаннеті вийшов на диво маленький чоловік з великою гривою вогненного волосся. Слухаючи директорський бас по радіо, Жаннета уявляла собі велетня. Тепер, побачивши цього щупленького, подумала, що це хтось із лаборантів, але ні в якому разі не директор.