Чарівний талісман (збірник), стр. 48
Хлопці знову прислухалися. І раптом почули тихі голоси
— Спитай ти, — казав один
— Ні, ти! У тебе голос дужчий, — казав другий
Жора і Лесик вигукнули одночасно, в один голос.
Тільки Лесик гукнув:
— Алло!
А Жора:
— Одчиніть!
І ці два вигуки злилися в один:
— Алодчилоніть!
— А ви хто? — тоненько спитали з-за дверей.
— Ви злодії?
І знову Лесик і Жора вигукнули воднораз Тільки тепер одне й те саме:
— Та ви що?! Які злодії?
— А хто ж? — спитали з-за дверей. — На горище через дах тільки злодії можуть залізти. От ми зараз міліцію викличемо
Цього ще бракувало!
Голоси були такі тоненькі, що важко було визначити — хлопці то чи дівчатка. Все-таки, мабуть, дівчатка
— Дівчатка! — загукав Лесик. — Не треба міліції Ми з п'ятого «Б».
— А ми не дівчатка! — ображено залунало з-за дверей. — Ми Гоша і Антоша З третього «А». З подовженого дня
— Вас коли-небудь виганяли з класу? — спитав Жора
— Виганяли, — гордо відповів чи то Гоша, чи то Антоша
— От і нас вигнали, — загукав Лесик. — То будьте ж людьми. Допоможіть. Знайдіть десь ключа.
— А як ви потрапили на замкнене горище? — прискіпливо спитав котрийсь із хлопців
— Було відчинено, а потім Федя замкнув, — чесно признався Жора
Третьокласники за дверима про щось зашепотілися. Потім котрийсь сказав:
— Почекайте Ми зараз
Запанувала тиша
Лесик і Жора вже померзли так, що тремтіли як осиковий лист.
І знову холодні хвилини тяглися неймовірно довго. Аж раптом почувся тупіт багатьох ніг, галас, і крізь той галас пролунав дзвінкий веселий вигук Агашкіна:
— Чилдрени! Ви тут? Ви живі?
Довелося відгукнутися
Потім хлопці почули стурбований голос Маргарити Михайлівни:
— Хлопчики! Не хвилюйтеся! Не хвилюйтеся! Вже побігли до завгоспа по ключ Скоро вас одімкнуть Це ж треба! Це треба таке вигадати!
Виявляється, що третьокласники Гоша й Антоша не придумали нічого кращого, як побігти у п'ятий «Б» просто на урок і з порога загукати: «А ваших учнів, яких ви з класу вигнали, завгосп на горищі замкнув!»
І Маргарита Михайлівна, певна річ, перелякалась і разом з усім класом кинулася на четвертий поверх
Тут задзвонив дзвоник, і гамору стало ще більше.
А коли нарешті прийшов Федя і, лаючись, одімкнув двері й сині від холоду Лесик та Жора з'явилися на східцях, що вели з горища, вони одразу ж зупинилися як укопані Весь коридор і всі сходи були запруджені учнями і вчителями Наче то не вигнані з класу шестикласники виходили з горища, а космонавти спускалися по трапу після космічного польоту.
Про дисциплінарні стягнення говорити нічого. Було все, що буває в таких випадках, — і записи у щоденнику, і розмови в учительській, і зниження оцінок за поведінку
Але кілька днів Лесик і Жора були героями на всю школу Учні молодших класів дивилися на них, роззявивши роти. А незнайомі старшокласники показували пальцями Що ж до однокласників — то й говорити нічого. Агашкін позирав на них із неприхованою заздрістю, Леся Чорнобривець і Аліна Гончарук — із загадковою цікавістю, а трійця — з одвертаю ворожістю. Коли хлопці розповіли про стару стінгазету, знайдену на горищі, всіх це дуже схвилювало, а Слава Коваленко сказав:
— Треба було б зайнятися цим. По лінії червоних слідопитів…
Розділ XIII,
у якому пригоди в первісному світі продовжуються Яма. Погоня «Хлопці!.. Та ви що?» Знову погоня. «Неправда! До чого тут Агашкін?»
…Лежимо ми, значить, на галявині, дрижаки хапаємо, переохолоджуємося
Відчуваю, ще трохи — й буде мені фініш, кінець Ні, більше не можу!
— Агашкін, — шепочу, — вставаймо й тікаймо
— Давай, — киває він Але перший не підхоплюється. Чекає Бо першому, ясно, ризикованіше Хто перший підхопиться, на того першого і стрибне шаблезубий із хащі
«Ех, — думаю, — нема мого Жори. Жора б неодмінно перший підхопився» Я ж тебе знаю. Ти такий…
Ну, добре-добре, не роби з себе великого скромника. Слухай далі
«Ну, — думаю, — коли нема Жори, мушу я Агашкіна не дочекаєшся» Хекнув я, підхопився Агашкін за мною І рвонули ми у хащі. Біжимо, ніг під собою не чуємо. Я перший Агашкін за мною
Не знаю, як я відчув небезпеку. То, мабуть, ноги в мене такі розумні До голови ще не дійшло, а ноги враз стали як укопані на самісінькому краю глибочезного ямиська.
Агашкін із розгону трохи мене туди не штовхнув. Я аж присів, щоб не впасти.
Дивимося, а на дні ямиська трійця наших знайомих мавп — Довгий, Злюкін і Малявка.
Метушаться, стрибають, а вискочити не можуть. Стіни ямиська стрімкі й голі, нема за що вхопитися. І всі троє жалібно так по-мавпячому: «У-у… У-у… У-у…»
Мабуть, тікаючи від шаблезубого, вгналися зопалу і тепер ні туди ні сюди
Звідки взялася у лісі та яма — хто його зна Може, то первісні мисливці для мамонта викопали Або для ведмедя печерного Навіть картина ж така є в Історичному музеї — мамонт у ямі лежить, а первісні мисливці в нього каміння жбурляють.
Що б там не було, а факт лишався фактом — перед нами яма, а в ямі трійця. І так вони жалібно уукають, так безпомічно підстрибують!
Перезирнулися ми з Агашкіним Бачу в очах його сумнів. Та й мені самому в серці щось ворухнулося Все-таки однокласники. Хоч і мавпи.
А що робити? Як їх звідти витягти? Яма глибочезна, метрів п'ять, а то й шість. Руку не простягнеш.
Ех, коли б ти був — щось би придумав Ти ж у нас на це майстер, технічний геній. А ми з Агашкіним — я черевик, він другий. Два чоботи пара
Позітхали ми, позітхали край ями, аж чуємо — у хащах якийсь підозрілий рух
Ну, думаєм, усе! Шаблезубий!
Кинулися ми навтіки… Але… Якщо міряти сили відрами чи каністрами, як шофери бензин, то в нас у баках лишилося заледве на денці Ще кілька метрів — і мотори наші чмихнуть востаннє, і колеса стануть Чую — позаду щось сопе, — доганяє Потім чую — хрипить Він, шаблезубий! І обернутися страшно.
— Агашкін, — кричу, — прощай!
— Прощай, Лесику! Прощай! — це він мені
Бензин мій кінчився, мотор чмихнув. Упав я на землю, потилицю руками накрив.
Усе! Завмер Чекаю. А в голові тільки одне: «За що ж він мене спершу вхопить своїми шаблями — за ногу?.. За руку?.. За спину?»
— Хлопці! Та ви що — подуріли? Це ж я! Жора!
І голос такий хриплий — ну, абсолютно не твій голос
«Але ж тигри шаблезубі людськими голосами не говорять», — думаю
Повертаю голову. Тю! Справді ти. Брудний, замурзаний… Але ти! Власною персоною.
— Агашкін! — гукаю. — Це справді він! Жора Наш Жора Комп'ютер!
Агашкін голову підвів. Усміхається:
— А я давно зрозумів Тільки придурювався Щоб вас розіграти.
Ну, Агашкін! Навіть тут грає п'єсу. Ну, та хай йому грець!
Головне, що ти, ти знову разом із нами. Така мене радість шалена охопила — переказати не можу.
— Як же ти нас знайшов? Де ж ти був? Де тебе носило?
— Та ото ж закрутило мене в тому яру, потягло, я й попрощатися з вами не встиг Крутило, крутило, а тоді — хряп! — на якийсь камінь велетенський. Зачепився я там, тримаюсь
— О! — кажу. — То ми ж той камінь бачили. Ми ж тебе гукали.
— Я чув Але від холоду так захрип, ви ж чуєте, — кричу, кричу, а голосу нема. Я з того боку був, ви мене не бачили Проскочили, далі подалися Перебрався я з того боку каменя на ваш бік, переплив потік, ледве з яру виліз. І подався вас шукати Бачив здаля, як вас якісь мавпи на дерево тягли…
— Так ти хоч знаєш, що то за мавпи? — вигукнув я. — То ж наша трійця — Довгий, Злюкін і Малявка!
— Та ви що?
— Точно, — кажу.
— На мавп перетворилися, — підхоплює Агашкін. — Так, як казав Ясик Гриценко.