Чарівний талісман (збірник), стр. 30
Розділ II,
у якому ви знайомитеся з батьками наших героїв Незвичайні іменини
Лесикові батьки — люди мистецтва Тато, Юрій Васильович, — художник. Мама, Галина Іванівна, — музикант Концертмейстер у музичному училищі. Маму й тата Лесик любив не тому, що то мама й тато і їх треба любити, всі їх люблять Він просто закоханий у своїх тата і маму І є за що. Лесикові батьки справді люди незвичайні. Понад усе на світі вони люблять і шанують мистецтво У квартирі в них немає дорогих меблів, килимів, кришталю абощо. Меблі дуже простенькі Хіба що піаніно. Але то ж мамине знаряддя праці Зате всі стіни завішані картинами. А одну стіну у великій кімнаті займає саморобний стелаж, на якому лежать величезні альбоми, книги з мистецтва У тата всього один новий костюм, в якому він ходить із мамою на концерти. Всі гроші тато витрачає на книжки з мистецтва. А щодня він ходить у светрі і вельветових джинсах
Коли мама готує обід, ні радіо, ні телевізора вмикати не можна Бо сім'я може лишитися без обіду
Якось у неділю Лесик необережно ввімкнув телевізор і…
Співали болгарський співак Гяуров і італійська співачка Френі.
Мама вибігла з кухні у фартушку з ножем у руках. Та як сіли вони удвох із татом на тахті, як обняв тато маму за плечі, як пригорнулася вона до його бороди щокою, то завмерли, про все на світі забувши Для них існували в цю мить лише Віолета-Травіата, Мефістофель, Фауст, Маргарита — чарівні звуки їхніх арій і дуетів
Лесик давно вже чув запах горілого, але не смів нічого сказати. Він сам був зачудований прегарним співом.
Довелося викинути на смітник дві каструлі — так вони прогоріли. А сусіди вже збиралися викликати пожежників — такий чорний дим клубочився з вікна їхньої кухні.
Але трагедії ніхто з цього не робив. Навпаки, тато й мама дуже сміялися, і всі втрьох пішли пити каву з пиріжками у найближче кафе «Хвилинка».
Цій події був присвячений спеціальний екстрений сатиричний випуск сімейної стінгазети
До кожного свята: до Нового року, Першого травня, Восьмого березня, до днів народження — у них у родині випускалася сімейна стіннівка, яка називалась «Домовик». Тато вигадав і намалював дуже симпатичного веселого домовичка у береті, з кумедною борідкою, в окулярах, чимось трохи схожого на татового батька, Василя Денисовича. Цей домовичок завжди лукаво усміхався з довжелезної, на всю стіну газети, де були і дотепні дописи, і фотомонтажі, і карикатури
Гості, які приходили до них на свята, цілий вечір сміялися, роздивляючись і читаючи стіннівку.
На дні народження обов'язково приїздили з села мамині батьки, дід Іван Семенович і бабуся Оксана Петрівна Для Лесика то була особлива радість Він дуже любив, коли збиралася уся родина докупи
Коли Лесик і Жора підходили до будинку, з балкона сьомого поверху бабахнуло
— О! Тато салютує! Значить, наші з села вже приїхали, — сказав Лесик.
У них на балконі стояла маленька гарматка, схожа на іграшкову, але справжня. Це був трофей, привезений дідом Василем Денисовичем після війни з Німеччини Спершу з неї салютував дід, а коли тато виріс, дід подарував гарматку йому, і тепер салютує тато.
Через ту гарматку в діда, а потім і в тата з кожним новим дільничним міліціонером бували непорозуміння. Але оскільки дід, а згодом і тато були членами товариства мисливців і мали право на зброю, а салютувала гарматка холостими зарядами, то міліція врешті полишала це під цілковиту особисту відповідальність діда або тата
Салютував тато тільки в урочисті моменти — у свята, дні народження, приїзд дорогих гостей тощо.
— Рибочко моя! — кинулася до Лесика бабуся Оксана. — Виріс як!. — Хоча бачила вона його десь із місяць тому. У серпні вони всією сім'єю гостювали в селі.
Дід Іван дістав із глибочезної кишені свого піджака розцяцьковану ліщинову сопілку.
— Це тобі ще один подарунок із Солов'їного гаю.
Село, де жили мамині батьки, напрочуд гарне й мальовниче. А таких соловейків, як у тамтешньому Солов'їному гаю, не було, мабуть, ніде в світі. Та й саме село таке співуче, що як розспівається, бува, на свята у травневе надвечір'я, то й соловейки в гаю замовкають, не витримуючи конкуренції.
Між іншим, цікава деталь — коли бабуся Оксана співала, вона чогось завжди чіпляла окуляри.
— Щоб видніше було співати, — жартував дід. — Без окулярів їй же пісні не видно
На свята в їхньому селі всі вдягалися у народне вбрання.
І в народному одязі (у вишиванці, у корсетці, у запасці, з разками намиста й дукатів) та у великих сучасних окулярах баба Оксана справді мала досить кумедний вигляд
Але співала вона так гарно, що нікому й на думку не спадало сміятися з неї. Недарма Лесикова мама стала концертмейстером Не стати музикантом, народившись утому селі, просто було неможливо
Дід Іван любив вирізати сопілки Тих сопілок у внука вже було десятків півтора. Але кожна з них мала свій неповторний голос І хоч Лесик не був дуже вправним сопілкарем, але коли чогось ставало нудно, він брав якусь із сопілок, підносив до губ — і в уяві одразу виникав Солов'їний гай, село, усміхнені дід Іван і бабуся Оксана І нудьга де й дівалася… Лесик не пам'ятає, щоб дід Іван коли-небудь сердився, лаявся, бував незадоволений. Хоч би що трапилося, він завжди жартував, усміхався, махав рукою: «Перемелеться — мука буде!»
Хлопцеві завжди радісно бачити свого діда Івана Семеновича
А сьогодні особливо…
Мама була дуже гарна зараз. Святкова зачіска, нова сукня, а головне — той особливий натхненний вираз обличчя, який буває лише в день народження, коли ти в центрі уваги і хочеш подобатися. Вона, мабуть, нещодавно прийшла з музучилища, де її вітали співробітники. На піаніно стояло кілька букетів і лежала величезна коробка цукерок.
— О! А чого ти так рано? — спитала мама. — Ти ж казав, що у вас сьогодні…
— Не відбулося! — сказав Лесик. — А ти незадоволена, що я прийшов?
— Та ти що?! — мама рвучко обняла сина, і на нього війнуло тонкими пахощами парфумів. — Це чудово!
На стелажах, від самісінької стелі до підлоги, розгорнувся величезний сувій святкової сімейної стінгазети.
Угорі, як завжди, усміхався домовичок. А далі починався веселий фотомонтаж, присвячений мамі: мама за піаніно, мама на кухні, мама на балконі, мама з Лесиком, мама з татом, мама в селі — на городі, у повітці…
Були в стінгазеті і дописи, і навіть вірші:
Словом, це була справжня стінгазета, якій міг би позаздрити будь-який великий професійний колектив
До речі, дописи й вірші як у сімейну стіннівку, так і в шкільну, класну писав Лесик
Я гадаю, не треба пояснювати, ким у класі по громадській лінії може бути той, у кого тато — професійний художник? Авжеж Редактором стінгазети. От уже шостий рік Лесик виконував це важливе громадське доручення.
Хтось тричі енергійно подзвонив у двері. І за мить гучно пролунало:
— Ну! Кого я бачу? Здоров, свати!. Дай я тебе обійму, свате милий! Свахо, ручку!
І одразу квартира сповнилася галасу і сміху
Лесиків дід по батькові Василь Денисович був «дзвінка людина», як казала про нього Жорина мама Зоя Михайлівна Розмовляв він голосно, а сміявся ще голосніше
Як і Лесиків тато, він ходив у светрі, в потертих джинсах і був бородатий Тільки борода в нього була сивіша
Дід Василь Денисович був художник-реставратор, відновлював, реставрував старі картини, головним чином так звані фрески, настінний живопис у старих церквах, що мали історичну цінність.