Чарівний талісман (збірник), стр. 14

І незабаром усі вп'ятьох вже пробиралися до залишків лісу, що тулився між височенних кам'яних будинків.

Скоро у саморобній кузні, наспіх змайстрованій під віковічним дубом, весело палахкотів вогонь.

Та не встигли вони стати до роботи, як просто з неба, ламаючи гілки, з'явився чарівник.

— Це що таке? Хто дозволив? Що це робиться? — верескливо закричав він.

Але дядя Вася рішуче виступив наперед:

— Ану, одійдіть, громадянине чарівник! Не заважайте. Не робіть вітру!.. Те, що треба, те й робиться. І дозволу знову ж таки ні в кого питати не будемо. От!

— Що?! — чарівник так і присів. — Невдячні фанатики! Ви не варті моєї доброти! Позбавляю вас усього, що вам дав. Ап!

І вмить усі величезні будинки, усі машини, увесь бетон і асфальт — усе зникло. І сам чарівник теж зник.

На березі стояли чепурненькі хати, оточені вишневими садками. А за ними зелена левада, і заквітчаний луг, і переліски.

XVI

Це було у той день, який Боря Жабський оголосив днем доброго ставлення до бабусь.

Боря Жабський раз у раз оголошував то тиждень виконання домашніх завдань, то декаду чемних стосунків із батьками, то день ввічливого ставлення до дівчаток…

Навряд чи Боря Жабський сам це вигадав. Мабуть, він наслідував когось зі старших — брат а-старшокласника чи навіть батька. Батько Борі Жабського був артист філармонії.

Колись це називалося конферансьє, тепер — ведучий програми, майстер розмовного жанру. Він весь час роз'їжджав із концертними бригадами по санаторіях та будинках відпочинку.

Батька Боря Жабський не боявся. З усіх на світі він боявся тільки свою бабусю.

Бабуся Борі Жабського ніколи не верещала, не підвищувала голосу, але коли вона дивилася на тебе своїми світло-сірими очима з чорними, колючими, як два гвіздки, зіницями, тобі ставало моторошно, у тебе обривалося щось усередині і ти одразу почувався у чомусь винним.

Вітя ніколи не бачив, щоб вона всміхалася. Боря Жабський якось сказав Віті:

— Мені б таку бабусю, як у тебе, — у мене щодня був би Новий рік.

День доброго ставлення до бабусь Боря Жабський оголосив невипадково.

— Хлопці, - сказав Боря, — після уроків підемо на Бессарабку і купимо своїм бабусям по букетику пролісків. Понад усе на світі бабусі люблять проліски. У кого не вистачить грошей, я додам.

Жабський любив широкі жести.

Був кінець березня. Сніг уже розтанув, земля дихала вільно, і з Ботанічного саду віяло таким свіжим, таким запашним весняним духом, що аж памороки забивало.

«Як там мій «секрет»?» — подумав Вітя.

Це бабуся Світлана розказала йому колись, як вона з друзями робила у дитинстві «секрети» в Ботанічному саду. Викопували ямку, клали туди якусь дрібничку — ґудзик, значок, маленьку іграшку, перебивну картинку або й просто камінець. — накривали згори склянкою і притрушували землею. Це й був «секрет».

Минулої осені Вітя й собі зробив у Ботанічному саду «секрет». У тому місці, де поворот алеї, де росте величезний віковий дуб, де вискочила колись із кущів на мітлі бабуся Світлана і де вперше відбувся для Віті перехід від дійсності до казки і від казки до дійсності.

Вітин «секрет» незвичайний. Навіть бабуся Світлана не знає про нього. У глибоченькій ямці серед густої трави під дубом лежать, прикриті зеленою склянкою, кілька апельсинових зернят, почорніла суха бананова шкуринка, синє пластмасове коліщатко від давно поламаної іграшки й акуратно складена яскрава обгортка від шоколадки.

Для стороннього ока все це не має жодної цінності, все це сміття. Для Віті — це скарб. Тому що це було — від тата. І зернята марокканських апельсинів, і бананова шкуринка, і шоколадка, і коліщатко від іграшки. Все це було з Африки, все було прислане колись татом.

І всю зиму Вітя згадував про той «секрет», і йому приємно було думати, що в Ботанічному саду в землі, під снігом, лежить його маленький скарб. І ніхто-ніхто в усьому світі не знає про це. І ніколи не дізнається.

Лише одній людині Вітя відкриє свій «секрет». Татові.

Коли тато приїде, Вітя поведе його у Ботанічний сад і покаже.

І тато зрозуміє, як Вітя чекав його, як скучав, як лічив дні й хвилини, як любить його. І тато мовчки схопить Вітю на руки, обійме, притисне до грудей, і Вітя відчує на своїй щоці татків подих…

Заради цієї миті варто жити й чекати…

Хлопці проминули Ботанічний сад, університет і гайнули через парк навскоси, повз пам'ятник Тарасові Шевченку.

Вони вже виходили з парку, і раптом…

Вітя став як укопаний.

Хлопці обернулися, пройшовши вже метрів із двадцять.

— Зайчику! Ти що! — гукнув Алик Здоровега.

Вітя перевів на них скляний, якийсь безтямний погляд.

— Та ти що?! — нетерпляче гукнув Боря Жабський.

Вітя наче опам'ятався, махнув їм рукою:

— Ідіть!.. Я… я потім… Мені… треба.

Вони зрозуміли це по-своєму.

— Ну, давай! Біжи, а то ще… — Апик Здоровега зареготав.

Всі засміялися й пішли далі.

Вітя біг додому як оглашенний. Він наштовхувався на людей, двічі перечіплявся й падав. Підхоплювався та знову біг. У квартиру увірвався мов вітер.

— Бабусю! Бабусю! Швидше! Я… я бачив його! — захлинаючись, загукав Вітя.

Бабуся Світлана страшенно зблідла і. ледь розтуляючи губи, спитала:

— Кого?

— Тата! Тата!.. Як ти не розумієш!

— Що-о?.. Що ти говориш? — вражено прошепотіла бабуся Світлана. — Де, рибко моя дорога?..

— У парку Шевченка! Фотографія! Ще вчора її не було! Я знаю! Точно. Ходімо! Ходімо швидше!..

Бабуся Світлана довго не могла попасти тремтячою рукою у рукав пальта.

— Ну що… що ти вигадав?.. Він же в Африці… Яка фотографія? Звідки?

Вже на сходах Вітя, знову ж таки захлинаючись, заговорив, тихо пришіптуючи, наче боявся, щоб хтось не почув:

— Ну, ти ж знаєш фотоательє у парку Шевченка. Там фотографії у вітрині. Письменники, артисти, телезірки. Я їх всі-всі знаю. А сьогодні раптом дивлюсь — тато!

— Та то не тато, — теж чогось стишивши голос, проказала бабуся Світлана. — Ти помиляєшся.

— Не помиляюсь! Не помиляюсь! — вперто шепотів Вітя. — От побачиш!..

…У вітрині фотоательє поряд із портретами відомих письменників, артистів і телезірок висів портрет спортсмена у тренувальному костюмі з білозубою променистою усмішкою.

— Ну?! — торжествуюче підняв Вітя очі на бабусю Світлану.

Розчервоніла чи то від швидкої ходи, чи то від хвилювання бабуся Світлана пильно-пильно дивилася майже хвилину на портрет, потім перевела подих і сказала:

— Дуже… дуже схожий… Але… не він…

— Ну як? Придивись краще! То ти просто погано бачиш.

— Та ні… Не в цьому справа… От ходімо спитаєм у фотоательє.

У фотоательє сказали, що то портрет чемпіона України з боротьби, заслуженого майстра спорту, сталевара з Дніпропетровська Анатолія Боярчука.

— Ну, от бачиш, — Віті здалося, що бабуся Світлана зітхнула з полегшенням.

…Дома Вітя довго роздивлявся татові фотографії.

Бабуся Світлана заквапилась і кудись пішла, щось їй було дуже треба.

Вітя сидів на тахті, підібгавши ноги, й дивився, дивився на татові фотографії…

Ех, поїхати б у ту Африку і знайти тата!

А що? Сісти на площі Перемоги в автобус, доїхати до Борисполя, до аеропорту, там пробратися нищечком у літак, який летить в Африку, і…

Бували ж такі випадки, що хлопці «зайцями» літали в літаках. Вітя навіть десь читав про це. І Боря Жабський розказував, що колись збирався летіти «зайцем» на Кубу.

Це зовсім не фантастика, реальна річ.

Але… Що ж тоді буде з мамою, з бабусею Світланою? Вони ж помруть від хвилювання.

Вітя був колись загубився у зоопарку. Одійшов від бабусі Світлани на крок у натовпі біля кліток із мавпами (бабуся саме знайому свою зустріла, забалакалася), почалапав в один бік, у другий і… загубився.

Чверть години бабуся Світлана не могла його знайти. А коли він нарешті її побачив, то не впізнав: розпатлана, скуйовджена, очі шалені… Жах!