Київ.ua, стр. 8

Увібгав брудні речі в плетений кошик у ванній: щось забагато їх назбиралося – насилу закрив! Треба буде дати цьому раду. Так, ніби чисто. Добре, що килимів немає, все-таки без них легше. А може, найняти хатню працівницю? Хоча – нащо? Зрештою, вдома він буває мало, майже не смітить, а зараз можна і Лару попросити, заодно й перевірити, яка-така з неї господиня, не все ж по ресторанах ходити.

Вже майже від дверей повернувся, добре, що взутися не встиг. Риби! Вони ж звикли їсти за розкладом: або зранку о сьомій, або ввечері, теж о сьомій. Так просто – завжди о сьомій.

Прийшла есемеска від тестя: «За годину планую заїхати до тебе. Треба поговорити!». І про що, цікаво, їм говорити? Про його кохану доцю? То з нею й розмовляйте, як таку розумну виховали! Та й пізно вже – нічого міняти, тим більше скасовувати побачення з Ларою, він не збирається. От що точно зробить, то це нап’ється. Ех, давно він цього не робив! А от розумниця Льона йому завжди казала: in vino veritas. Так! Саме так, істина завжди у вині або в чомусь міцнішому.

Чудовий вечір! Цей вечір починався так звично, нудно і навіть депресивно, а закінчився казковим прильотом чарівника (хай не в блакитному вертольоті, а в жовто-білому таксі, але яке це має значення?) із ним і Ларискою на борту просто під самісінький його під’їзд. У дверях – записка: «Був. Тебе не застав. Заїду завтра». Сказав Ларисці, щоб не зважала і почувалась як у себе вдома (ха-ха, йому здалось, що вийшло смішно, і вона теж засміялась у відповідь, отже, оцінила).

Коли вона вийшла з душу, зрозумів, що, незважаючи на все випите за сьогоднішній вечір, на цей приємний туман у голові, повести її до спальні не зможе (там, де все нагадує про Льону, просто не вийде, нічого взагалі не вийде)! Тицьнув пальцем на комод із білизною: «Візьми що-небудь. Постели там, на дивані. Він, диван… е-е-е просто великий… Великий такий, якщо його розкласти… Значно більший за те довбане ліжко. Ну, ти розумієш…».

Друга, третя, четверта година… Де сон? Соне, ти де? Невже весь цей алкоголь не діє? Може, додати? Обережно, щоб не розбудити Лариску, сів, намацуючи ногами капці. Спить. Уткнулася мордою в його жакардовий сатин (а це, між іншим, його мама подарувала на якусь річницю їхнього з Льоною весілля!). Отак відбувається деміфологізація свідомості. Був шлюб – немає шлюбу. Були святі речі – немає вже жодної святості.

Нічого не залишилося непохитного і надійного, цінного й дорогого. Все впало і зруйнувалося. А те, що залишилося, все одно приречене впасти, це просто питання часу. Так, питання часу. Все затоптати, змішати з брудом, щоб не залишилося нічого чистого та прекрасного. А потім можна якось жити далі, знаючи, що в цьому недосконалому світі вже немає, не залишилося навіть тіні від тих кимось оспіваних, а ще кимось омріяних вищих цінностей!

Розділ сьомий

«Цей місяць минув дуже швидко, ніби один день. А точніше, як сон. Справді, це все життя тут швидше скидається на сон, весь час здається, що ось зараз прокинешся і картинка розтане… Я ніколи не думала, що люди можуть так жити, так чудово жити…», – читала лист від Лади, цікавий змістовний лист про перший місяць її заокеанського життя. Жодних емоцій чомусь не з’явилося, навіть легесенької усмішки на вустах. Тільки десь на дні свідомості: як добре, що хоч у неї все добре (ось саме так, у такій дивній тавтологічній послідовності!). І ще купа запитань у кінці про неї, про дітей, про їхні справи, на які треба щось відповісти, щось написати, але сама лише думка про те, що комусь, навіть дуже рідному й близькому, доведеться змальовувати свій стан, свої почування, здалася їй нестерпною.

Втупилась в екран монітора. Несподівано зраділа цій реакції: хоч одна жива емоція за весь останній тиждень, бо те скам’яніле отупіння, яке найшло на неї після всіх цих розмов-перемовин – з її батьками, з його батьками, з його сестрою і бабусею, з її тіткою і братом, зі співробітниками, які «були в курсі», з друзями, які теж швидко «ввійшли в курс», – почало утверджувати її в думці, що вона просто нова модель роботолюдини. Така собі механізована версія жіночої статі з низкою обов’язків, яка сумлінно виконує свій розклад дня, існує в межах певної програми, просто і механічно повторює однакові – день у день – дії.

Ампутація душі – ось мрія над мріями, пісня над піснями, найзаповітніше бажання! Якби ж тільки знайти такого чарівника, байдуже звідки, чи зі Смарагдового міста, чи зі старовинного глека, закоркованого древнім сургучем – аби лише бажання здійснював. І жити враз стало б легко та просто – не пам’ятаючи, не прагнучи, не переймаючись, не мріючи, не кохаючи, не жадаючи, не шкодуючи, не шокуючись, не жаліючи, не леліючи – загалом нічого не відчуваючи. НІЧОГО! От лише те місце, де колись була вона, душа, трохи нило б на погоду, але до цього, певно, можна було б звикнути.

Втома. Така безмежна втома, що навіть спати важко, їсти важко, розмовляти важко. Встаєш зранку і відчуваєш: уже стомився, ще й день не розпочався, а хочеться знову лягти і спати.

Спати? Так, заснути і бачити сни про щастя. Це можливо? Це можливо: весь час спати… і бачити сни про щастя.

Хоч куди глянь, – самі лише фати моргани, скрізь вони: дивні й давні ілюзії заполонили весь простір буття, устелюють існування, мов біла вата – імітація снігу на ялинках давнього (а може, цього й не було ніколи?) дитинства. Бо правда колюча й рудувато-підсохла, як сосни на смітниках після свят (сосни замість ялинок – навіть тут омана!) в тому-таки дитинстві, що його ніколи не було.

Вчора зайшла в супермаркет по хліб і, стоячи в черзі до каси, відчула, що так утомилася, аж і додому, точніше, до Ладиного дому, не дійде! З чого б це раптом у тридцять із невеличким гаком років так стомлюватися? Що за життя таке настало?

Рожеві з морозу синові щічки, а в дочки шапка так смішно насунулася на лоба. Тупцюють зніяковіло біля порогу, тягнуть величезні целофанові мішки зі своїми речами, ховають оченята. Дивно, ніби маленькі, а вже все розуміють:

– А тато не зміг зайти, він дуже поспішав кудись у справах. Ми самі речі принесли, нам не важко було…

Після місяця благань і перемовин таки спромоглися забрати дещо зі свого, та й то не все, а лише дитяче і лише те, що можна було спакувати нашвидкуруч. Один (лівий) хлопчачий кросівок, устромлений у формочку для випікання пасок (ні, другого тато не знайшов). А формочок, яких у списку не було, аж дві! Хвилюється, щоб вона, тулячись по чужих кутках, не втратила кулінарних навичок?!

– Знаєш, мамо, ми нічого не збирали, бо дивилися цікаві такі мультики з Артуром, сином тьоті Лари. Тато з тьотею Ларою все самі зібрали… А в неї халат червоний, такий самий, як у тебе, і капці з хутром, такі, як у тебе… А у ванній вона всі полички позаймала різними красивими тюбиками й коробочками… А ще тато дуже сердився на неї і кричав…

Вона знала, знала, знала, що це буде, неодмінно має статися, але не так! Не так відразу! Не в ще тепле її ліжко! І нащо дітям було це демонструвати? Чи є в житті ще хоч щось святе для нього?

Зачинилась у ванній. Ввімкнула воду. Скинула капці й занурила ноги. Дивилася-відчувала, як із шумом ллється потік теплої води. Чула щасливі голоси дітей: обговорювали татові подарунки – відкупні індульгенції, що ними їм заплатили за недодану вартість любові й турботи. Підставила обличчя під цей струмінь води і вперше заплакала. Чому ж так важко? І чи закінчиться колись ця безкінечна історія?

Чи думала вона, що все так обернеться? Мабуть, ні. Щиро кажучи, вірила, що до суду й розлучення не дійде. Думала, що сила любові (любові? чи була вона? чи лише наснилася?) переможе…

Чомусь із почутого найбільше вразило навіть не те, що їй так легко і швидко знайшли заміну, а те, що в її оселі хазяйнує чужа (так, саме з наголосом на означенні) жінка! Що вона відчуває, коли торкається до її речей, користується ними, сидить на її так любовно колись дібраних меблях? Як вона почувається в тому створеному не нею і не для неї інтер’єрі? Чи подобається їй колір шпалер? А кахлі?…