Київ.ua, стр. 5

Впіймав себе на тому, що вже втретє вмикає електрочайник. Що він хотів? Чи кави випити, чи чаю заварити? Дивився на порізаний лимон… Лимон? Тоді точно – чай.

До побачення з Лікою залишалося півтори години. Встигне. І чаю попити, і тещі подзвонити. Треба ж таки взнати, де ховається Льона. Його особисто тепер, після її зради (а як іще це назвати, коли жінка, живучи як у Бога за пазухою, кидає свого чоловіка?), взагалі перестала цікавити її доля, але він звик бути в курсі подій. Так простіше. Завжди треба знати все про те, що стосується тебе особисто. І вона входила і поки що (на жаль! бо діти й спільне майно…) входить у цей перелік.

– Маріє Петрівно! Добрий вечір! Це я! Як там діти? Не слухаються?

Десять хвилин катування цим сюсюканням, цими безглуздими переповіданнями, як вони прокинулися, як вони снідали, що сказав дідусь його синові, що той відповів дідусеві, як допомогла онучечка бабусі на кухні і як потім бабуся допомогла їй виконати приклади, і ні слова, жодного слівця про Льону! Вона що, не знає? Проте зрозуміло, що Льона – не в них. Але він не шмаркач-восьмикласник, щоб шепотіти й скаржитися її мамі (ах! ваша Льона – погана! ах! вона мене покинула!). Хай сама їм усе пояснює й виправдується. Не буде він у їхні сімейні справи втручатися.

– Альонушка вже вдома? Чи знову накинули якийсь звіт? І відпочити людині не дадуть! От за радянських часів…

Та в нього не було жодного бажання ще на десять хвилин зануритися в радянські часи, тому, буркнувши щось на зразок «даруйте – мушу бігти – інша лінія – чекаю на важливий дзвінок від партнера – хтось дзвонить у двері – зайшов сусід – переказуйте всім вітання – цілуйте дітей», кинув слухавку.

Отже, у Вишеньках її немає… Тоді без варіантів – у Лади, де ж їй іще бути? Лада – швидка допомога, мати Тереза, добра самарянка, Марфа й Марія в одній особі, сестра милосердя, свята заступниця, реанімація, апарат штучної вентиляції легень, діаліз… Бач, скільки років пригрівав змію в себе на грудях. Завжди така уважна! Не тільки Льону, а і його, Льониного чоловіка, не забувала з днем народження вітати! Така добра, порядна, інтелігентна (дочка професора Могильницького)! Ти ба, цяця яка! Чому вона прихистила Льону? Чому не сказала йти додому! Рятуй свій шлюб! Не можна здаватися! Не можна зупинятися! Треба йти до кінця, до того самого кінця у тому самому кінці тунелю… Бо в нашій жіночий долі, як на дверях метрополітену – «немає виходу» (він би ще додав, що і вибору теж немає, бо кращого, розумнішого й красивішого за нього просто не існує!). Чому вона промовчала? Така розумна й освічена, а простих речей сказати своїй подрузі не змогла?…

Елегантний, як ніколи, виструнчений чорним новим пальтом, яке Льона вмовила його купити перед святами (хай би побачила його тепер і зрозуміла нарешті, від чого відмовилася), нахилився і в самісіньке віконечко скляної будки для чергувань пробасував:

– Знаєте… м-м-м…

Завжди забував, як цих консьєржок звати.

– Я сьогодні пізно повернуся, тому не поспішайте вкладатися спати!

Часу достатньо, ще встигне заїхати на автомийку, щоб уже засліпити Ліку остаточно. Заїде на оту, де працює Льонин (хе!) однокласник. Пригадав, як вона знітилася, коли якийсь дядько в гумових чоботах і великих, майже по лікоть, гумових рукавицях, ретельно терши щіткою й щедро поливавши зі шлангу її машину, обернувся до неї. «Це ж Слава! З мого класу!» І навіть хотіла кинутись йому в обійми! І, якби він не притримав її за руку, таки б кинулася. То й що, що Слава? То й що, що з одного класу? Ну спився, хоч і молодий іще, ну працює на мийці, хоч і добре вчився. Буває… Чого ревти? Чому з усього влаштовувати трагедію?…

Зробив невеличке коло, щоби проїхатися біля Ладиного будинку, – добре, що майже всі вікна її помешкання виходили на дорогу. Світилося в усіх, шкода тільки, що не можна було зазирнути на цей її дванадцятий поверх (і навіть камінцем не поцілити)! Інакше б він їм показав! Він би показав і розказав цим двом задавакам, як змовлятись проти законних чоловіків!

Та хай їм! Забагато честі! І часу шкода на таких…

Ліка вирішила засліпити його блиском вечірнього вбрання, хоча запросив він її всього лише до «Японо-території»… Після вчорашньої відмови, правду кажучи, взагалі перехотілося її бачити, але ж не скасовувати зустріч, яку сам запропонував?

Розумна. Своїми сірими очима ніби в душу зазирає. А запитань скільки ставить! Начебто на співбесіді на вакантну посаду… А проведімо тест на серветках! Та будь ласка! А чому ти поклав виделку на самісінький краєчок тарілки? А чи любиш ти позувати для фото? А для відео? Чи любиш ти бути об’єктом зображення, обговорення, словом, у центрі уваги? А чи пам’ятаєш свій перший сексуальний досвід (вибач, якщо тобі неприємно про це говорити, ми відразу змінимо тему)…

І весь час цей сірий, дуже серйозний, аж гіпнотичний погляд (тільки не на того ти, голубко, напала)! Спробував пожартувати, але анекдот ніби застряг у горлі… Мабуть, не та аудиторія. А от Льона завжди сміялася з його жартів і шпильок. Це був один зі способів примирення: образити, а потім щось таке смішне швидко придумати і, дочекавшись її усмішки, списати все на жарти.

А ця дивиться. Вивчає. Цікаво, яке місце вона відведе йому в своїй психологічній таблиці? Розташує його ім’я в графі «придатний для подальших стосунків» чи пожбурить у віртуальну смітничку для спаму? Ні! Цією не покеруєш. Ця собі ціну знає, а зараз ще й нашвидку визначить і його приблизну вартість як потенційного партнера для розбудови стосунків. І раптом відчув, як від цих її термінів і фахових слівець повіяло такою нудьгою і холодом… От ніби все правильно каже про взаємини, партнерство, відповідальність. Так, усі ці слова й мусять визначити й окреслити сутність взаємин, але ключовим для нього все-таки стало слово «мусять». Годі з нього цих повинностей! Щойно ледве відкараскався від одних, щоб одразу шию в нове ярмо встромити?

Ні. Хай краще невизначеність, недомовленість, непевність. Уже він будував усе за графіком і планом, і ось, здається, добудувався. Далі вже нікуди. Хочеться тепла, а тут сіра крига закритого погляду, тестування, анкетування…

І така вся гумово-обтічна, як лискучо-слизька поверхня великого гімнастичного м’яча, що він його купив дочці на Перше вересня. Ніде не зачепишся, а захочеш наступити – впадеш набік чи завалишся горілиць: важко й передбачити траєкторію польоту… Із такою й не посваришся! І причепитися не знайдеш за що, – майнула десь на споді несподівана думка. Вона ж увімкне цю свою психологію і викрутиться з професійною спритністю…

І навіть зрадів, що вона не погодилася поїхати до нього на каву… (тести в ліжку? це вже занадто!). Вже біля її під’їзду, коли він завбачливо відчиняв перед нею двері, Ліка раптом взяла його за руку і з чарівною усмішкою промовила:

– А на вихідні я цілком вільна, і ми могли б піти куди-небудь або поїхати до мене на дачу. Сніг випав, і треба доріжку прогребти, знаєш, від злодіїв, щоб бачили, що хтось буває, а може, й живе…

Стояв, як дурень, якого спіймали зі шпаргалкою (тримає так ніжно за руку – не вириватися ж!) чи завалили на іспиті примітивним запитанням, яке вимагає або ствердного «так», або якогось невмотивованого й невиразного, геть неочікуваного і не прогнозованого «ні»…

Ні! Вона таки з ним прорахувалася! Не допомогло занурення в його підсвідоме! Бо не народилася ще жінка, яка б змогла командувати ним, нав’язувати йому свою волю, планувати щось за нього, вирішувати, що і як йому робити! І кілька разів міцненько струснувши її руку, перетворивши таким чином вияв інтиму на дружнє прощальне рукостискання, він теж усміхнувся найчарівнішою своєю усмішкою і відповів:

– Роботи багато, на вихідні нічого поки що не планую…

Розділ п’ятий