Київ.ua, стр. 29

Мабуть, у такі моменти і зринає оте цілком доречне «так буває», а вслід за ним «так треба»…

І ще знаєш, я зрозуміла, що ніщо в цьому житті не відбувається згідно з нашими бажаннями. Лише всупереч нашим сподіванням, але так, як хочеться – прагнеться – мріється – ніколи.

Я хотіла змінити своє життя – переписати цей пульсуючий життєпис – зробити нову викрійку власної долі – сім разів відміряти собі нове й одним акуратним рухом ампутувати старе – напророчити і втілити – змінити траєкторію польоту – виїхати на постійне прожиття в країну щастя… Може, я щось не так робила? Бо так і не наблизилася до тієї умовно-позірної лінії кордону, перетнувши яку починаєш жити «новим життям»?

Від себе не втекти? Чи не втекти від власної долі – карми, що нависла брилою, а може, вже впала, заваливши єдиний прохід уперед? Біг по колу? Біг по колу – по спіралі – стрибки по граблях (а що! такий новий суто український вид спорту!).

Я маю відпустити Макса! Я маю його відпустити… Я маю відпустити Макса? Але я не хочу, не можу його відпускати! Я поділяю всі твої думки, погоджуюся з усім, що ти мені писала, що говорила, Ладо! Знаю, що він недосконалий, відчуваю всі його недоліки, як свої власні, але, знаєш, попри все він виявився саме тим, кого я завжди хотіла, яким снила, про якого мріяла! Він прийшов, і я зрозуміла, що це він!

Я маю відпустити Макса. Його кохання – це дар мені. І жодних побутових домішок. Їх не може бути. Їх просто не існує в його ідеальному світі. Жодного спільно-комфортного проживання. Ніяких розмов про найближче майбутнє. Немає спільних планів, як не існує спільного й офіційно визнаного «ми». Може, ця невагомість почуттів і становить той неповторний чар, і породжує той наркотичний ефект і однозначну залежність від нього?

Вчора, гуляючи зоопарком (ідилічне видовище – тато, мама і двійко малюків), я раптом усе збагнула! Це просто було якесь осяяння: Макс не створений для блаженства! Як пушкінський герой, а може, байронівський? Хтозна. Намагатися впрягти його в сімейний віз – те саме, що переробляти якусь спортивну «купешку» на сімейний мінівен: технічно, може, і вдасться, от тільки нащо?

Чому хочеться вічної любові від тих, хто не здатен на стосунки, довші за миттєвість? Це закон? Це закон. Дивний закон ще дивнішої закономірності…

Щасливі всі: мої і його батьки, наші діти, всі родичі і знайомі, навіть сусіди. Навіть у нього цілком задоволений вигляд. Чому ж я така нещасна?

Реанімація родини? Хіба можна реанімувати те, чого вже не існує? Ці фальшиві фрази, як завчені ролі, що промовляються самі за себе, бо – так треба, так має бути, бо це вписується в суспільну парадигму? А як долучити до цієї-таки парадигми руду Лариску, що фурією вдерлася минулої суботи?

Шуба. Все через шубу, якої не було. А може, шуба ні до чого? Просто Лара вирішила всім повідомити, що вона тут жила і навіть пам’ятає, де складені рушники та білизна?

Виявляється, почуття провини вимірюється в грошовому еквіваленті. Можна віддати гроші за шубу і нарешті випхати Лару геть. Можна скупити іграшковий магазин для дітей і ювелірний – для дружини. А довіру? В якій валюті заплатити за операцію з її відновлення?

Я й забула, поки оповідала все це, що мушу відпустити Макса, маю сказати йому, але як це зробити? Знаєш, було б добре, якби він сам, з будь-яких мотивів (зрештою, це не має жодного значення – розлюбив сам чи тебе розлюбили), пішов би від мене, пішов би перший, не озираючись, не згадуючи, не пишучи, не дзвонячи, не приходячи, пішов би так, ніби нічого й не було. Ніби нічого ніколи не було…

Ти не дивуйся, я стерла всі наші розмови, знищила всі твої листи й отримані файли, вичистила майже під нуль пам’ять домашнього комп’ютера. Писатиму тобі з робочого. По скайпу теж поки що не треба дзвонити. З твоєю квартирою все добре – була там позавчора, все перевірила, трохи позмітала порохняву з книжок, а фікус, фікус я забрала ще раніше, з ним теж усе гаразд!

Я, мабуть, вже морально готова до того, що маю відпустити Макса. Єдине, до чого я не готова і не знаю, чи зможу підготуватися – це жити після того, як я його відпущу…

Я не знаю, як мені без нього жити, бо я… я його кохаю…»

Розділ двадцять восьмий

Тихо заграв десь під купою одягу телефон. Відповісти? Саме зараз? Та вимикати теж не можна. Їй не можна. Тепер не можна. Хоч би ввімкнула режим «без звуку»… В цьому нескінченному хитросплетінні тем і мотивів, основним завданням якого було вирватися з дому бодай на кілька годин (яке щастя, що саме сьогодні відбувається щорічна зустріч однокурсників), такі деталі, як повна шумоізоляція і мобільна недосяжність, якось відійшли на другий план.

Крізь напіврозсунуті фіранки струменіло нетипово блакитне, як на травень, небо, розкреслене світлою літаковою смужечкою, що зникала очевидно майже на очах. Щасливці, які відірвалися разом із цим крихітним літачком від землі, через декілька годин будуть за тисячі кілометрів звідси… Куди летять вони перелітними птахами? В незнаний теплий вирій, де немає ні турбот, ні жалю, ні зітхання?

Макс теж спостеріг цю лінію перельоту.

– Ледь не забув. Ось, хотів тобі показати.

Заскочив назад у ліжко і почав показувати на телефоні записи останнього парашутного стрибка. Слухала і не чула його оповіді, пересипаної технічними деталями. Який же він дітвак! Ні, він не хвалиться, йому це справді потрібно комусь переповісти, поділитися враженнями з кимсь близьким і рідним.

На незнайомих словах, термінах, якими Макс сипав, забувши, що вона не розуміє більшості з них – майже не акцентувала уваги. Їй просто хотілося запам’ятати цю мить – ось він, гарний, коханий, сяє від захоплення, мов хлопчак, однією рукою притискає її голову до себе, а іншою вправно ковзає по екрану, переміщуючи картинки. Але все це має скінчитися! Вона ще не сказала, але вже, здається, пора. Так, пора…

Чому він спохмурнів, ніби прочитавши її думки чи раптово побачивши їхнє майбутнє?

– Ти знаєш, маю тобі щось сказати…

Сів на ліжку, відвернувся до вікна. Невже? Невже він перший скаже те, з чим вона так довго зволікала – відтерміновувала – відкладала?

– Я їду в Сінгапур. Буду третім секретарем у посольстві. Це надовго. На три, а може, й на чотири роки.

Вона мовчки дивилася на його напівпрофіль, а він усе говорив про свої почуття, про безвихідь матеріальну і кар’єрну (не все ж йому тинятися по найманих квартирах, вже пора власне житло мати, та й помічником депутата вже якось несолідно бути). Розповідав про розчарування Україною (дуже коротко й натяками – вона не раз помічала, що це табуйована тема і він її завжди старанно намагається оминути, за винятком небагатьох моментів; може, зараз був саме такий випадок?). Знову згадував, як мріяли в Польщі про нове життя на Батьківщині, як потім повернулися в перші роки незалежності, як сподівалися, вірили…

– Та я приїду скоро! Може, навіть на Різдво вдасться вирватися! До того ж є Інтернет…

Про що він? Невже планує підтримувати з нею стосунки? А як же дипломатична репутація? Чи це він каже для проформи, щоб уникнути скандалу? Може, він думає, що вона від цієї звістки закатає істерику?

– Знаєш, іще одне… я не знаю, як ти до цього поставишся… мабуть, негативно… але ти мусиш знати… там така умова… ну, розумієш, дипломати мають бути одружені, інакше не пустять… одним словом, я одружуюся з Кірою…

І нічого. І серце не зупинилося. Просто вмить постать чоловіка біля неї, ніби віддалилася на сотні кілометрів. Немов він уже був там, в Азії, десь біля екватора. Ні сіло ні впало спливло в пам’яті: «В бананово-лимонном Сингапуре, в бури-и-и, когда поет и плачет океа-а-ан, и гонит в ослепительной лазури-и-и птиц дальний караван… в бананово-лимонном Сингапуре, в бури-и-и, когда у Вас на сердце тишина, Вы, брови темно-синие нахмурив, тоскуете одна-а-а». Це Вертинський? Це – Вертинський. Так, безперечно, Вертинський… У бабусі була платівка… Чому вона зараз думає про це? А про що їй думати? Про що їй тепер іще думати?