Київ.ua, стр. 25

Метелик у сачку? Зловлений-висмикнутий із природного оточення і закритий у скляній банці, щоб ним милувалися? Тільки вона не метелик і навряд чи зможе жити під скляним ілюзорним ковпаком!

На домовленому місці його не було. Минуло вже майже півгодини. Пішов? Пішов. Може, ще не пізно наздогнати його, все пояснити? Мовляв, так вийшло! Просто збіг обставин! Набрала його номер. Не відповідає. Постояла ще зо п’ять хвилин і побрела назад до метро. Пискнула есемеска в сумочці. Ні, не може бути, щоб він пішов! Зараз він прийде по неї!

«Пішов обідати. Потім одразу на роботу. Бувай!»

Бувай? Оце і все? Після цього виснажливого марафону на підборах просто «бувай?». Та за кого він її має? Вона що, дівчинка? Він думає, що їй більше нічого робити, тільки за ним по всьому Києву бігати?

Сонце світило так само яскраво, як і хвилину тому, але веселий весняний день раптом збляк, ніби вигорів на сонці чи припав порохом, який устиг уже з’явитися на молодесенькому листі, ще не вмитому квітневим дощем. Ну, і куди тепер? Знову бігти? Бігти на роботу, хоч і відпросилася на годину (щось вона останнім часом частенько відпрошується, хоч би керівництво зглянулося на її «сімейні» – така зручна відмовка – обставини), зануритися в справи, не доходячи до суті, просто механічно щось відписувати?

Безкрила фея Еліна (з мультика, що його дуже любила дочка), з тією тільки відмінністю, що та анімаційна фея спершу була без крил, а потім їх отримала, а вона літала-шугала на крилах щастя (може, не варто було так високо підійматися?), а тепер ураз упала, навіть і не впала, а таки добряче гепнулася. Гепнулася? Не те слово! Ще й ґулю набила, і не одну! А може, то і не ґуля зовсім, а щось значно серйозніше? Забиття душі? Струс серця? Перелом кохання?

Щось гаряче скрапнуло на руку біля самого обличчя (ці поруччя у вагонах майже як турніки), по-зрадницькому поповзло щокою вниз. Цього тільки бракувало! Ловити на собі співчутливі погляди випадкових перехожих? Чи лякати їх чорно-маслянистими смужками туші, що пунктиром визначать ці маленькі траси непроханих сліз? Але жоден вольовий імператив сьогодні не спрацьовував! От просто не могла опанувати себе, хоч і звикла до суворого внутрішнього самоконтролю, чи це життя привчило її?

Боляче. Чому ж так боляче? Зрештою, хто він їй, а вона йому, щоб висувати якісь претензії-докори? Але навіть у таких стосунках, можливо, нетривких і одноденних, хотілося тепла, а не жорстокості! А може, він просто не вміє давати тепла, якого вона прагнула-шукала, і все, що міг, уже дав? Дав і – пішов. Просто розтанув на весняному сонечку, як останній сніг десь у холодному завулку, що виходить на тінистий північний бік?

Відчула, що просто фізично не зможе зараз піднятися в офіс, усміхатися до всіх, відповідати на якісь незначні й несуттєві запитання, які проте висмокчуть із неї рештки сил, просто імітувати розмову, вдавати, що все чудово – настрій суперовий! Так, у неї ще є півгодини. Сіла на лавицю в невеличкому скверику. Дістала люстерко. Туш попливла несильно, ці невеличкі патьоки зараз прибере хустинкою, і буде так, як і було. Добре, що він так одразу, по-чоловічому, розрубав цей міцний вузол (якийсь просто морський вузлище!), що утворився між ними. Вона б не змогла. Їй сил не вистачило би піти, спаливши за собою мости. Вона не змогла й не схотіла б цього зробити, хоч і знала, що так правильно, так має бути, так буде краще для всіх. А він зміг? Він зміг.

Дістала телефон, зайшла у вибрані контакти:

– Сергію Миколайовичу! Так, це я! В мене так склалися сімейні обставини, що сьогодні не встигну повернутися. Можна, я в суботу відпрацюю? Не треба? Зарахуєте за те відрядження? Дякую! Тоді до завтра!

Єдине бажання зараз – залізти в Інтернет чи, може, у Скайп? Зв’язатися з Ладою, терміново-невідкладно! В них там ніч, але вона почекає, коли Лада прокинеться. Ніхто, крім неї, більше не знає і не повинен дізнатися. Боже, так хочеться співчуття! Хай хоч хтось скаже їй сьогодні щось приємне!

Всі контури сьогоднішнього дня після обвалу – цунамі – вибуху, – саме такі визначення пасують до бурі її почуттів, хоч і стосуються зовсім іншого, – як у тумані, нечіткі й розмиті. Ніби крізь сон – забирала дітей, готувала вечерю, щось механічно перевіряла в зошитах, відповідала на їхні запитання, а голова, її голова жила окремим життям.

Здається, пішов дощ. Чи, може, це тільки здається, а ніякого дощу і, тим більше, зливи (судячи зі звуків) немає. Хіба на сьогодні обіцяли дощ? Може, й обіцяли. Останнім часом вона не цікавилася погодою.

О! Характерні викличні! Є контакт! Кинулася до комп’ютера, перечепилася об валізу (як вона її не завважила, стільки ж разів пробігла туди-сюди). Валіза? Що за валіза? Миттєво дійшов до свідомості красномовний жест чоловіка! А де ж він сам? І котра вже година? Глипнула на годинник, який безтурботно показував п’яту (мабуть, таки вечора, не ранку ж), хоча за вікном – уже темно. Чи ще темно? Все ясно: годинник спинився! Просто взяв і спинився, втомився відраховувати години їхнього розлагодженого життя, цього їхнього божевільного існування, що зійшло з рейок чи злетіло з котушок. Але, певно, вже пізно. Тиша в дитячій. Невже її дітлахи самі поснули?

Що? Її пояснення плутані й непослідовні? Чи, може, навпаки надто ясні й безжалісні, як сама правда?

– Ладо! Ну що ж ти мовчиш? Скажи вже хоч щось!

– Альонко! Цей чоловік абсолютно не вартий тебе! Його привабливість у його недоступності! Повір, якби він вирішив жити з тобою, все б швидко закінчилося! Тобі просто бракує чоловічої уваги й товариства. Потерпи трохи! Ти знову все це матимеш!

Так, Лада, безумовно, права! Їй треба було, щоб хтось оформив те, що вона відчувала, але не могла вербально і довершено озвучити. Всі ми женемося за ідеалом! Поки не наздогнали, здається, ось він і є! Але хто витримає статуарну позу живого пам’ятника при близькому спілкуванні?

У всьому права Лада! Справді, хто хоче, той дзвонить – стає на її місце, розуміє, співчуває, зрештою, просто відповідає на дзвінок. Так, він навряд чи подорослішає, бо не має в своєму житті обставин, які б стимулювали рух у цьому напрямку. Справді, в неї з ним спільне лише одне – любов до нього, прекрасного. Все так! Тут важко щось заперечити. Про все Лада подумала, але одного таки не врахувала, лише про одне не сказала і не дала інструкцій до дії: якщо він подзвонить (тобто повернеться) чи просто покличе її (телефоном чи сам, особисто) – вона прийде. Вона неодмінно прийде!

Розділ двадцять четвертий

«А! Забув тобі сказати! Я продав твою машину! І брюліків-бірюліків можеш теж не шукати! Все продав! Сам купив – сам і продав!» – у голові вертілися ці, кинуті їй в обличчя, слова (слова-кинджали, що певно й мітко влучають у ціль), навіть не кинуті, а видихнуті – між іншим – ніби все так і має бути: «Я продав твою машину, я викинув твої прикраси, я наступив на тебе (пробач!) і розчавив – я зіпсував тобі життя, я маю на це повне право!». Він стояв біля дверей діловито застібаючи якісь кишені на валізі, що, роздуті від чогось об’ємного, ніяк не хотіли піддаватися:

– А! Іще одне! Ти не думай, що ти тут житимеш! Я це житло розміняю! Чи продам! Ще не вирішив. Зроблю, як мені буде вигідніше!

Злочин і кара? Злочин і кара. Ну так, усе правильно, все справедливо… Все в цьому світі обраховано з математичною точністю, і за все, за найменшу йоту щастя, за життєвий промах, за звичайну похибку чи болючу помилку буде виставлено справедливий, безсторонній рахунок: що заробив – те і маєш. Нічого ніколи не мине безслідно. Ні для кого. А взагалі, звісно ж, його правда. Та й не потрібно їй нічого! Яка вже з того всього користь?

Провела ганчіркою по піаніно, змітаючи серйозний, майже завтовшки з палець шар пороху. Але навіть це прибирання: викидання якихось запліснявілих недоїдків із холодильника, перепирання білизни, миття підлоги і вікон, перепаковування речей і шаф (ці такі нелюбі раніше заняття) – навіть це давало тепер якусь незбагненну насолоду. Почуття дому (щось таке на кшталт «мій дім – моя фортеця») навіть не в сенсі цього трикімнатного комфортабельного помешкання, а як відчуття свого куточка, прихистку, такої собі мушлі, в якій можна зручно заховатися від усіх і перечекати, перележати негоду. Діти розбрелися по кімнатах у своїх справах. Усі живі-здорові, сонечко світить надворі. Може, це і є щастя? Є дім (хай і тимчасовий, хоча й не вірилося, що ось продасться, і вже якась інша родина тут житиме, і чужі діти розноситимуть свій сміх між цих колись найрідніших для них, для неї стін!), є діти, а решта – було-загуло і, мабуть, уже не повернеться.