Київ.ua, стр. 24

Розділ двадцять другий

Загуглив «послуги приватного детектива», трохи подумав, стер і написав «послуги детективних агентств». Ні, все-таки фірма – надійніше, бо не тільки ліцензією підтверджує свою кваліфікацію, а й офісним приміщенням засвідчує свою репутацію, так би мовити. Вибрав те, що було розташоване неподалік від його фірми. То які тут послуги? О! Те що треба! Підсвічена рубрика «Подружня зрада». Тиснемо. Перевірка партнера – одна з послуг детективного агентства «Статус-Кво». Повна конфіденційність – на високому рівні! – швидко і професійно – без зайвих підозр і недомовок – із застосуванням усіх новітніх засобів технічного прогресу – прослуховування – запис розмов – пересилка есемес-повідомлень – фотознімання – детальний опис способу життя – погодинний звіт. Наше гасло: «Ви будете знати все! І навіть більше!».

Чи хоче він знати все? Прочитати її любовні есемески до когось (не до нього!) і чиїсь – до неї? Роздивлятися світлини закоханої парочки (чи й, не доведи Господи, парочки, що кохається), де в ролі партнерки (ну й слово, він досі нікого так не називав!) буде (буде!) його, не Ростикова, ні Дімчина, а таки ЙОГО дружина! Вгатив кулаком по столу так, що в ньому аж ніжки завібрували. Біль трохи витверезив, привів до тями.

Нудотний спазм піднявся до горла. Добре, що нічого зранку не їв! Чув, як піднялася Льона, збирала дітей до школи, чимось шаруділа на кухні, причинила двері в його кімнату (щоб не заважати спати – яка турботлива!). Діти теж тихо й ніби урочисто (бо додому повернулися, до татка!) совалися коридором, про щось стиха, майже пошепки, перемовлялися. Коли вони пішли, він передзвонив до офісу, попередив, що буде після обіду й застиг у тяжких роздумах. Їсти не хотілося (хоча залишила все для нього – серветочками позагортала), спати теж різко перехотілося.

Нічне відкриття, що так шокувало і збісило його, тепер, уранці, після якихось трьох-чотирьох годин сну викристалізувалося й тяжким осадом лягло на душу. Було так сумно й боляче, як ще ніколи в житті! Як вона могла! І це та жінка, на яку він молився! Яку вважав безгрішною, просто святою! Так, у неї було багато мінусів, але вона завжди (саме із наголосом на «завжди») була вірною дружиною і хорошою матір’ю його дітям! Це він найбільше в ній цінував! Навіть тоді, коли вона пішла, ще й погрожувала подати заяву до суду, йому було не так боляче, як тепер!

Так, Льона пішла, але ж не до іншого! Це була проста демонстрація! Не більше! І він це знав, і вона це знала.

«Примирення неминуче, – без угаву повторювали її батьки, – Альонушка так тебе любить! А ти її?». І дивилися на нього благально-запитально (діти, певно, розпатякали про Лариску, а може, й про Ляльку), і це перекладалося: «Не кидай нашої Альонушки! Не заводь іншої! Вона трохи погарячкувала, з ким не буває? Вона ж отямиться!». Він відчував цю їхню невисловлену (завжди йшлося про щось стороннє, необов’язкове), але й без слів зрозумілу підтримку. Мало того, він і сам думав, що дружина покомизиться й повернеться і все буде ще краще, ніж було, бо вона вже матиме той сумний досвід «без мужика» (справді, що ж у цьому хорошого?) і цінуватиме його, а не прийматиме як належне.

Вона пішла, бо хотіла змін? Яких іще змін? Поміняти місце відпочинку з Туреччини на Кіпр? Чи купити нову машину? А-а-а!.. Не бити її? Та хто ж її бив? Сама завжди під рукою опинялася!

Вона пішла, щоб змінити їхній світ на краще? О! Вона змінила їхній світ на краще…

Десь на задньому плані свідомості – за ураженими самолюбством і гордістю, за огидою і відразою – зринула чітка і прагматична думка про те, що він зробить це не задля подробиць! Жодного задоволення від того, що йому повідомлять «із ким і де» він, звісно, не матиме. Але він здере з неї цю машкару мученицької святості! Хай усі взнають, що не лише він скотина в їхній зразковій родині! Що ніяка вона не жертва чоловіка-параноїка! А пішла, бо захотіла погуляти! Просто й банально! А якщо дійде до суду, спливе не лише його аморальний образ! Хай і Льона постане в усій красі!

Різкий (вже не вперше за останній місяць) біль десь там усередині, на рівні сонячного сплетіння відірвав від цього гасання по квартирі (ніби тигр у клітці власного відчаю). Хоч би до кухні доповзти, води випити і якийсь кетанов-анальгін проковтнути. Отак здохнеш, ніхто й не згадає, не те щоб заплакати…

Знову подумав, що треба піти до лікаря, перевіритися, і ця думка неприємним холодком страху заворушилася десь глибоко під волоссям, у черепній порожнині. Тут, із усім цим лихом, можна й хронічну хворобу заробити! Та й він із дитинства не любив усіх цих поліклінік, білих халатів, запаху того неприємного (дезінфекції чи що?), усіляких там аналізів (боляче, між іншим), ліків. Одним словом, попав…

Боже! За що це все? От живуть же люди тихо-мирно без горя-біди? Чому саме з ним? У його родині? З його дружиною? Невже він гірший за всіх? Невже так нагрішив? Чому полюбив таку? І, головне, всі думки – про неї! Не забути, не поміняти на іншу! Може, це й не любов уже, а просто звичка (все-таки стільки років разом)? Може, зустріне ще когось і знову, як і тоді, закалатає серце і захочеться літати? Світ не зав’язано на цій ненормальній Льоні!

Так стало шкода себе! Так захотілося елементарного людського співчуття, просто доброго слова, що рука сама потяглася до телефона:

– Алло! Лесюню! Впізнала? Що ж, не буду багатий! Слухай, а ти досі працюєш із нерухомістю? Квартиру треба! Кому? Мені! Бажано біля мого офісу! Що? До тебе? А ти хіба сама?

Вийняв велику дорожню валізу і почав скидати туди все, що під руку траплялося. Не любив він цього пакування, та й що його пакувати? Завжди це Льона робила, писала якісь списки перед поїздками, потім по пунктах викреслювала вже складене. Пішов у ванну, згріб усе зі своєї полички у великий пакунок. Що ще? Костюми? Один на ньому, а решту теж на собі перевезе, щоб не пом’яти. Нічого. Він постійно тут маячітиме. Хай не думає, що як дозволив повернутися, то вона влаштує тут собі затишне гніздечко! Він навмисне приходитиме в найневідповідніші моменти! Не дай Боже, якщо когось заскочить! Їй Отелло дідом Морозом видасться! Нічого! Життя покаже, що чи, точніше, кого вона там знайшла і на що проміняла своє забезпечене щасливе існування!

Риби! Як же він без риб? Він без них не зможе! Доведеться когось із офісу попросити, щоб допомогли перевезти. Взяв валізу. А чого, власне, він повинен тікати, мов злодій (бо Льона втекла, бач, як у тому фільмі – «У ліжку з ворогом», можна подумати, що він монстр)? Прийде ввечері, ще раз гляне, чи нічого не забув. Може, вона сама йому захоче щось сказати? І чого, власне, йому відразу речі перетягувати? А як не сподобається в тієї Лесі? Ні, він сьогодні теж ночувати не прийде, як вона! А тоді видно буде! Завтра буде видно…

Розділ двадцять третій

Пробігла вниз обидва золотоворітські ескалатори, вскочила в останню мить у двері, що вже після стандартного дикторського попередження (обережно! двері зачиняються!) таки справді почали зсуватися, плюхнулась на вільне місце, щоб відсапатися (лише на хвилину, бо треба було відразу й виходити, робити пересадку), і бічним зором зауважила, що час побачення невмолимо віддалився від неї аж на п’ятнадцять хвилин. А вона ж іще й не доїхала! Не добігла! І навіть не мала часу передзвонити і попередити, та й мобільний між станціями не мав сигналу.

А от учора вона попереджала! Вона попереджала Макса вчора, що може не встигнути на призначену годину, бо сьогодні саме той день, коли має вести дочку до музичної школи. Та він категорично заявив, що пізніше в нього не вийде. Не вийде ні пізніше, ні раніше, а саме на ту годину, коли вона конче має бути в іншому місці. І таки справді має, бо в неї – родина, яка диктує безліч обов’язків. І те, що Макс увесь час намагався відокремити її від цього, зробити з неї такий собі субстрат Альони у чистому вигляді – без жодних домішок-дітей, не обтяжену жодними іншими справами – цілком поглинуту стосунками з ним (спершу це навіть тішило) – зараз, після триваліших стосунків, окреслювало небезпечну трясовину інфантильного, якогось навіть дитинного егоїзму.