Київ.ua, стр. 22

Льона так і не сказала найголовнішого! Не спромоглася навіть вибачення попросити за цю всю свою поведінку! За свій дурнуватий демарш! За цю вічну ганьбу, яка незмивною плямою лягла на нього, на всю їхню родину через неї! Вона, бачте, пішла від чоловіка, бо він тиран і деспот, і не повернеться, поки психіатри йому мозок не вправлять! Ну-ну! Ще подивимося, по кому з нас психушка плаче! Ще побачимо!

Нарешті знову завівся. І, рвучко вивернувши, розтанув у ранніх квітневих сутінках.

Розділ двадцятий

Звідки в неї з’явилась оця звичка – заїдати все солодким? Особливо погане – стресове – нервове – неприємне – яке нищить нервові клітини, які ніколи (ніколи!) вже не відновляться? Виснажує графік робочого дня? З’їж у солодкому блаженстві шоколадку! Воюєш із дітьми за хороші оцінки в щоденнику/табелі? Зажуй враження від їхньої шкільної науки морозивом – снікерсом – зефіром (біло-рожевим чи в шоколаді), потренуй щелепи грильяжем – кошичками – халвою – пахлавою – рахат-лукумом. Дали по пиці? Ну, це вже тягне на Київський або Празький торт…

А що? Алкашам можна? Наркоманам різним можна? А вона чим гірша? Тому сьогодні, біжучи на роботу після переїзду – повернення в рідні пенати, вороття блудного сина, точніше, дочки (і для чого вона тільки на це погодилася? все одно вже нічого хорошого не буде) – купила в кіоску біля метро велику (двісті грамів!) плитку шоколаду (не плитка, а гігантська плита!), і тепер, сидячи за своїм робочим столом, поїдала її шматочок за шматочком, розтягуючи насолоду.

Випросила зайву годину обіду (залишатися після роботи, щоб доробити недороблене, сьогодні аж ніяк не випадало) і летіла додому, точніше, до Ладиного помешкання, як обпечена. Запаковані речі (та й скільки їх там було?) вже стояли в коридорі, а він уже чекав на неї в машині біля під’їзду. Змогли взяти усе вдвох, і у вантажному ліфті ще й повно місця лишилося.

– Слухай! Ти завези це сам! Добре? Я однак зараз розпаковувати не буду! Бо мені на роботу треба…

Зрозуміла, що коли зараз поїде з ним цими міцно закоркованими денним рухом вулицями, то на роботу повернеться саме до вісімнадцятої години, якщо взагалі повернеться… Йому добре – він сам собі господар, а в неї спитають, де оте, що мало бути здане ще учора, і тоді доведеться лишатися після роботи, і пропало побачення!

Спостерегла таку знайому гримасу невдоволення на його обличчі… Зараз щось заперечить! Стовідсотково! Знайде привід відмовити! Але це ж була його ідея! Це все – його ініціатива! І хай уже врешті-решт хоч колись щось буде так, як хоче вона! Тому, не чекаючи на відповідь, випалила:

– Дякую! Ти мене так виручив! Ну бувай! Побачимось!

А далі – як на прискореній каруселі зворотного руху: метро, офіс, робота до вісімнадцятої (ні, у нуль-нуль, звісно, вибігти не вийшло) і подорож у незнане… А може, не таке вже й незнане?

Весняне тепло молодого дня, який умирав (такий молодий, а вже вмирає?)… До сутінок – цього часткового, неповного затемнення – ще години півтори. Чому він призначив їй побачення саме тут, у центрі історичного Подолу? Денний натовп уже розсмоктався, і вона йшла майже порожньою вулицею до цих, схожих на величезні кулі, фонтанів, що ховалися за деревами, вкритими першою зеленню.

У вітринах пропливало її відображення, відбиваючись у яскраво освітленому склі, подвоюючись і навіть потроюючись. Усе як у житті! Все як у житті? Роздвоєння? Роздвоєння, трагічне й невідворотне. Може, це не вона йде вечірньою вулицею, а лише її тінь? А сама вона зараз там, де й має бути – у себе вдома з дітьми й чоловіком? А ця тінь просто позичила її речі, наділа темні окуляри (про всяк випадок) і ступає на зустріч мрії? Але ця думка, як щось примарне (ніби справді тінь), лише на хвилинку виринула в голові і розтала швидко-швидко, як тютюнова хмаринка, що її залишив випадковий перехожий.

Вона прийшла перша, але вчасно, як і домовлялися. Побачила лавицю і зручно на ній вмостилася. Десь у сумочці були залишки шоколадки! І раптом, не обертаючи голови, відчула, що він теж тут, бо тепла радість розлилася, ніби він провів-погладив її по плечах і спині.

– Максе! Привіт! Куди підемо? Просто бродити набережною? Бо це так романтично?

Це й справді дуже романтично! Вона ніколи не гуляла набережною, хоча народилася й прожила тут, у цьому місті, все своє життя. Повз храми Святих Миколаїв (того, що Набережний, і того, що на воді), попід купецькими вузенькими вуличками, між Верхнім і Нижнім валом (невже колись тут і справді були укріплені, міцні й непробивні вали?), до Річкового вокзалу й Пішохідного мосту…

– Розкажи що-небудь про Львів, про своє дитинство…

Тільки народився у Львові? А потім тато-дисидент виїхав до Польщі? І його з мамою вивіз? Повернулися лише за незалежності?

– О-о-о! Czy zna pan jezyk polski?

Пан знає! Пан знає навіть краще за самих поляків! Батько вважав, що мають повернутися, бо настав їхній час, час державотворення, і саме вони, родина Домбровських – батько й син – мають прислужитися Батьківщині і всі сили покласти на розбудову нової України. Тому факультет тоді ще нової і загадкової для всіх політології, стажування в Англії (так би мовити, на прикладі класичного парламентаризму), червоний диплом, пряма дорога в Раду. Вона завважила, що він навіть не намагається приховати скепсису, а навпаки – інтонацією і мімікою ніби підкреслює його:

– Ти знаєш, я не відразу, але збагнув, що тато не так і не того навчав мене! Всі його високі принципи й ідеали… Одним словом, у політиці ти повне лайно, якщо не маєш грошей. От і все! Це невідкритий закон політології, але це основний закон нашої української, політики! Шістнадцять років уже живу в Україні і ніяк не звикну до її абсурдного існування! Поїхав би вже давно, якби не батьки – вони не приймуть цього ніколи!

Оцей раптово відкритий перед нею простір існування «зайвої людини» (що виросла-не-тут-і-не-зараз, а в інших, може, й не цілком, але все ж інакших ментальних і соціальних умовах, і яку готували для великої і значної місії, що виявилася нездійсненною) окреслився так виразно і видимо, ніби вона сама пройшла цим трагічним шляхом. Він просто загубився на цій дорозі, в цьому величезному переселенні – панів «учорашніх» – у – панів «сьогоднішніх». Його батько не знав, а тому і йому не пояснив, що для чесних і принципових сьогодні місця ще менше, ніж за часів його молодості.

Його, її, всю їхню націю просто вкотре обікрали: в привабливу національну оболонку влізли ті самі обивателі й хами-пристосуванці, проти яких застерігав земляків свого часу сам Хвильовий. Чому решті було байдуже, а йому це боліло? Його так виховали? І знову подумала, ніби вже без жодного зв’язку, що вона – зайва-непотрібна в його і так непростому житті, що не хотіла би принести в його душу і йоти болю (але щось їй підказує, що це неминуче), та де знайти сили, щоб відірвати себе від нього, такого – навіть слів не добереш – прекрасного, теж не знала.

Потім, коли вони піднімалися вгору фунікулером, її гойднуло просто на нього.

– Обережно! Дивись, не впади! Давай, я тебе краще триматиму!

Руки підтримки чи міцні обійми? Ґречні обійми чи міцні руки? А візьмімо ще по квиточку та й з’їдьмо вниз! Давай? Давай! Перший поцілунок і мав статися отак – раптово і спонтанно в якомусь незвичному місті, щоб голова паморочилася від висоти й захоплення, і для тверезого роздуму, осмислення не було жодної хвилинки.

Скільки разів вони так проїхалися вгору-вниз? Двічі? Тричі? Вже біля метро, де їм треба було розходитися, Макс раптом сказав:

– Знаєш, ми оце гуляли з тобою, і я геть забув, що мені треба їхати годувати собаку!

Він міцно тримав її за руку, пропустивши свої пальці крізь її, міцно сплівши їхні долоні в один нерозривний вузол.