Київ.ua, стр. 20

Оце так історія! Так Олег ці дві години просидів-прочекав у машині? Не дав би поговорити спокійно? На які жертви довелося піти заради збереження чужої родини!

Слухала й не слухала Лізиних роздумів про світову економічну кризу, вставляючи необхідні за сценарієм «охи» та «ахи», згадувала й не згадувала про родину, свої обов’язки, а думками вперто поверталася до Макса і знову мордувалася цим риторичним «чому?».

– У тебе що, хтось уже з’явився?

Лізине запитання було таке несподіване, що ледь не бовкнула «так», але радше рефлекторно (не підвів інстинкт самозбереження), ніж свідомо захитала заперечно головою.

– Це правильно! І не треба! Не дай Бог ще твій про щось таке дізнається, взагалі приб’є тут усіх!

Хотілося розказати Лізі про руду Лариску, про фарбовану блондинку, яку побачила тоді, з Ладиного під’їзду. Хотілося крикнути щось таке про рівноправ’я (чого мені не можна робити те саме, що й він?), про помсту (аякже – око за око), але знову подумала про Макса, про те, що його вже напевно ніколи не буде в її житті. Тому яке це все має значення? Для чого тоді це все? Якщо він не захотів прийняти її кохання, їй тепер однаковісінько – повернути його законному власнику чи просто ліквідувати, як непотрібний і навіть небезпечний атавізм.

Розділ вісімнадцятий

Макс прокинувся надвечір. Добре, що субота, і нікуди не треба йти. Мінералки, звісно ж, не залишилося. Але в крані завжди є вода! Ги-ги – у крані завжди є вода – тарам-та-та, тарам-та-та. Класна рима! Класний перший рядок! От тільки що далі? Що далі писати? Та і як, власне, писати, якщо в голові – цілий оркестр поховальних дзвонів! Ох, давно вже так не напивався! І по кому цей подзвін? По його втраченій молодості?

Він би ніколи так сам не ужерся, якби не цей Артурчик, земляк-львів’янин, молодий перспективний політик (а вчився, між іншим, на одному з ним курсі), лідер партії «Молодь – за справедливість!» (починали одночасно, але ж стартові капітали були різні) – єдиний і неперевершений Артур Редьковський.

Долаючи земне тяжіння, яке чомусь саме сьогодні вирішило відверто і нахабно нагадати про себе, пішов на кухню. Вода й аспірин! Чи навпаки – аспірин і вода! Тільки б допомогло! Краще вже вмерти!

Знову заліз у ліжко, а в голові, як у бджолиному вулику в розпал робочого дня, – сотні бджіл, і кожна несе оце своє жахливе бдж-ж-ж-ж! А ось і перший спогад (отже, не все ще втрачено) вчорашнього вечора-ночі: вони з Артурчиком до хрипоти сперечаються про політику (як два фахівці, звісно ж), навколо них уже утворилося вакуумне поле, бо ніхто не хоче слухати їхніх одкровень (тим краще), і розмова плавно з’їжджає в інтимні сфери.

Як це так вийшло? І головне, навіщо? Взяв і просто з телефону заліз в Інтернет, а тоді просто на Альонину сторінку, став цьому Редьковському під носа тикати. Знайшов перед ким душу виливати, обрав достойного порадника!

– Нащо вона тобі здалася? Заміжня, двоє дітей! Ну то й що, що з чоловіком не живе? Сьогодні – не живе, а завтра – помиряться! Стоп! Дай ближче роздивитися! Знайоме прізвище! Слухай, та я ж колись знайомився з її чоловіком! Точно! На відкритті «Ібіци»! Ой, ну й козел! А тебе хіба там не було? Га? В Іспанії був? От хочеш знати мою думку?

Думку Редьковського знати вже не хотілося, але довелося слухати хвилин двадцять. Редьковський, загинаючи пальці своєї пещеної руки, яка помітно й красиво погладшала, став по пунктах перераховувати всі ризики й небезпеки стосунків із Альоною (ніби він сам цього не знав і про це не думав, до того ж не один раз), лякати наслідками для кар’єри і життя (та не такий уже страшний той чорт, як його малюють!), і закінчив несподіваним панегіриком на честь Кіри.

– Слухай, старий! Я все розумію, ти парашутист зі стажем, такі ситуації тебе заводять і додають адреналіну, але тобі вже давно не двадцять років! Кіра для тебе – ідеальна пара, одружуйся – не пошкодуєш! Її батя тобі знаєш, яку кар’єру забезпечить?

Так, іншим завжди легко радити! Радити легко, особливо, якщо сам уже встиг два рази «родину завести»! А втретє? Ні, не поспішаєш? Чому? Більше не хочеться? Отож! Нікому не хочеться змішувати чисте і світле кохання з якимись обов’язками та побутовою рутиною, перетворювати вівтар храму на домашнє вогнище, на якому та, що вчора була втіленням досконалості, натхненно варитиме борщі…

– Ой Максе! А може, тебе як вимираючий вид «чоловіка красивого» занести в Червону книгу України? А що? Зареєструю таке подання: «Прошу оголосити Макса Домбровського національним скарбом України, надати державну охорону, убезпечити від матримоніальних зазіхань протилежної статі, призначити щорічні видатки для підтримання належної фізичної форми»! А що? Поставлять тобі в паспорті такий штамп: «Для шлюбу не надається. Державний скарб України. Охороняється законом».

Редьковський розтирав сльози п’яного сміху по блискуче-представницькому обличчю.

– Чуєш, Максику! Якщо ти не збираєшся з Кірою одружуватися, давай я на ній оженюся? Бо просто шкода, що така дівчина і з такої родини пропадає! А ти і далі зустрічайся зі своїми подружками!

Бач, розумний який! Хто сказав, що він не одружиться з Кірою? Одружиться, тільки не зараз, може, за рік-два. Власне, вона все це знає, і теж погодилася, що квапитися не варто.

На цьому розмова зайшла в глухий кут. А може, просто ресурси їхніх організмів уже було повністю вичерпано. Чи навпаки – вщерть заповнено? Ще невиразно, як у тумані, пригадувалося, що барменша допомогла їм викликати таксі, як він допомагав Редьковському (а може, навпаки – Редьковський допомагав йому) сісти в машину, як той слинив на прощання його щоку і в п’яному розчуленні пропонував махнути наступного тижня на корпоратив у Туреччину («За партійним списком, all inclusive – усе на дурничку! – відкриття пляжного сезону… та ти відразу не відмовляйся! Приїдеш, як новенький, – і Альона твоя нікуди не дінеться, засумує за тиждень і буде дуже, ну дуже, поступлива!).

У голові помітно проясніло. Встав і відчинив вікно. Як тепло надворі! По-весняному тепло, і від цього навколишнього пробудження так щемко на душі. Чи від нього? А від чого ж іще? Останнім часом почали подобатися жіночі імена на «А». От якби в нього колись народилася дочка, він би також назвав її якимось співучим іменем на «А». Алісою, наприклад. Так, Аліса, мабуть, добре було б. Тільки йому не хочеться дочки, і сина йому теж не хочеться. Мабуть, справді він не створений для блаженства в колі родини. Нічого вже тут не вдієш! Справді, не зустрічав він іще такої, яка б затьмарила-заступила собою весь навколишній світ із усіма чарівними створіннями. І Альона – не виняток. Така, як усі. Цікава тим, що нова, але згодом з’явиться інша, і вона перестане бентежити думки й серце.

Але чому вона не дзвонить? Хоч би написала що-небудь. Хоча б якусь банальну есемес-дурницю: «Была без радостей любовь, разлука будет без печали». Підтвердила б уже чи заперечила свої почуття. Оця невизначеність – найгірше, що може бути! Невизначеність просто дратує! А кайф, до речі, річ конкретна – або так, або ні. Як ні – побажали одне одному щастя й розбіглись, як так – розмова триває.

Знову повернувся в ліжко. Дивився у вікно, де догорала смуга легкого весняного дня. Та нікуди вона не дінеться! Й не таких обламували! Сама назад попроситься! Забренчала модна мелодія на телефоні. Швидко схопив його, але побачивши на екрані слово «КІРА» скинув дзвінок. Спати хочеться, а не спілкуватися. Зранку передзвонить. Спати.

Розділ дев’ятнадцятий