Земля (збірник), стр. 37

Під час коли Михайловий камрат умостився на малу хвилину задрімати, він сам проходжувався машинально на означенім місці коло намета сюди й назад.

Грубі сльози тиснулися йому із зимна й з болю все наново в очі. Був до крайності огірчений і розжалоблений. Мерз страшенно, а ніч ясна та скреготяча здавалася безконечною, та супокоєм своїм лиш завзивала до ворохобні [123]. Своїм здоров'ям мали випробувати намети. І невже ж? Хто журився їх тілом? Хто журився їх здоров'ям? Хто журився мужиком? Ет! – збив кулаками докупи, мов грубими грудками землі, і протер морозом отяжілі очі. «А нехай би він свою силу і своє здоров'я стратив, які вніс отут, вернув калікою додому, яка нагорода ждала би його по тім всім? Хто рятував би його відтак? Хто, хто? Еге! Прийди, тату, та подивися, як твій син, як та собака, виє зі студені!» В його нутрі здіймився огірчений голос. «Прийди! І дома гризе студінь, з'їдає, як огонь, але дома ти не собака й не йдеш на безплатне каліцтво, як отут…»

Перед його душею спинилася нараз одна картина, яку бачив раз із своєю мамою на однім торзі і ще й досі її не забув. І його мама хрестилася все, коли згадувала ту стрічу.

То пробували на ярмарку. Був великий стиск, і одно товпилося галасливо округ одного. Погода була прегарна, і старе і молоде, жіноцтво, й дівоцтво, й чоловіки вешталися живо всюди.

В тім поквапнім здвигу зачули нараз музику. Хтось грав на катаринці чи на чімсь подібнім. Мимоволі подалися за звуками. Вони протиснулися крізь громаду, і який вид указався їх очам! Жовнір (в такім же самім мундирі, який він мав тепер на собі) незвичайної сили в плечах стояв, – ні, не стояв, плечі його стояли на землі, бо у нього були ноги майже по пояс відтяті, – стояв і крутив на землі уставлену катаринку. В колосальних плечах, здавалося, сила сконцентрована.

На грудях блистіла медаль, а його скісно всаджені чорні очі горіли недобрим огнем. Такий похмурий і небезпечний був його погляд, що він, не промовляючи до нікого ні слова, поражав своїми очима. Виглядав, неначеб мав у найближчій хвилі пімститися тяжко на кімсь із товпи за своє велике нещастя. Дівчата відверталися від нього, перелякані тим поглядом, а дві вагітні жінки віддалилися прудко з його округа, спльовуючи та хрестячися раз по раз. Його мати говорила, що чула до вечора його погляд на своїм чолі й мусила дома вугля гасити. Таке величезне було нещастя сього чоловіка, що, мов невидима лиха сила, переходило поражаюче на інших.

Він сам був сильно потрясений тим видовищем. Не раз бачив уже калік, калік різного роду, але тут, де чоловік був у самім найсильнішім розцвіті своєї молодечої сили такий скалічений, де нещастя через полишену силу й міць майже розкішних членів виступало так ярко наверх, воно було засильне, щоб не оставити тривкого враження. Він мав його свіже в своїй душі.

Ніхто не розпитував у нещасного, в який спосіб окалічів так страшенно, одначе його мундир і медаль на груді відказували самі, де шукати причини.

Як Михайла відібрано до війська, то мати його була перша, що нагадала йому того нещасного.

– Сього можеш у війську дослужитися! – віщувала гірко й заплакала голосно.

І коли він саме того не боявся, він був усе дуже обережний із зброєю, мав взагалі перед зброєю якусь неописану відразу, то міг окалічіти в інший спосіб. Кілько то повідало, як вернули каліками. Покинули свою землю молодими, здоровими, а вернули назад із окалічілими руками… А земля вимагала лише дужих і здорових рук… Але що кого обходило, які руки поверне він, Михайло Федорчук, своїй землі?

Він збив із зимна неповоротно прибраними ногами докупи і звернувся бистро від намета назад. Відтак глянув на нього. Ніч стояла ще вповні… півгодини пізніше станув камрат на його місце, а він, закутавшися в солому й у жовнірське покривало, ліг спати.

Ніч здавалася безконечною. Він мерз страшенно, а до того боліли його ноги й руки. Лежав і мав, як звичайно, коли був на самоті, свою рідню і рідну сторону перед душею. Тамтого року в тім часі був він дома й пильнував своєї худоби у стайні. Там було тепло, і худоба огрівала його ще своїм теплим віддихом, а тут мав він міряти своїм тілом степені зимна.

А відтак, коли настане весна – за три місяці вона вже настане – буде земля його надармо вижидати. Розстелиться чорна й широка, як море, голубе небо буде сміятися, а його не буде. Не він буде її орати. Великі її скиби будуть на ній стирчати, й не він буде їх розкрилювати.

Тисячі чорних, обгорілих рук будуть тим зайняті, будуть тяжку залізну зброю чистити і вправлятися в її уживанні. Дужі, молоді, мускулярні руки – се становило якусь силу!

Кождий лишив дома десь там свій загонець, і він буде надармо його вижидати. Мов сирота, буде його вижидати… І межи тою землею і ними грала, мов струни, сюди й назад – доля…

Та кукурудза, що він із татом ще сеї весни посіяв, вже геть підросла. Вже пряла. І її було багато, цілий лан. Виросла висока й сильна, і її стьожкувате шовкове листя шелестіло неустанно в легеньких подувах вітру…

В тишині чув він добре її шелест. Тепер, в отім сонячнім надвечір'ї, як усе затихло, пизата гарбузина неначе навмисне висунулася на межу та шелестіла між собою:

– Як мається Михайло?

– Мабуть, добре!

– Недобре! – потягло воздухом. – Він тужить!

– За нами! – прошелестіло листям.

– За нами…

А відтак потягли, мов морем, незлічимі шелестячі голоси понад лани:

– За нами…

Опісля умовкло, неначе на місці закам'яніло…

Другого дня зранку вернули інфантеристи напівзамерзлі з повідморожуваними лицями, вухами й руками назад до касарні, а генерал прийняв мельдунок, що ним проектовані намети показалися нездатними проти студені й що кількох інфантеристів, сильно перестуджених, відіслано до шпиталю.

X

– Ти правду казала, Рахіро, біганина не має кінця! – говорив Сава глумливо до дівчини, що несла пляшку з горівкою із корчми, де стрінулася з хлопцем, що купував там пачку, і тепер вертала разом з ним додому. – Аби ти казала, що просидить дома одну неділю, то й то ні! Скоро лише по півночі, старий зривається та й топче вже землю до нього!

– Видиш! Не казала я? Я се відразу знала! – відказала дівчина з енергічною певністю. – Дивися лише, скільки грошей вивандровує за ним! Тепер ви збили трохи хліба! Дивися лише, що за ті гроші закупиться! І скажи мені відтак, чи й ти обібрав що з тих грошей?

Не відповів нічого. Знав, що його батько спродав вже половину змолоченого збіжжя, але він боявся сказати се Рахірі. Вона силувала чоловіка зараз до чогось… а він не мав настільки відваги, аби виступати проти батька. Чи мав жадати для себе грошей? Сього не робив досі ще ні Михайло, ні він; старі самі розпоряджали грішми, та в нього й не було до того ніякої причини до жадання. Але вона б ще присилувала його до того, та й таки її правда.

– Чи він прийде на Великдень додому? – спитала.

– Може, як дістане урльоп! Старі аж гинуть за ним!

– А ти?

– Я? А мені що до того? Про мене, най прийде! Врешті я хотів би видіти, чи він усе ще такий боягуз і боїться стрільби. Він страшно боязливий, Рахіро, ну… – відтак урвав раптом і замовк.

– А стара все так дуже плаче?

– Правда! Я мушу десять разів на день слухати, що з ним потягло з хати й «сонце», і все «добро». До того всього вона тепер люта, що він там звикає. Вона була би хотіла, аби він і досі за нею заводив та плакав, тим часом він уже звик. Зразу так банував, що хотів утікати. Тато се сказав мені. Вона нічого про се не знає. Через те й розпочалася була біганина до нього. Щотижня, щотижня, кажу тобі! Тато потішав та, мов камінь, пересиджував на толоці, де жовніри егзецирувалися, щоб він тата видів, аби не банував і аби йому легше було. Ти чула таке? І не сором йому? А дурний тато сидів. Люди, що його десь виділи, як він сидів, певно, гадали, що він одурів, а він сидів, аби хлопчисько мав його перед очима та аби не банував так дуже.