Земля (збірник), стр. 32

– Не можу! – відповіла.

– Як же се? Таж ти її співала напам'ять!

– Так… але… я її не вмію напам'ять…

– Але ж ти співала її напам'ять! – стояла панна при своїм.

На те вона ще більше змішалася, відповіла одначе за малу хвильку цілком відважно:

– Я співала її нині перший раз! Я співала її з голови…

– Ти собі її сама уложила? – ішло дальше питання.

– Так! Мені було так тяжко на душі… я мусила виспіватися!

– І не могла б ти повторити тої пісні? – наставала панна.

Вона здвигнула плечима і всміхнулася.

– Сьогодні ні! Може, іншим разом! Я сього сама не знаю! Воно так само вийшло!

І по короткій хвилі, під час якої дивилася панна на неї задумливо, підняла голову й подивилася на панну своїми холодними, неприязними очима.

– Нащо вам сього? – спитала.

– Я хочу мати ту пісню!

– Нащо?

– Сподобалася мені!

– Не збагатієте нею! Спишіть собі іншу пісню!

Поглянула на панну так зимно, що та, не сказавши більше ні слова, віддалилася.

Старий Петро за травою задержався на хвильку в гостренні серпа, а як панночка переходила попри нього, проговорив до себе цілком голосно: «Відьма! Вона співала про свого милого, я знаю! Знаю тепер також, чому всі хлопці смаркачі! Ади, ади! Але вона таки собі щось варта! Ей Боже, Боже!» – посвистав весело, а потім споважнів і задумався. Вона, оця чорноока відьма, зі жвавими руками, що ніколи не відпочивають, із премудрим, гадючим язиком, вона була одинока, що її взяв би за жінку. Так, він, Петро, якому всі дівчата були те саме, що снопи, він узяв би оцю Домніку за жінку. Але вперед мусив би заробити трохи грошей. Лиш трохи. Вона була така працьовита, мов бджола, запопадлива; він розумівся також на тім, як гроша роздобути; а з таким віном можна би вже щось розпочати. Роздумував ще довго. На старі літа принаймні мав би де голову склонити, мав би свій кут та мав би когось, хто б йому свічку потримав, на лаву як слід уклав. В його голові прокинулася думка: піти до Молдави на роботу. Він приносив звідти вже не раз гарні гроші, але пропускав їх, бо кому мав їх остаточно передавати? Але попробує ще раз. Може заробити більше. А поки що най все буде так, як є тепер. Остаточно все-таки буде так, як Бог схоче. Її ніхто не візьме. Вона вже немолода та й дурна не була. Не дасться вхопити кому-небудь на вудку…

І як наступило літо й настали покоси, зник старий Петро, не зрадивши ні словечком про свої заміри. Пішов із іншими людьми до Молдави. Ніхто не здивувався тим. Се не була в нього першина.

VIII

Се було того самого року восени.

Старий Петро приніс з Молдави гроші, визичив їх одному ґазді, а сам пішов ще в гори на заробіток до трачок [116]. Зимою, себто в м'ясниці, думав вернути і здійснити свої наміри…

Домніка довідалася від жінки писаря, що перед Андрієм поститься ціліський день насухо, увечері печеться і їсться якусь паляницю, а вночі з'являється у сні Богом суджений муж і подає води пити.

Потім можна напевно числити, що вийдеться заміж за того, що уві сні покажеться. Мабуть, ніхто в світі не постив так щиро в день перед Андрієм, як Домніка. Стала майже чорна на лиці з голоду. Старалася все по надвірку вештатися, аби не задержуватися в кухні межи челяддю, особливо ж у полудневій порі, коли всі парубки сходилися і мусили запримітити, що вона не доторкалася ні до якої страви.

Між іншим був тут і дурнуватий рудий Ілія, якого ненавиділа задля його лінивства і глупоти, який одначе все мусив знати, що вона діє і говорить. Той був би перший, що переказав би зараз іншим хлопцям, що вона постить.

Не був понеділок, а вона постила. Вона боялася глуму. Була цілий день поважно настроєна й мовчазлива й зітхала журливо й тяжко.

Увечір зробила так, як навчала писарка, і лягла спати. Головне, не забула поставити біля себе горнятко з водою. Се горнятко мав їй подати уві сні Богом суджений чоловік…

Зрання побігла до худощавої жінки писаря, ніби з якоюсь просьбою. В дійсності хотіла лише оповісти їй свій сон.

– Ну і що ж? – було перше слово писарки, як обі побачилися врешті у пекарні.

Домніка сплюнула. Худа писарка підняла брови високо вгору.

– Що ж, Домніко, не снилося тобі нічого?

– Ей, лишіть мене, пані писарко! Бодай би я була його ніколи не бачила, бодай він мені й не снився! Волію в землю запастися, як такого чоловіка мати!

– Ну, та кажи ж бо! – натискала пані писарева, що вже почала непокоїтися. Домніка обіцяла їй в дарунку, якби приснився їй справдішній ґазда, дати красний рушник.

– Та що вже казати! – відповіла насуплено. – Мені приснився дурний Ілія…

– Що-о?..

– Дурний Ілія снився мені! Таже знаєте його, рудого парубка від товару у пана! Він, щез би, приснився мені!

Пані писарева дуже здивувалася. Се мусила бути якась помилка. Оця розумна, робуча дівчина, ся – так сказати б – ґаздиня, вона не могла дістати того дурного, простого парубка за чоловіка. Хоч би се й сам сон зазначив, і хоч як вона все у сни вірила, сим разом не могла повірити.

– Може, ти не зрозуміла добре сну, Домнічко? Може, тобі показалося уві сні більше хлопців, а ти не спам'ятала добре саме тобі судженого?

– А бігме, що ні! Я добре знаю, що се був Ілія! – відповіла зажурено й зітхаючи Домніка.

– Та як же він тобі снився? – випитувала неспокійно пані писарева. Обіцяний їй у дарунку рушник здавався вже втраченим.

Домніка вповідала:

– Я була ніби десь у городі. Не в панськім, а в якімсь іншім, чужім, і там було дуже гарно й зелено. Крізь нього вела одна вузенька стежечка.

Вона, Домніка, робила в городі, ніби пересаджувала щось. Притім снилося їй, що поглянула на стежку й погадала собі: «На тій стежці добре босому ходити. Вона така чиста й гарна, мов шовковим віником зметена».

– Оце погадала я собі. І коли я собі оце гадаю, дивлюся нараз, а на стежці стоїть склянка з водою. А потім дивлюся, а стежкою переходить якийсь пан. Він не рушив склянки з водою і пішов дальше.

«Оцей тобі не подасть склянки», – подумала я собі, бо я все про тото думала. І нараз побачила я перед собою дурного Ілію.

«Пий пиво», – каже він мені й подав велику склянку пива, таку, на яких іде в місті по дві, і які я все для свого пана приносила. Я відвернулася від нього і сказала: «Пий ти собі сам пиво: я не п'ю пива!» На те каже він мені: «Здійми накривку зі склянки й подивися, що там є!»

«Ти брехун, Іліє! – кажу я йому. – У склянках від пива нема води!»

«Подивися, заки скажеш, що я брехун! – каже він на те мені. – Чи я тебе багато разів оббріхував? Чи я тебе оббрехав, як казав, що маю кусень поля під лісом коло Григорія, Рахіриного тата? (А він поле має, пані писарко, – додала побіжно Домніка.) Чи я брехун?»

На те підношу я накривочку від склянки, а в ній – вода.

«Можеш випити ту воду! – каже він. – Вона свіжа та й чиста, а відтак підемо в танець».

А я взяла склянку і випила воду. Випила що до крапельки. Відтак дивлюся за ним, а дурний сміється: «Ти добре зробила», – каже. Коли я на нього хотіла насварити, дивлюся, а його вже нема. На тім місці, де він стояв, стоїть лише велика бочка з дощівкою. Відтак виділа я ще багато-багато склянок, виділа зелені дерева в саду й інші речі – і се було все.

– А чоловіка не виділа вже жодного більше? – допитувалася журливо писарка. – Пригадай собі! Уві сні забувається дуже часто не одно!

– Скажіть мені, що з сього має бути? – питалася замість усього дівчина.

– Кажу… чоловіка не виділа більше жодного? – повторила своє питання пані писарева.

– Ні, не виділа нікого більше! – відповіла смутно дівчина. Вона дивилася безрадно на писарку й мовчала.

– Але ти якогось пана бачила, Домнічко!

Домнічка здвигнула глумливо плечима.

– Та що мені з того прийде? Він не подав мені води, та й вже пан не засватає мене!

Пані писарка показала преважне, побожне лице і сказала урочисто: