Земля (збірник), стр. 25

«Лиши револьвер, – каже йому Николайко, – бо він набитий!»

«Та що, що набитий?» – каже той.

«Що? Дурню! Може вистрілити!»

«А ти як гадаєш, що я не вмію набитого револьвера в руках тримати?»

Оце сказав. І як лише сказав, а револьвер гримнув, і Николайко лежав уже готовий.

– Господи! Господи! – зойкнула Докія й заломила руки.

Всі інші свиснули крізь зуби, а Михайло поблід.

– На, маєш, так приходить смерть! Але вона йому вже здавна стояла за плечима.

– Та й на місці застрілив його? – скрикнув Петро.

– Ні, не застрілив; поцілив у клуб! Він лежав, підпливаючи кров'ю. Цілий покій закрасив кров'ю, і громада людей збіглась зараз, бо то було при дорозі. Той лейтнант мешкав при дорозі. Мені показували ту хату. Я видів ту хату. Висока панська камениця з великими довгими вікнами.

– А відтак?

– Відтак?.. Лежав кілька місяців у шпиталі, вимучився, сарака [97], бо йому не могли витягнути кулі. А він був такий здоровий і міцний хлопець, саме такий, як Михайло. Акурат, як Михайло. Аж вилисів відтак. У шпиталі. Борода йому виросла аж по груди, отак… А накінці випустили його цілком на волю. Два жовніри відвезли його додому.

– Ото мала його мамка потіху, як увиділа його такого! – майже заспівала з жалю Докія, похитавши, як перше, головою.

– Мала…

– А тато, сарака?.. – закинув Петро.

– Тато?.. Тато, кажуть, так плакав, що гадали, що минеться [98]. Нічого не знали. Він не міг писати. Вони писали до нього два рази, але він не відписував. Та й що мав писати?

– Йому вже все одно було… – сказав Петро з легким усміхом і далеко сягаючим тоном.

– А його тато був багатий ґазда! Мав поле, мав худобу, вівці…

– Яким чоловік іде, то знає, але як поверне, то не знає! – обізвалася знов турботно Докія. – Се лиш Бог знає!

– Се лиш Бог знає! – повторили інші всуміш. – Се лиш Бог знає!

Вони всі любили й поважали Михайла й цікавилися щиро його долею. Тепер кожде глянуло на молодого хлопця зі співчуттям.

Він стояв он тут нерішимий і оглядав то свій клуночок, то товарину.

– Ти уважай, синку, як будеш брати яку стрільбу в руки, аби, не дай Господи, не лучилося тобі яке нещастя. Ніколи не можна знати, звідки воно приходить! – остерігала поважно Докія.

– Він обережний! – обізвався нараз Івоніка, що мовчав досі уперто. – Він дуже обережний…

– Я того не боюся! – відповів Михайло, насилу усміхаючися. – Я якщо не мушу, то й ніколи не взяв би стрільби до руки.

– Ні, ти мій паничику, се вже я знаю! – гукнув весело старий Петро. – Я знаю, що ти убиваєш зайці буком!

– А то, може, не добре? – відповів, усміхаючися, хлопець. – Мені не треба ні пороху, ні шроту [99]! Я таки зроду не любив стрільби! Стрільби чи там пістоля уникав я з дитинства. Воно скрите й небезпечне, мов нечисте.

– Ой, правду кажеш; ой, бігме, що правду кажеш! – притакнула Докія.

– Ну, але тепер ходім! – обізвався твердо й різко Івоніка. – Час не стоїть.

Він був глибоко зворушений розмовою знакомих, але не зраджував себе. До того було йому дуже прикро, що зайшли в таку розмову перед Михайлом. Відчував, як хлопець в'янув під враженням оповідання.

– Ні, ні, не стоїть! – кликнули всі троє в один голос.

Відтак стиснули мужчини Михайлові руку, бажаючи йому щастя й здоров'я на дорогу й на будуче, а Докія, котру Михайло поцілував у руку, поблагословила його.

– Дай тобі Боже добрих днів і доленьки доброї! Не забувай, синку, за нас та справуйся добре! Добре тобі буде! Доброму всюди добре! Тужити – не тужи, синку, бо однаково треба свій час відслужити. Не бануй [100] за хатою, а на Різдво приходь. Ми пшениці наваримо, паляниць напечемо. Приходь коляду доколядувати!

– Та не фудулися вже дуже, як вернеш капралом! – підкинув давнішим веселим тоном Петро. – Вертай та почастуй дома доброю горівкою. Тато прилагодить. Будемо пити так, що нам у голові шумітиме. Не бійся, все буде добре! Все минеться!

Як минали панський двір, Анна стояла коло брами. Стояла висока, рівна й поважна, мов статуя. Її обличчя було блідаве, а очі гляділи мов із другого світу на батька й сина. Оба поздоровили її, а вона відклонилась низенько. Цілу душу вложила несвідомо в сій хвилі у поклін…

Прямуючи до великої одинокої корчми під лісом, що становила граничну точку межи двома селами і все була переповнена гістьми, здибали напроти себе Саву.

Він ішов повільним кроком. Ледве волікся. Закинув руки на плечі, а голову спустив як звичайно вниз.

– Ти не коло хати? – спитав його Івоніка.

– Я ходив до Мендля по тютюн! – відповів їдко. – Хати не вкраде ніхто! У Мендля ждуть на тебе другі рекрути! – звернувся до Михайла. – Підете разом; бувай здоров!

– Бувай здоров, та й давай позір [101] на все! – просив його Михайло, простягаючи до нього руку.

– Давай ти позір! – відповів йому Сава, засуваючи уперто капелюх набік. – Ти тепер ідеш межи ґудзики! Я маю ще час!

– Іди до мами; вони самі, – радив батько. – Будуть плакати!

– Нехай їх ті потішають, що їх сьогодні нагодували! – відповів він, роздувши губи, і обернувся до них плечима.

– Нещастя з тим хлопцем! – сказав Івоніка, зітхаючи. – Ні в чім йому не догода! Мама лишила йому їду – се я знаю!

– Не докоряйте йому, тату, він ще дурний і не буде все такий! – уступився за брата Михайло. Був розжалений до глибини душі, особливо ж по стрічі з Анною, і був би рад бачити все в мирі, тим більше, що розставався з ріднею і окружениям на довгий час.

Старий усміхнувся болісно.

– Хто йому рад більше добра, як я? Він добрий, я знаю! І чому не мав би бути добрий?

– Добрий, але обмотаний циганськими вговорюваннями! – відповів Михайло. – Нехай ночує з мамою в хаті на горі, а ви вже самі пересипляйте в бурдею! Як буде сам на полі, буде все до неї забігати. А йому ще не час думати про весілля!

Замовкли.

Звільна й мовчазно вийшли на горбок, де стояв найважніший у селі будинок – корчма – і злучилися з іншими рекрутами.

Півгодини пізніше вирушило коло вісімнадцять мужчин і кілька жінок із пропінації [102] і звернулися на широкий гостинець, що вів до самої залізничної станції.

Рекрути, побравшися по двоє-троє за шиї, йшли, більша половина з них до крайності розжалена і помимо вчасної пори вже добре підохочена, неправильно, широкими кроками вперед, і вигребуючи з себе голосом увесь запас своїх почувань і запас свого дотеперішнього життя… Співали пісні…

За ними йшли батьки, а цілком наостанку кілька матерів… Се були вдовиці, що йшли. Трималися, мов голуби, вкупі. На своїх плечах несли малі скриньки або клуночки синів. Нарікали голосно на свою сирітську долю й говорили журливо про тяжкі дні, що ожидали їх без синів у недалекому вже часі. Одна, заливаючися гіркими сльозами, співала…

Надвечір згубилася десь мряка, і густий дощ спустився на землю. Падав тихо й заповідав сльоту…

Ворони стрясали зжурено чорне своє пір'я, а над полями розстелилася цілковита пустка.

Малий «сусідній» лісок, що визвірювався неустанно на рівнину села своїми темними очима, закутався в миготливу тишину і ждав…

VII

Із приходом до міста зайшла в Михайлі зміна.

Погоня й надмірний натовп, поспіх і незвичайна рухливість та машинальність міста натхнули смертельною блідістю й знесиллям його душу, звиклу до супокою і ритму, споріднену з природою.

Проста й некультурна, якою була, відчувала лише болісно разючу різницю між лагідністю й незамітністю рухів природи й безоглядним воруханням тут. Оцього світу, що вдарив його тепер, мов могутня хвиля, він не розумів. Та замість того тиснулися перед його душу тихі широкі поля, великі, лагідні очі полишених його звірів, які глядять заєдно отвореними дверми за ним… малий бурдей посеред великої самітності й коло нього похилена мати… Плаче…