Дон Кіхот, стр. 7

Так вони й зробили: принесли йому поїсти, після чого Дон Кіхот заснув, а всі дивувалися з його божевілля.

Цієї ж таки ночі ключниця спалила всі книжки, що були в хаті та на дворі.

Одним із заходів, якого вжили священик і цирульник проти хвороби свого приятеля, було те, що вони замурували приміщення бібліотеки так, аби він не зміг знайти його, коли одужає (можливо, разом із причиною зникнуть і наслідки), а йому вирішили сказати, що й книги, і помешкання забрав якийсь чарівник. Цей план було проведено в життя дуже швидко.

За два дні по цьому Дон Кіхот устав з ліжка і передусім пішов подивитися на свої книжки. Не знайшовши приміщення бібліотеки, він почав никати по дому, мацаючи стіну, де раніше були двері, і мовчки оглядаючись навкруги. Нарешті, через деякий час він спитав у ключниці, що поралася в хаті: де бібліотека з його книжками? Ключниця, навчена, як відповідати, сказала:

— Якої бібліотеки чи ще чогось шукає ваша милість? Немає тут ні бібліотеки, ні книжок, бо все забрав отой самий дідько.

— То був не дідько, — виправила небога, — а чарівник. Він з’явився в нічній хмарі, за день по вашому від’їзді, зліз зі змія, на якому їхав верхи, та зайшов до бібліотеки. Не знаю, що він там робив, тільки незабаром вилетів крізь дах, залишивши повні кімнати диму. Коли ми насмілились подивитися, що він наробив, ми не знайшли ні книжок, ані бібліотеки, тільки добре пам’ятаємо, що, вилітаючи, цей поганий дід кричав, що напакостив у цьому будинку, бо ворогує проти власника бібліотеки та книжок, і що про наслідки його помсти ми швидко дізнаємось. Ще він сказав, що його звуть учений Муньятон.

— Мабуть, Фрестон? — спитав Дон Кіхот.

— Не знаю, — відповіла небога, — Фрестон чи Фрітон, пам’ятаю тільки, що ім’я кінчалося на «тон».

— Так воно і є, — сказав Дон Кіхот. — Це є вчений чарівник, мій запеклий ворог. Він має зуб на мене, бо довідався, що мені судилося зійтися на поєдинку й перемогти одного рицаря, якого він охороняє, а допомогти не в силі. — Та хто ж сумнівається в цім? — сказала небога. — Але хто примушує вас втручатися в ці суперечки, сеньйоре дядю? Хіба не краще було б сидіти спокійно дома й не шукати по світах якогось незвичайного добра? Часто доводиться тим, хто йде вівці стригти, самим вертатись без волосся.

— О, небого, як же ти помиляєшся в своїх розрахунках! — відповів Дон Кіхот. — Перше ніж мене острижуть, я сам геть висмичу бороду всім, хто торкнеться кінчика хоч однієї моєї волосинки.

Побачивши, що він починає кипіти гнівом, небога й ключниця не сперечалися з ним далі, і два тижні після цього він просидів спокійно, не виявляючи наміру повторювати свої божевільні вчинки.

У цей час він багато розмовляв зі своїми приятелями — священиком і цирульником — і казав, що для світу тепер найпотрібніші саме мандрівні рицарі і що в ньому це рицарство тепер і відроджується. Іноді священик сперечався з ним, інколи погоджувався, бо без таких хитрощів його переконати було не можна.

А Дон Кіхот тим часом намовляв свого сусіда, придуркуватого, але статечного селянина. Він стільки казав йому, так переконував і стільки обіцяв, що сердешний селюк погодився поїхати з ним і служити йому зброєносцем. Між іншими доводами Дон Кіхот казав, що коли той поїде з ним своєю охотою, а він, Дон Кіхот, як це може трапитись, випадково здобуде який-небудь острів, то Санчо Пансу (так звали селянина) він призначить його губернатором.

Ця й багато інших таких обіцянок довели до того, що Санчо вирішив покинути жінку з дітьми й погодився стати зброєносцем свого сусіда.

Далі Дон Кіхот почав збирати гроші, те продаючи, те заставляючи, на всьому багато втрачаючи, і нарешті зібрав чималу суму. Він роздобув також круглий щит, позичивши його у приятеля, полагодив, як міг краще, поламаний шолом і повідомив свого зброєносця про день і годину, коли має намір вирушити в дорогу, щоб той і собі подбав про все найпотрібніше, а найбільше, — щоб узяв із собою торбинки.

Санчо обіцяв не забути їх і сказав, що хоче взяти ще й свого дуже доброго осла, бо не може довго ходити пішки. Щодо осла, то Дон Кіхотові довелося трохи поміркувати. Він пригадував, чи бували у рицарів зброєносці на ослах, і, нічого не згадавши, дав дозвіл, сподіваючись подарувати Пансі поважнішу тварину, як тільки відбере її після бою у якогось рицаря.

За порадою корчмаря він узяв також сорочок та інших речей, і, коли все було готове, вони однієї ночі виїхали з села.

Санчо Панса не попрощався ні з дружиною, ні з дітьми, Дон Кіхот — ні з ключницею, ні з небогою; ніхто їх не побачив, і на ранок вони були вже так далеко, що їх не знайшли б, якби хто й шукав. Санчо Панса зі своїми торбами та бурдюком сидів на ослі, мов патріарх, бажаючи вже зараз бути губернатором, як обіцяв його пан.

Дон Кіхот випадково повернув на той самий шлях, яким він їхав уперше, — до Монтьєльського поля — тільки їхати тепер було йому легше, бо час був ранній, і сонце ще не дуже припікало.

Дорогою Санчо Панса сказав своєму панові:

— Дивіться, ваша милосте, сеньйоре мандрівний рицарю, не забувайте про острів, що ви мені обіцяли. Хоч який великий він буде, я зумію ним управляти.

— Тобі слід знати, друже Санчо Панса, — відповів Дон Кіхот, — що старовинні мандрівні рицарі звичайно призначали своїх зброєносців губернаторами завойованих островів чи королівств. Я не тільки йтиму за цим гідним звичаєм, але гадаю навіть більше зробити. Іноді, а то й завжди, ті рицарі дожидали, поки зброєносці постаріють у них на службі. Отоді тільки давали вони їм звання графа чи хоч маркіза якої-небудь долини або меншої чи більшої провінції. Отже, коли ти і я будемо живі, дуже можливо, що за шість днів я таки здобуду царство, яке панує ще над кількома, отож одне з них і придасться, щоб там настановити тебе королем. Не дивуйся з цього, бо з мандрівним рицарем трапляються такі ніде ще не бачені й не чувані речі, і я, мабуть, зроблю для тебе ще й більше, ніж обіцяв.

— Виходить, — сказав Санчо Панса, — якщо я якимось дивом стану королем, моя дружина Хуана Гутьєррес стане щонайменше королевою, а мої діти — інфантами? [33]

— А хто ж не певен у цьому? — відповів Дон Кіхот.

— Я не певен, — відповів Санчо. — Якби небо послало цілий дощ із королівських корон, то ні одна з них, я думаю, не прийдеться на голову Хуани Гутьєррес. Знайте, ваша милосте, що королевою вона не варта й двох маракедисів [34], графинею — ще сяк-так.

РОЗДІЛ VII

У цю хвилину вони побачили тридцять чи сорок вітряків, що стояли недалеко в полі. Тільки Дон Кіхот побачив їх, він зараз же сказав своєму зброєносцеві:

— Доля посилає нам більше, ніж ми могли сподіватися; бо дивись, друже Санчо, там стоять тридцять, а то й більше превеликих велетнів. Я битимусь із ними й усіх повбиваю, а те, що ми від них здобудемо, стане основою нашого багатства.

— Яких велетнів? — спитав Санчо.

— Тих, що ти бачиш там, із величезними руками; вони у декого з них сягають двох миль.

— Придивіться краще, ваша милосте, — сказав Санчо, — те, що вам здається велетнями, це звичайнісінькі вітряки, а їхні руки, як ви кажете, — то крила: їх крутить вітер, а вони крутять жорна.

— Зразу видно, що ти не маєш рицарського досвіду, — відповів Дон Кіхот. — А втім, це — велетні, і якщо ти боїшся, стань осторонь та дивись, поки я битимуся з ними в лютому й нерівному бою.

Із цими словами він стиснув шпорами боки Росінанта, аж ніяк не зважаючи на репетування свого зброєносця, який увесь час кричав йому навздогін, що то вітряки, а не велетні. Та Дон Кіхот, певний, що то величезні гіганти, не чув криків Санчо, не бачив, що то таке, хоч був коло самих млинів, і, кидаючись на вітряки, гукав на повний голос: