Дон Кіхот, стр. 51

— А хіба ж хто-небудь може сумніватися, що такі історії брехливі? — спитав зелений вершник.

— Я сумніваюся, — відповів Дон Кіхот. — Та облишмо це. Якщо наша спільна подорож триватиме, я сподіваюся переконати вашу милість, що ви погано робите, ідучи за тими, хто не вірить у їхню правдивість.

Останні слова Дон Кіхота викликали в подорожнього передчуття, що Дон Кіхот божевільний, і він чекав нових розмов, які ствердили б це. Та перше, ніж вони перейшли до інших тем, Дон Кіхот попросив його сказати, хто він, бо сам він, мовляв, розповів йому про себе та про своє життя.

Вершник у зеленім плащі відповів на це так:

— Я, сеньйоре Рицарю Сумного Образу, ідальго з одного села, і звуть мене дон Дієго де Міранда. Проводжу я своє життя разом із моєю дружиною, моїми дітьми та моїми приятелями. Розважаюсь, полюючи та рибалячи, але не маю ні сокола, ні гончака, а лише приручену куріпку та моторного тхора. Є в мене близько шести тисяч книжок, які іспанською, які латинською мовами, деякі історичного, деякі релігійного змісту. Рицарські книжки ніколи не переступали порога моїх дверей. Читаю я більше світські, ніж духовні книжки. Це пристойна розвага. Вони захоплюють своїм стилем, дивують своєю вигадливістю; тільки їх дуже мало в Іспанії. Іноді я обідаю у приятелів та сусідів і часто запрошую їх до себе. На цих моїх обідах усе чисте та чепурне і подається не скупо. Я не люблю пліток і не дозволяю плести їх у моїй присутності. Я не допитуюся про життя інших та про їхні вчинки. Ділюся своїми статками з бідними й не похваляюся своїм благодійництвом, щоб не пустити до свого серця лицемірства та чванливості — ворогів, які потихеньку опановують і найобачніших.

Саме тоді, як ідальго оповідав Дон Кіхотові, останній підвів голову й побачив на дорозі фургон, уквітчаний королівськими прапорами, і, гадаючи, що це мусить бути якась нова пригода, став кричати Санчо, щоб той подав йому шолом.

РОЗДІЛ XII

Коли Дон Кіхот звелів Санчо принести йому шолом, Санчо якраз купував у чабанів сир і, підгонюваний поспіхом свого пана, не знав ні що робити з сиром, ні в чім його нести. Нарешті, щоб не кидати те, за що вже заплачено, він вирішив покласти сир у шолом і з цими смачними запасами повернувся спитати, чого треба Дон Кіхотові, а той сказав йому:

— Подай мені, друже, цей шолом; або я погано розуміюся на пригодах, або та, що я передбачаю, повинна примусити й примушує вже мене стати до зброї.

Вершник у зеленім плащі, почувши це, почав роздивлятися на всі боки, але побачив лише фургон, що їхав їм назустріч. На нім було два чи три прапорці, з яких він зрозумів, що у фургоні везуть гроші зі скарбниці його величності, і він сказав про це Дон Кіхотові. Але рицар наш, завжди гадаючи, що йому трапляються тільки незвичайні пригоди, не повірив і відповів ідальгові так:

— Людина, яку побачено, наполовину вже переможена. Я не втрачаю нічого, готуючись до цієї зустрічі, бо з досвіду знаю, що маю ворогів, видимих та невидимих, і не знаю ні коли, ні де, ні якої пори, ні в якому вигляді вони на мене нападуть.

Потім він повернувся до Санчо й попросив у нього шолом, і Санчо, який не встиг викинути звідти сиру, мусив подати його з усім тим, що в ньому було. Дон Кіхот схопив шолом і, не заглядаючи всередину, одразу одяг його на голову. Із сиру, від тиску та ваги, по обличчю й по бороді Дон Кіхота потекла сироватка, і це так вразило його, що він сказав Санчо:

— Що це таке, Санчо? Мені здається, що в мене розм’як череп, або тане мозок, або що я спітнів з голови до ніг. Тільки якщо я спітнів, то це не з переляку, хоч я й гадаю, що мене чекає якась страшна пригода. Дай мені чим утертися, як у тебе щось є, бо рясний піт сліпить мені очі.

Санчо мовчки подав хустку і подякував Богові, що його пан не збагнув, у чім річ. Дон Кіхот обтерся, зняв шолом, щоб глянути, що холодило йому голову, побачив там якісь біленькі шматочки, підніс їх до носа і, понюхавши, сказав:

— Клянуся життям моєї сеньйори Дульсінеї Тобоської, це ти поклав мені сюди сиру, зраднику, розбійнику й дурний зброєносцю.

А Санчо відповів надзвичайно спокійно, наче він був зовсім непричетний до цього:

— Якщо то сир, дайте мені з’їсти його, ваша милосте. А краще бодай би їв його біс, що поклав сир у шолом. Щоб я насмілився бруднити шолом вашої милості? Хіба ж я такий нахаба? Скажу вам правду, сеньйоре, скільки я розумію, у мене теж повинні бути якісь чарівники, що переслідують і мене, бо я — ваша частина і ваше створіння. Вони й поклали сюди цю погань, щоб ваша милість розгнівалися та, звичайно, налатали мені боки. Але цього разу даремно, бо я покладаюся на розважливість свого пана, який візьме до уваги, що в мене нема ні молока, ні сиру, ні чогось такого іншого, а коли б воно й було, то я швидше поклав би його собі в шлунок, ніж у шолом вашої милості.

— Все може бути, — згодився Дон Кіхот.

Ідальго дивився на все це й дивувався, особливо коли Дон Кіхот, обтерши собі голову, обличчя, бороду та шолом, знову одяг його, добре укріпився на стременах, витяг меч, взяв у руки спис і сказав:

— Тепер, будь-що-будь, я ладен битися хоч із самим сатаною.

Тим часом наблизився фургон із прапорами в супроводі погонича мулів та якоїсь людини, що сиділа на передку. Дон Кіхот перепинив їм шлях і сказав:

— Куди ви їдете, брати? Що це за фургон? Що ви везете в нім і що це за прапори?

— Фургон мій, — відповів погонич, — у ньому сидять у клітках два величезні леви, які генерал з Орані посилає до двору його величності, а прапори ці — короля, нашого сеньйора, показують, що те, що ми веземо, належить йому.

— А леви великі? — спитав Дон Кіхот.

— Такі великі, — відповів той, що сидів на передку, — яких іще ніколи не перевозили з Африки до Іспанії. Я — доглядач левів, перевозив їх раніше, але таких іще не бачив. Тут лев і левиця. Лев — у першій клітці, а левиця — в другій; вони обоє голодні, бо сьогодні ще не їли. І тому нехай ваша милість зійде з дороги: ми поспішаємо доїхати до місця, де їх можна буде нагодувати.

— Левенята на мене? — сказав Дон Кіхот, усміхаючись, — на мене левенята? І в такий час! Ну, тоді побачать же сеньйори, які надсилають їх сюди, чи така я людина, щоб злякатися левів. Злазьте, чоловіче добрий, і, коли ви доглядач, одчиніть клітки, випустіть цих тварин, і серед цього поля я покажу вам, хто такий Дон Кіхот Ламанчський, наперекір і всупереч усім чарівникам, що на мене їх насилають.

— Та-та-та! — мовив до себе ідальго. — Тепер наш добрий рицар показав, хто він такий. Сир, певне, розм’якшив йому череп і розрідив мозок.

Під цей час до нього під’їхав Санчо і сказав:

— Ім’ям Бога благаю вашу милість зробити так, щоб мій сеньйор Дон Кіхот не чіплявся до цих левів, бо інакше вони пошматують усіх нас.

— Невже ваш пан такий божевільний, що ви боїтесь і думаєте, ніби він може зчепитися з цими хижими тваринами? — спитав ідальго.

— Він не божевільний, а зухвалий, — одповів Санчо.

— Я зроблю так, що він не буде таким, — пообіцяв ідальго і, підійшовши до Дон Кіхота, який квапив до глядача левів одчинити клітки, сказав йому:

— Сеньйоре рицарю, мандрівні рицарі розпочинають пригоди, які дають їм надію на щасливий кінець, а не такі, де її зовсім нема. Відвага, що вступає у володіння зухвалості, це скорше безумство, ніж мужність. До того ж цим левам навіть не снилося нападати на вас; їх везуть на подарунок його величності, і не добре було б затримувати їх чи перешкоджати їхній подорожі.

— Ідіть собі, сеньйоре ідальго, до вашої прирученої куріпки та до вашого тхора, — відповів Дон Кіхот, — і дозвольте кожному виконувати свої обов’язки. Це — мій обов’язок, і я сам знаю, виступають ці сеньйори леви проти мене чи ні, — і, звертаючись до доглядача левів, промовив: присягаюся, дон негіднику, якщо ви зараз же не відчините кліток, я цим списом приштрикну вас до фургона.