Дон Кіхот, стр. 45

— Королево, принцесо й герцогине вроди, нехай ваша високість і величність буде ласкава поставитися до рицаря, якого ви полонили і який скам’янів тут, зворушений і збентежений перед лицем вашої величності. Я — Санчо Панса, його зброєносець, а він — рицар Дон Кіхот Ламанчський. Його звуть інакше Рицарем Сумного Образу, і він багато попомандрував.

Почувши таке, Дон Кіхот теж став навколішки поруч Санчо і, витріщивши очі, стурбовано дивився на ту, яку Санчо називав королевою і принцесою. Вона здавалася йому звичайною селянкою, та ще й не дуже гарною на обличчі (вона була кругловида й кирпата). Він був здивований і стурбований і не зважувався сказати й слова. Селянки теж були здивовані, побачивши перед собою двох чоловіків, таких неподібних один до одного, які стояли навколішках і не давали їм їхати далі. Нарешті, та, осла якої Санчо тримав за вуздечку, урвала мовчанку і незадоволено й сердито сказала:

— Зійдіть швидше з дороги й дайте нам проїхати, бо ми поспішаємо.

На це Санчо відповів:

— О, сеньйоро і всесвітня принцесо Тобоська, хіба не зм’якшується ваше великодушне серце, коли ви бачите навколішках перед своїм престолом стовп і підтримку мандрівного рицарства?

Почувши це, друга селянка сказала:

— Стривай, я почастую тебе дрючком, осел ти мого свекра! Дивіться, з якими жартами підсипаються ці панки до селянок, ніби ми не вміємо теж жартувати. Ідіть собі своєю дорогою, а нам дайте своєю їхати, та й бувайте здорові.

— Устань, Санчо, — сказав Дон Кіхот, — я бачу, що доля незадоволена ще з моїх мук і перетинає мені всі шляхи, якими може хоч якась утіха дістатися нещасної душі, що в моєму тілі. О ти, довершення якостей, яких тільки можна бажати, верх людської краси, єдині ліки на це сумне серце, що обожнює тебе! Злий чарівник, що переслідує мене, вкрив мені очі хмарами й полудами, і тільки цим, а не чимось іншим, обернув твою незрівнянну вроду на постать простої селянки. Якщо він не обернув і мене теж на якесь чудище, гидке для твоїх очей, то не відмовся глянути на мене доброзичливим і закоханим оком і побач у моїй покорі перед твоєю вродою ту приниженість, з якою моя душа щиро кохає тебе.

— Розказуй своєму дідові, — відповіла селянка. — Я не дуже прихильна до таких теревенів. Одійдіть і дайте нам дорогу, а ми вам за це подякуємо.

Санчо відійшов убік і дав їм проїхати, дуже радіючи, що так щасливо вийшов зі скрути, в якій опинився. Селянка, яку Дон Кіхот вважав за Дульсінею, побачивши себе на волі, ударила свого осла гострим дрючком і майнула щодуху просто полем. Цього разу гостряки видалися ослові прикрішими, ніж звичайно, він почав вибрикувати і швидко скинув сеньйору Дульсінею на землю.

Дон Кіхот, побачивши це, підбіг, щоб підвести її, а Санчо — щоб підтягти й поправити сідло, яке зсунулося в осла під живіт. Коли сідло було поправлене, Дон Кіхот хотів підвести й посадити на нього свою зачаровану сеньйору, але сеньйора підвелася з землі сама й звільнила його від зайвого клопоту, бо, розгнівавшись трохи, поклала обидві руки на боки осла і легше сокола скочила на сідло.

— Їй-богу, — сказав, побачивши це, Санчо, — сеньйора наша легша за кречета і могла б навчити скакати в сідло найвправнішого вершника з Кордови або з Мексики. Вона відразу опинилася в сідлі і без шпор примушує свого інохода бігти, як зебру, а її служниці не поступаються їй і всі летять як вітер.

І це була правда, бо, коли Дульсінея сіла на осла, її подруги поскакали за нею й повернули голови тільки тоді, коли від’їхали далі, ніж на півмилі. Дон Кіхот проводив їх очима, а коли вони зникли, повернувся до Санчо й сказав:

— Як ненавидять мене чарівники, Санчо! Дивись, до чого доходить їхня злоба і лютість. Їм забажалося позбавити мене щастя бачити мою сеньйору в її справжньому вигляді. Справді, я народився прикладом для нещасних і ціллю, куди лихо кидає свої стріли. І візьми до уваги, Санчо, що ці зрадники не задовольнилися тим, що просто обернули мою Дульсінею. Вони надали їй низьку й огидну постать цієї селянки і разом із тим позбавили її звичайної властивості вельможних сеньйор, — тих чудових пахощів, які здіймаються від них через те, що вони постійно перебувають серед квітів та амбри. Мушу сказати тобі, Санчо, що, коли я підійшов до Дульсінеї і хотів посадити її на осла, якого ти вважаєш за інохода, від неї так дихнуло часником, що мені аж у голову вдарило й схопило за серце.

— О, шельми! — скрикнув тут Санчо. — О, підлі й злісні чарівники, яких я хотів би побачити нанизаними під зябри, як сардинки на шворці! Багато ви знаєте, багато вмієте і ще більше робите лиха! Здавалося б, досить було б вам, мерзотники, обернути перлини очей моєї сеньйори на жолуді коркового дуба, її волосся з чистого золота на шерсть рудого хвоста, а її обличчя — із вродливого на бридке. Так ні: ви не забули й про її пахощі, які виявили б нам те, що заховано під цією гидкою корою, хоч, правду казати, я ніколи не бачив її бридоти, а бачу тільки вроду, і цю вроду підкреслювала ще родинка над губою з правого боку, так ніби вус із семи чи восьми золотавих волосинок, із долоню завдовжки.

— Цій родинці, — сказав Дон Кіхот, — мусить відповідати така сама родинка на стегні з того боку, що й на обличчі.

Тільки щось волосся, яке ти описуєш, занадто довге для родимки.

— А проте, — відповів Санчо, — це волосся личило їй так, наче вона з ним і народилася.

— І я цьому вірю, друже, — сказав Дон Кіхот, — бо природа не дала Дульсінеї нічого, що не було б довершене, і тому, якби вона мала ще сто таких родимок, як ти кажеш, вони здавалися б не родимками, а місяцем і блискучими зірками. Та скажи мені, Санчо, що то було за сідло, яке ти поправляв і яке видалося мені звичайним в’ючним сідлом?

— То було не в’ючне, а арабське сідло з попоною, що сама варта найменше півцарства.

— А я цього не бачив аж ніяк, Санчо, і знову скажу й казатиму тисячу разів, що я — найнещасніший серед людей.

Шахраєві Санчо важко було втриматись і не сміятися, слухаючи дурниці свого пана, якого він так вдало піддурив. Кінець кінцем, після довгих розмов вони посідали на своїх тварин і поїхали шляхом на Сарагосу, куди гадали прибути своєчасно й застати ще урочисті свята, що відбуваються в цьому значному місті щороку. Але перед тим, як приїхати туди, вони зазнали ще стільки великих і нових пригод, що їх варто записати й прочитати, як то побачимо далі.

РОЗДІЛ VII

Ніч Дон Кіхот і його зброєносець перебули під купкою високих і тінявих дерев, що трапилися їм по дорозі. Санчо умовив Дон Кіхота поїсти чого-небудь із запасів, які були на Сірому.

Після вечері Санчо захотів опустити шлюзи своїх очей, як він казав, коли йому хотілося спати. Він зняв збрую з Сірого і пустив його пастись, а Росінанта не розсідлав, бо Дон Кіхот заборонив йому знімати з коня сідло, коли їм доводилося ночувати в полі або взагалі спати не під дахом. То був старовинний звичай мандрівних рицарів, які завжди його додержували: зняти з коня вуздечку можна було, але розсідлати його — борони, Боже! Санчо так і зробив, і Росінант приєднався до осла, з яким вони водили таке незвичайне й непохитне товаришування.

Нарешті, Санчо заснув під корковим деревом, а Дон Кіхот задрімав під могутнім дубом. Пройшло небагато часу, і наш рицар прокинувся, почувши за своєю спиною якийсь шум. Дон Кіхот одразу схопився на ноги і, почавши оглядатися навкруги та прислухатися, звідки йде цей шум, незабаром побачив двох вершників. Один із них злазив із сідла і казав своєму товаришеві:

— Ізлазь, друже, і здійми вуздечки з коней. Мені здається, що тут багато трави для них, а відлюддя й тиша пасують до думок закоханого.

Сказавши це, він одразу ж простягся на землі, і брязкіт зброї, що була на ньому, виразно довів Дон Кіхотові, що це мусив бути мандрівний рицар. Отже, підійшовши до Санчо і взявши його за руку, Дон Кіхот розбудив його і стиха сказав: