Дон Кіхот, стр. 35

— Який же в чорта це замок чи фортеця, щоб робити такі церемонії? — сказав один. — Якщо ви — корчмар, звеліть, щоб нам одчинили. Ми звичайні подорожні, хочемо тільки дати ячменю нашим коням і одразу ж їхати далі, бо дуже поспішаємо.

— Так ви, добродію, гадаєте, що я схожий на корчмаря? — скрикнув Дон Кіхот.

— Я не знаю, на кого ви там схожі, але знаю, що ви верзете дурниці, називаючи цю корчму замком.

— Замок це й є, — відповів Дон Кіхот, — і один із найкращих у цій місцевості, а в ньому живуть особи зі скіпетром у руках і короною на голові.

— Краще було б навпаки — із скіпетром на голові, а з короною на руках. Та так воно, мабуть, і є, коли тут спинилися актори, яким часто трапляється мати при собі ці самі скіпетри та корони, про які ви говорите, бо в такій маленькій корчмі, де так тихо, не можуть спинитися люди, гідні корони і скіпетра.

— Ви мало світ знаєте, — сказав Дон Кіхот, -бо спускаєте з очей те, що часто трапляється з мандрівними рицарями.

Товаришам вершника, що розмовляв із Дон Кіхотом, обридло слухати їхні суперечки, і вони, наче скажені, почали знову стукати в ворота. Всі, хто був у корчмі, прокинулися від цього грюкоту, а корчмар устав спитати, хто стукає.

Тим часом один із в’ючаків, на яких приїхали четверо вершників, підійшов обнюхати Росінанта, що, журний та засмучений, похнюпившись, непорушно стояв, підтримуючи свого виструнченого пана. Та хоч і здавався він зробленим із дерева, але був із м’яса та крові і не міг залишитися байдужим, а повернувся й собі почав обнюхувати того, хто так ласкаво повівся з ним. Із першого ж його поруху ноги у Дон Кіхота розійшлися й вискочили з сідла, а він не впав на землю тільки тому, що повис на оброті й відчув такий біль, неначе йому відрізували п’ясть або відривали руку. Він висів на оброті, кінцями пальців ніг торкаючись землі, і це було дуже погано для нього, бо, почуваючи, як мало треба, щоб стати всією п’ятою, і силкуючись досягти землі, він завдавав собі ще більшого болю. То були тортури людей, яких катують — вони самі збільшують собі муки, силкуючись випростатись, ошукувані надією дістати землі, коли витягнуться ще трохи.

РОЗДІЛ XXV

Дон Кіхот зарепетував так, що корчмар, одчинивши ворота, переляканий побіг подивитися, хто там галасує, а за ним побігли й ті, що були за ворітьми. Маріторнес, розбуджена цим лементом, збагнула, в чім річ, полізла на сінник і, не бачена ніким, розв’язала оброть, що тримала Дон Кіхота. Дон Кіхот одразу ж упав на землю перед очима корчмаря й подорожніх, що, оточивши його, питалися, чому він так кричить. А Дон Кіхот, не відповідаючи на їхні запитання, розв’язав петлю на своїй п’ясті, звівся на ноги, скочив на Росінанта, одяг на одну руку щит, у другу взяв спис і, від’їхавши досить далеко в поле, галопом повернувся назад, гукаючи:

— Кожного, хто скаже, ніби мене зачаровано, я, якщо дозволить принцеса Мікомікона, називаю брехуном, вимагаю відповіді й викликаю на поєдинок.

Здивовані цими словами, новоприбулі перестали дивуватися, коли корчмар пояснив їм, хто такий Дон Кіхот, і порадив не звертати на нього уваги, як на божевільного.

Тим часом уже зовсім розвидніло, і всі в корчмі, почасти через це, почасти розбуджені галасом, що його зняв Дон Кіхот, прокинулися і повставали.

Дон Кіхот, побачивши, що ніхто з чотирьох подорожніх не звертає на нього уваги й не відповідає на його запитання, лютував і злостився з досади. Якби в своїх рицарських правилах він міг знайти пункт, що дозволяв мандрівному рицареві втручатися в нову пригоду, давши слово втримуватися від них, поки завершить уже розпочату, він напав би на всіх їх і примусив би відповісти. Та йому здавалося непристойним устрявати в нові пригоди, не повернувши принцесі Мікомікона її королівства, і він мусив мовчати.

Аж тут демон, який не дрімає, влаштував так, що на той час на подвір’я корчми заїхав цирульник, у якого Дон Кіхот одібрав шолом Мамбріна, а Санчо Панса перемінив збрую на ослі. Одводячи осла до стайні, цирульник побачив Санчо, що припасовував в’ючне сідло, відразу визнав його за своє і, відважно кинувшись на Санчо, закричав:

— Впіймав таки я вас, дон злодію, верніть мій таз, сідло і збрую, що ви у мене вкрали!

Санчо, побачивши такий несподіваний на себе напад і почувши лайку на свою адресу, схопив однією рукою сідло, а другою так ударив цирульника по зубах, що в того потекла кров. Але цирульник не хотів випускати сідла і закричав на весь голос так, що всі почули його і прибігли на цей галас і сварку:

— Гей, сюди, в ім’я правосуддя! Оцей злодій хоче вбити мене, бо я забираю те, що мені належить!

— Брешеш, — відповів Санчо, — я не злодій, а цю здобич дістав у бою мій пан Дон Кіхот.

Дон Кіхот, що був при цьому, з великим задоволенням слухав, як захищається і нападає його зброєносець, і, добачивши в ньому здібну до цього людину, вирішив при першій же нагоді висвятити його на рицаря, бо він гадав, що Санчо не зганьбить рицарського звання.

Між іншим, під час суперечок цирульник сказав:

— Це сідло, сеньйори, належить мені так певно, як і те, що я маю померти, і я знаю його так добре, наче сам породив його. Крім того, тут, у стайні, стоїть мій осел, який може бути за свідка. Якщо сідло не приставатиме до нього, нехай я буду найгірший падлюка. Разом із сідлом вони того ж дня вкрали у мене новий таз. Його ще й разу не вживано, і він коштує не менше як цілий ескудо.

Тут уже Дон Кіхот не міг стриматись і, ставши між цирульником та Санчо і відіпхнувши їх обох, поклав сідло на землю, щоб усі могли бачити його, поки з’ясується істина, і сказав:

— Ви можете, ваші милості, яскраво й наочно бачити помилку, в яку впадає зброєносець, що називає тазом те, що було, є і буде шоломом Мамбріна. Його я відібрав у нього після бою, як законну й дозволену здобич. В сідельні справи я не втручаюся і можу сказати тільки, що мій зброєносець Санчо питав мого дозволу, щоб зняти збрую з коня цього переможеного страхополоха й осідлати нею свого осла. Я дозволив, і він узяв її собі. А щодо обернення збруї на в’ючне сідло, то я не можу дати цьому іншого пояснення, крім звичайного — такі перетворення трапляються у рицарських пригодах. А на доказ моїх слів, Санчо, синку, біжи й принеси сюди шолом, що його цей добродій називає тазом.

— Сеньйоре, — сказав Санчо, — якщо у вас немає кращих доказів, то таз такий самий шолом Мамбріна, як збруя цього дядька — в’ючне сідло.

— Роби, що тобі кажуть, — відповів Дон Кіхот. — Не все ж у цьому замкові зачароване.

Санчо приніс таз, і Дон Кіхот, взявши його в руки, сказав:

— Дивіться, ваші милості, з якими очима насмілюється оцей зброєносець казати, що це таз, а не шолом! А я присягаюся, що цей шолом був такий самий, коли я відібрав його, і в ньому з того часу нічого не змінилося.

— Так воно і є, — сказав Санчо, — бо з того часу, як мій пан здобув його, він користувався ним тільки в баталії — в нещасливому для нас звільненні каторжників, і коли б тоді на ньому не було цього, подібного до таза, шолома, він не викрутився б так легко, бо камінців під час бою ми скуштували чимало.

РОЗДІЛ XXVI

— Ну, що ви скажете, ваші милості? — скрикнув цирульник. — Ці добродії стверджують, та ще й наполягають, ніби мій таз — якийсь там шолом.

— А хто казатиме протилежне, — відповів Дон Кіхот, — я доведу йому, що він бреше, коли це рицар, а коли він зброєносець, то бреше тисячу разів гірше.

Ніколас, що був при цьому, знавши характер Дон Кіхота, забажав роз’ятрити йому навіженство та повести жарти далі, щоб усі посміялися, і сказав, звертаючись до другого цирульника:

— Сеньйоре цирульнику, чи хто ви такий, знайте, що я теж належу до вашого фаху і більше як двадцять років тому склав екзамен. Я знаю всі до одного цирульницькі прилади, а за молодих років був солдатом і дуже добре розуміюся на тому, що таке шолом, шишак, забрало та інші військові речі. З вашого дозволу я скажу, хоч завжди ладен пристати до загальної думки, що те, що сеньйор держить у руках, не тільки не таз для гоління, а таке ж далеке від нього, як біле від чорного, як правда від брехні. Отже, я кажу, що це — шолом, тільки не цілий шолом.