Дон Кіхот, стр. 18

Відповідаючи за всіх, Хінес де Пасамонте сказав:

— Те, чого вимагає від нас ваша милість, наш визволитель, є найнеможливіша з найнеможливіших речей, бо ми не можемо йти всі вкупі, а тільки нарізно, і кожний повинен подбати, щоб заховатися в надра землі, аби уникнути Святого братства, яке, безперечно, шукатиме нас. Все, що ваша милість може й мусить нам доручити, це тільки змінити ваш наказ щодо відвідування та привітання сеньйори Дульсінеї Тобоської на обов’язок проказати кілька разів «Вірую» та «Богородицю», і ми це зробимо для вашої милості, бо таке діло можна робити вночі й удень, тікаючи і сидячи на місці, під час війни і мирного часу. Але думати, що ми знову повернемося до Єгипту, тобто візьмемо свої кайдани й підемо до Тобоса, це однаково, що думати, ніби зараз ніч, хоч нема ще й десятої ранку, чи припустити, що на вербі вродять груші.

— В такому разі, — скрикнув обурений уже Дон Кіхот, — ви підете туди самі, дон Хінесійо де Парапія, чи як вас там звуть, і підете, підібгавши хвоста, зі своїм ланцюгом.

Пасамонте, що взагалі був не дуже терплячий на вдачу, а крім того догадувався вже, що в голові у рицаря не все гаразд, бо інакше він не звільнив би їх, почувши такі образливі слова, підморгнув своїм товаришам, і вони, відійшовши трохи вбік, почали обсипати його камінням. Дон Кіхот тільки й знав, що захищався щитом, а бідний Росінант, не зважаючи на шпори, стояв, наче зроблений був із бронзи.

Санчо сховався за осла і захищався ним від камінного граду, що летів на них обох.

Проте Дон Кіхот не міг добре вкритися щитом, і коли кілька кремінців — не знаю, скільки саме — міцно вдарили його, він упав із коня.

Одразу ж до нього підскочив студент, схопив у нього з голови таз і вдарив ним спочатку по спині Дон Кіхота, а потім кілька разів об землю так, що мало не потрощив його.

Галерники зняли з нашого рицаря кафтан, який він носив поверх панцера, зняли б і панчохи, коли б не перешкодили поножі [53]. У Санчо вони відібрали плащ і залишили в самій сорочці, а потім, розділивши поміж себе решту здобичі, розійшлись на всі чотири вітри, більше дбаючи про те, щоб уникнути зустрічі зі Святим братством, якого вони страшенно боялись, ніж про те, щоб брати ланцюг та йти з ним до сеньйори Дульсінеї Тобоської.

Лишилися тільки осел та Росінант і Дон Кіхот та Санчо Панса.

Осел, похнюпивши голову, задумливо пряв вухами, гадаючи, що камінний град, який і досі лунав у нього в вухах, іще не вщух; Росінант витягся на землі поруч свого пана; Санчо був у самій сорочці і тремтів перед Святим братством; Дон Кіхот лютував на таке з собою поводження з боку тих, кому він зробив стільки добра.

РОЗДІЛ XIV

Опинившись у такому поганому стані, Дон Кіхот сказав своєму зброєносцеві:

— Я завжди чув, Санчо, що робити добро негідникам — це однаково, що лити воду в море. Повіривши тобі, я уникнув би цієї неприємності. Але діло зроблено, треба терпіти й використати цей досвід надалі.

— О, ваша милісь використає! Це так певне, як те, що я турчин. Але коли вже ви кажете, що уникнули б цієї прикрості, послухавши мене, то послухайте мене зараз і уникнете ще гірших прикростей. Треба вам знати, що Святе братство не дуже церемониться з рицарством. Воно й двох мараведисів не дало б за всіх мандрівних рицарів, а я вже й зараз чую, що їхні стріли дзижчать мені у вухах.

— Ти зроду боягуз, Санчо, — сказав Дон Кіхот. — Але, щоб ти не називав мене впертим, я зроблю, як ти радиш, і обмину страхіття, якого ти так боїшся, але з однією умовою. Ніколи, ні за життя, ні після смерті, ти не казатимеш, що я обминув небезпеку через страх, а тільки тому, що уважив на твої благання. А коли ти казатимеш щось інше, — значить, збрешеш, і я спростовуватиму тебе від тепер і надалі й од надалі до тепер.

Дон Кіхот нічого не сказав більше, сів на коня, і за проводом Санча, що їхав на своєму ослі, вони попрямували до гір, що височіли неподалік. Санчо гадав перейти до Сьєрра-Морени й переховатися кілька днів у Візі або Альмодоварі дель Кампо, поки їх шукатиме Святе братство. Він іще більше настоював на цьому, побачивши, що весь харч, який він віз на ослі, якимось дивом лишився цілий після того, як галерники перетрусили та пограбували їх. Тієї ночі вони дісталися самої середини Сьєрра-Морени, де Санчо хотів перебути цю ніч і ще кілька днів, принаймні, поки їм вистачить їжі, і заночували під корковими деревами між двох скель.

Але лиха доля зробила так, що славетний шахрай і злодій Хінес де Пасамонте, звільнившись із кайданів завдяки мужності та безумству Дон Кіхота, з остраху перед Святим братством, якого він мав досить підстав боятися, теж переховувався в тих горах. Доля та страх привели його в те місце, де були й Дон Кіхот із Санчо Пансою, такої пори, коли він міг упізнати їх. Він дав їм поснути. І через те, що негідники завжди невдячні й необхідність спонукає їх робити те, чого робити було б не слід, а вигода тепер краще за вигоду в майбутньому, Хінес, що не був ні вдячною, ні добромисною людиною, вирішив украсти осла Санча Панси. Росінант його не цікавив, бо таку здобич не можна було б ні продати, ні заставити. Поки Санчо Панса спав, він украв осла і ще перед світанком був уже так далеко, що розшукати його було неможливо. Заграла зоря, звеселила землю й засмутила Санчо; він, побачивши, що осла нема, почав плакати та нарікати так жалісно та журливо, що голос його розбудив Дон Кіхота, який почув таке:

— О, моя дитино, ти народився в моїй хаті, був розвагою моїх дітей, радістю моєї дружини, заздрістю моїх сусідів, ти розвіював мені тугу та ще й підтримував половину моєї особи, бо двадцять шість мараведисів, що ти заробляв щодня, задовольняли якраз половину моїх потреб.

Дон Кіхот, побачивши сльози й дізнавшись про причину їх, заспокоював Санчо найкращими доводами і просив потерпіти, обіцяючи натомість видати йому вексель на трьох із п’яти ослят, що лишилися у нього дома. Санчо заспокоївся, витер сльози, припинив свій лемент і подякував Дон Кіхотові за ласку.

Дон Кіхот, в’їхавши в гори, надзвичайно зрадів, бо ці місця здавалися йому найпридатнішими для пригод. Він пригадував різні чудесні події, що траплялися мандрівним рицарям у таких відлюдних і похмурих місцевостях, і так поринув у свої думки, що не бачив нічого навкруги.

Санчо, після того, як почув себе в безпеці від Святого братства, дбав тільки про те, щоб напхати свій шлунок, і, йдучи слідом за своїм паном, нав’ючений усім, що мав нести на собі Сірий, витягав із лантуха їжу та перекладав її собі в живіт. Отак ідучи, він випадково глянув і побачив, що його пан спинився і силкується підняти з землі якийсь пакунок. Коли він підбіг до нього, щоб допомогти, Дон Кіхот підіймав кінчиком списа сідельну подушку, до якої був прив’язаний чемодан. Але вони були такі важкі, що він наказав Санчові підняти та оглянути їх. Санчо зробив це дуже швидко, і, хоч чемодан був замкнений на замок і перев’язаний ланцюжком, він крізь щілини зотлілої шкіри побачив усередині чотири сорочки з голландського полотна та іншу білизну, а в хусточці лежало чимало золота. Пошукавши ще, Санчо знайшов розкішно оздоблену записну книжку. Дон Кіхот узяв її собі, а гроші дозволив узяти Санчо. Той поцілував його в руку і переклав гроші й білизну в торбу, в якій у нього були харчі. Дон Кіхот, дивлячись на це, сказав:

— Мені здається, Санчо, — і навряд чи воно було інакше, — що цими горами проходив якийсь подорожній, на якого напали розбійники й убили його, а потім однесли тіло й поховали десь на відлюдді.

— Цього не може бути, сеньйоре, — відповів Санчо, — бо якби то були розбійники, вони не лишили б тут грошей.

— Правда твоя, — сказав Дон Кіхот, — тоді я не вгадаю і не можу збагнути, що тут трапилося. А проте, чекай, подивімось, чи не написано чого в цій книжці, де ми можемо пошукати й знайти те, що хочемо.