Дон Кіхот, стр. 15

Тим часом Дон Кіхот підвівся і, затуливши рукою рота, щоб не втратити останні зуби, у другу взяв вуздечку Росінанта, який не відходив від нього (такий був вірний та ввічливий), і попрямував до свого зброєносця, що стояв, схилившися грудьми на осла і підперши щоку рукою, як людина, що заглибилась у думки. Побачивши його сумну постать, Дон Кіхот сказав:

— Знай, Санчо, що одна людина не буває більша за іншу, якщо не вчинить чогось більшого. Всі бурі, які ми перебули, запорука того, що швидко розгодиниться і справи наші покращають. Неможливо, щоб лихо чи добро тривало занадто довго. Отож, якщо недоля довго переслідує нас, значить, доля вже близько. І тобі не слід журитися з мого нещастя, бо тобі воно не болить.

— Як-то не болить? — крикнув Санчо. — Хіба той, кого, вчора підкидали на ковдрі, не син мого батька? А хіба торбинки, де було все моє добро, належать не мені, а комусь іншому?

— А що? У тебе немає торбинок, Санчо? — спитав Дон Кіхот.

— Та немає, — відповів Санчо.

— Виходить, у нас немає чого попоїсти сьогодні.

— Не було б, коли б на цій леваді не росли трави, на яких ви, казали, знаєтесь і які звичайно стають за їжу таким нещасним мандрівним рицарям, як ваша милість.

— А втім, я бажав би тепер з’їсти, і якнайскорше, хліба та пару копчених оселедців, ніж усі трави, описані Діоскорідом і навіть із коментарями доктора Лагуни [49], — відповів Дон Кіхот. — А тим часом, мій добрий Санчо, сідай на свого осла і рушаймо далі.

— Хай так, якщо цього хоче ваша милість, — сказав Санчо. — Їдьмо звідси і пошукаймо, де б переночувати. Тільки дай Боже, щоб там не було ні ковдр, ні тих, хто підкидає на ковдрах, ні всяких примар чи зачарованих маврів; під три чорти їх усіх!

— Проси цього у Бога, сину, — відповів Дон Кіхот, — і веди мене, куди хочеш. Цього разу я доручаю тобі пошукати помешкання. А поки дай свою руку і помацай, скількох зубів бракує мені у верхній щелепі з правого боку, бо там я відчуваю біль.

Санчо встромив пальці в рот Дон Кіхотові й спитав, мацаючи щелепу:

— Скільки зубів було раніше з цього боку у вашої милості?

— Чотири, — відповів Дон Кіхот, — не рахуючи зуба мудрості. Всі цілі й здорові.

— Пригадайте краще, чи так воно?

— Я ж кажу чотири, коли не п’ять, бо за все життя я не втратив жодного зуба, жодного не вирвано, і жоден не попсувався від застуди чи від гниття.

— А тепер, — сказав Санчо, — з цього боку, знизу, у вашої милості два зуби з половиною, а зверху немає й половинки, і взагалі нічого, а все рівне, як долоня.

— О, нещасний я! — крикнув Дон Кіхот, дізнавшись про цю сумну новину, — краще б мені одрубали руку, тільки не ту, якою я тримаю меч. Тобі слід знати, Санчо, що рот без зубів — подібний до млина без жорен, і часто доводиться цінувати зуб дорожче за діамант. Але ми ще додержуємо суворих законів рицарства, мусимо зносити й такі нещастя. Сідай, друже, а я їхатиму за тобою, хоч куди ти поїдеш.

Санчо так і зробив і поїхав, не звертаючи з битого шляху і прямуючи туди, де, як йому здавалося, він міг знайти пристановище на ніч.

РОЗДІЛ XII

Дон Кіхот і Санчо переночували в корчмі і на другий день, узявши запас харчів, попрямували шляхом, подібним до того, яким їхали вчора. Незабаром Дон Кіхот побачив вершника, що мав на голові щось блискуче, наче золото, і, звернувшись до Санчо, сказав:

— Мені здається, Санчо, що немає несправедливих приказок. Всі вони походять із досвіду, матері всякого знання, а зокрема та приказка, де сказано, що коли зачиняються одні двері, ту ж мить відчиняються другі. Я згадую це, бо не встигли ще зачинитися за нами двері попередньої пригоди, як доля відчиняє нам нові, за якими нас чекають іще кращі пригоди; і я сам буду винен, якщо не ввійду в них. Як не помиляюся, назустріч нам їде хтось із шоломом Мамбріна на голові, а з цього приводу я дав відому тобі присягу.

— Подумайте ж краще, що ви кажете, ваша милість, і ще краще, що робитимете, — мовив Санчо. — Я міг би навести вам такі докази, що ваша милість побачили б свою помилку самі.

— Як можу я помилитися, зрадливий боягузе? — сказав Дон Кіхот. — Хіба ж ти не бачиш рицаря, що їде проти нас на сірому в яблуках коні й має на голові золотий шолом?

— Те, що я бачу, — відповів Санчо, — це простісінька людина на ослі, сірому, як і мій, а на голові в неї справді щось блискуче.

— То ж і є шолом Мамбріна, — сказав Дон Кіхот. — Стань осторонь і залиш нас із ним віч-на-віч. Ти побачиш, як я, не кажучи й слова і не гаючи часу, зразу використаю пригоду й відберу шолом, якого я так жадав.

— Я й сам подбаю про те, щоб бути осторонь, — сказав Санчо.

Насправді ж і кінь, і шолом, які ввижалися Дон Кіхотові, були ось чим. У цих місцях було два села — одне таке мале, що в ньому не було ні аптеки, ні цирульника, а в сусідньому була й аптека, і цирульник, які обслуговували й менше село. Цього дня цирульникові довелося їхати туди, щоб пустити кров одному хворому, а декому поголити бороду, і для цього він віз із собою мідний таз для гоління. Долі заманулося, щоб пішов дощ, і цирульник, прикриваючи свій новий капелюх, одягнув на голову добре вичищений таз, і він сяяв на півмилі навкруги. Їхав цирульник на сірому ослі, як і казав Санчо, а Дон Кіхотові привидівся сірий у яблуках кінь, рицар і шолом, бо все, що йому впадало в очі, він легко пристосовував до свого рицарського божевілля та до своїх хворобливих думок.

Коли бідний цирульник під’їхав ближче, Дон Кіхот наставив на нього свій спис і пустив щодуху Росінанта, наміряючись проштрикнути цирульника наскрізь. Скачучи, він не затримував шаленого бігу коня і кричав:

— Захищайся, підле створіння, або віддай з доброї волі те, що належить мені за всіма законами.

Цирульник, аж ніяк чогось подібного не чекаючи і бачачи, що на нього скаче така мара, не добрав кращого способу ухилитись од удару, як скотитися з осла. Ледве торкнувшись землі, він схопився на ноги, прудкіше за лань, і так майнув долиною, що його не наздогнав би й вітер. Таз він покинув на землі і цим задовольнив Дон Кіхота.

Дон Кіхот звелів Санчо підняти шолом, а той, узявши його в руки, сказав:

— Добрий таз і коштує вісім реалів, як один мараведис [50].

Наш рицар зараз же надів таз на голову і, повертаючи його з боку на бік, почав шукати забрало, а не знайшовши його, сказав:

— Безперечно, у язичника, що замовив викувати собі цей славетний шолом, була величезна голова, а найгірше те, що шоломові бракує цілої половини.

Санчо, почувши, що його пан називає таз для гоління шоломом, не міг утриматись від сміху.

— Чого ти смієшся, Санчо? — спитав Дон Кіхот.

— Я сміюсь, думаючи про здоровенну голову язичника, якому належав цей шолом, як дві краплі води схожий на таз для гоління.

— Знаєш, що я думаю, Санчо? — відповів Дон Кіхот. — Цей славетний, зачарований шолом, мабуть, якимсь дивом потрапив до рук людини, що не вміла оцінити й зрозуміти його значення. Не тямлячи того, що робить, але бачачи, що цей шолом із чистого золота, ця людина розтопила одну половину, щоб використати його цінність, а з другої зробила те, що ти називаєш тазом для гоління. Але для мене, що знає йому ціну, таке перетворення нічого не важить. У першому ж селі, де ми знайдемо коваля, я дам виправити його. А тим часом я носитиму його, як буде змога, бо що-небудь краще, ніж нічого, і, в кожному разі, він цілком захищатиме мене від каміння.

— Він захищатиме вас тільки тоді, — сказав Санчо, — коли каміння кидатимуть руками, а не пращею, як це було під час бійки з двома військами, коли вашій милості повибивано зуби та потрощено бляшанку з цілющим напоєм, через який я мало не виблював усі свої тельбухи.