Чуття і чутливість, стр. 30
— Мене, ваша милість, прошу вибачити, ви знаєте, я терпіти не можу карт. З вашого дозволу я сяду за фортепіано. Адже я ще його не пробувала після того, як його настроїли.
І без подальших церемоній вона попрямувала до інструмента.
Судячи з обличчя леді Мідлтон, вона подякувала небо, що сама жодного разу в житті так грубо нікому не відповідала.
— Добродійко, ви ж знаєте, що Маріанну неможливо надовго відлучити від вашого фортепіано, — сказала Елінор, намагаючись залагодити незручність. — І не дивно, бо такого прекрасного звучання мені ні в кого чути не доводилося.
Решта п’ятеро зібралися тягнути карти, які вирішили б, кому і в якому порядку сідати грати.
— Якщо мені випаде пропустити робер, — вела далі Елінор, — то я могла б допомогти міс Люсі скручувати смужки для кошика. Мені здається, одна вона не встигне закінчити все увечері. Адже роботи ще багато. А я буду дуже рада взятися за цю роботу, якщо вона мені дозволить.
— Я і справді була б надзвичайно вам вдячна! — негайно озвалася Люсі. — Роботи, я бачу, і справді набагато більше, ніж мені здалося, а все-таки засмутити нашу милу Анну-Марію було б так несправедливо!
— Так, неймовірно! — підхопила міс Стіл. — Крихітка любенька — як я її обожнюю!
— Ви такі ласкаві, — сказала леді Мідлтон, звертаючись до Елінор. — І позаяк вам подобається ця робота, то, можливо, ви вважатимете за краще пропустити цей робер або все ж таки візьмете карту, поклавшись на долю?
Елінор поспішила скористатися першою з цих пропозицій і таким чином, за допомогою ввічливого підходу, до якого Маріанна ніколи не змогла б опуститися, і власної мети досягла, і зробила приємне леді Мідлтон. Люсі з готовністю посунулася, і двоє прекрасних суперниць, сидячи за одним столиком, у цілковитій згоді взялися до спільного рукоділля. На щастя, фортепіано, за яким Маріанна, вся у владі власної музики і власних думок, уже встигла забути, що, окрім неї, в кімнаті є хтось іще, стояло зовсім близько від них, і міс Дешвуд вирішила, що під його звуки зможе торкнутися цікавої для неї теми без ризику бути почутою за картярським столиком.
РОЗДІЛ 24
Тож Елінор почала рішуче, хоча і обережно:
— Я не заслуговувала б на довіру, якою ви мене удостоїли, якби не бажала і далі нею користуватися і не прагнула б узнати більше. А тому я не буду вибачатися, що повернуся до нашої розмови.
— Дякую вам, — запально мовила Люсі, — що ви розбили кригу! Ви так полегшили мені серце! Чомусь я весь час побоювалася, що образила вас своїм зізнанням у той понеділок.
— Образили? Невже у вас були такі побоювання? Повірте, — вела далі Елінор з глибокою щирістю, — я в жодному разі не хотіла справити на вас таке враження. З яких спонук могли ви довіритися мені, якщо не з найгідніших і найутішніших для мене?
— Та все ж, — відповіла Люсі з багатозначним поглядом гострих очей, — запевняю вас — у тому, як ви мене слухали, я відчула холодність і невдоволення, які дуже мене занепокоїли. Я не сумнівалася, що ви на мене сердитеся, і відтоді весь час лаяла себе за вільність, з якою наважилася обтяжити вас своїми справами. Але я дуже рада, що це була лише моя уява і насправді ви мені нічим не дорікаєте. Коли б ви знали, якою втіхою було для мене вилити вам своє серце, відкривши те, що живе в моїх думках щомиті, то справді — ваша жалісливість змусила б вас пробачити все інше.
— Так, мені неважко повірити, що для вас було великим полегшенням відкритися мені, і не сумнівайтеся, що у вас ніколи не буде причини пошкодувати про це. Ваше становище дуже важке; ви, здається, з усіх боків оточені серйозними перешкодами, і вам знадобиться вся ваша взаємна прихильність, щоб витримати такі випробування. Містер Феррар, якщо не помиляюся, цілком залежить від своєї матері.
— Власних коштів він має лише дві тисячі, і було б безумством одружуватися, не розраховуючи ні на що інше. Хоча сама я без найменшого жалю відмовилася б від надій на більше. Я звикла жити дуже скромно і заради нього покірливо знесла б будь-яку бідність. Але я так його люблю, що не дозволю собі егоїстично забрати в нього усе те, що, напевне, дасть йому мати, якщо він знайде наречену, що буде їй до вподоби. Ми мусимо чекати, і, мабуть, багато років. Якби йшлося про будь-якого іншого чоловіка, окрім Едварда, це було б неможливо. Але я знаю, що ніжності Едварда і його вірності у мене не забере ніхто.
— Така впевненість має слугувати вам безцінною опорою, і його, звісно, підтримує така ж віра у вас. Якби ваша взаємна прихильність ослабла, як це часом трапляється упродовж чотирьох років заручин з багатьма людьми під впливом різних обставин, ваше становище справді було б дуже непевним.
Люсі уважно на неї поглянула, але Елінор доклала всіх зусиль, щоб на її обличчі не з’явилося виразу, який додав би її словам прихованого значення.
— Кохання Едварда до мене, — сказала Люсі, — зазнало рішучого випробування під час нашої довгої, дуже довгої розлуки, що настала майже відразу після того, як ми дали одне одному слово, і воно витримало його з такою честю, що мені було б неприпустимо засумніватися в ньому тепер. Можу твердо сказати, що із самого початку в цьому розумінні він жодного разу не подав мені хоча б щонайменшої підстави непокоїтися.
Елінор, вислухавши це запевнення, не знала, чи то зітхнути, чи то посміхнутися. А Люсі вела далі:
— За вдачею я досить ревнива, і те, що я йому не рівня, що він частіше мене буває у світі, і наші постійні розлуки зробили мене такою підозріливою, що я миттю дізналася б правду, коли б його поведінка зі мною під час наших зустрічей хоч трішки змінилася, коли б ним оволодів незрозумілий мені смуток, коли б він згадував яку-небудь панночку частіше за інших або ж у чомусь почував себе в Лонгстейплі не таким щасливим, як раніше. Я зовсім не хочу сказати, що я така вже спостережлива або прониклива, але в такому випадку я б не помилилася.
«Все це, — подумала Елінор, — дуже мило, але нездатне обдурити ні вас, ні мене».
— Але ж, — сказала вона після короткого мовчання, — які ваші наміри? Ви що, просто хочете дочекатися смерті місіс Феррар, крайності такої сумної, що навіть думка про неї недопустима? Невже її син згоден змиритися з подібним станом речей і приректи вас на усі негаразди багаторічної невизначеності, замість того щоб не побоятися на якийсь час викликати її незадоволення і признатися в усьому?
— Якби то ми могли бути впевнені, що ми викличемо їх лише на якийсь час! Адже місіс Феррар дуже гонорова жінка, звикла завжди наполягати на своєму, і при першому нападі гніву вона може віддати все Роберту, а тому заради Едварда я повинна остерігатися поспішності.
— І заради себе. Або ж ваша безкорисливість виходить за всі межі розсудливості.
Люсі знову подивилася на Елінор, але промовчала.
— А з містером Робертом Ферраром ви знайомі? — спитала Елінор.
— Ні. Я ніколи в житті його не бачила. Але, здається, він зовсім не схожий на брата — дурноверхий і неабиякий франт.
— Неабиякий франт! — повторила її сестра, чий слух розрізнив ці слова, бо Маріанна на мить припинила грати. — Ага! Вони базікають про своїх красенів-кавалерів!
— Зовсім ні, сестричко! — вигукнула Люсі. — Серед наших кавалерів франтів ніколи не було.
— За кавалера міс Дешвуд я можу поручитися, — з веселим сміхом підхопила місіс Дженнінгс. — Більш скромну і виховану молоду людину рідко зустрінеш. Але Люсі така потайлива хитрунка, що важко здогадатися, хто їй до вподоби.
— Як це так?! — скрикнула міс Стіл, багатозначно на них поглянувши. — Їй-богу, кавалер Люсі точнісінько такий же скромний і вихований, як і у міс Дешвуд.
Елінор мимохіть почервоніла. Люсі прикусила губу і кинула на сестру сердитий погляд. На деякий час запанувало повне мовчання. Поклала йому край Люсі, сказавши неголосно, хоча Маріанна, немов оберігаючи їх секрети, вже заграла прекрасний концерт:
— Я розповім вам про план, як покласти край цій невизначеності. Він зовсім недавно спав мені на думку. І я навіть повинна вас в нього посвятити, бо він частково від вас залежить. Ясно, що ви, знаючи Едварда стільки часу, встигли зрозуміти, що зо всіх професій він віддав би перевагу церкві. Так от, йому треба скоріше отримати сан, а потім з вашою допомогою, у якій ви, вважаю, не відмовите з дружби до нього і, смію сподіватися, з деякої симпатії до мене, переконати вашого братика віддати йому норлендську парафію — дуже, як я чула, гарну. Нинішній священик, мабуть, довго не проживе. Цього нам вистачило б, щоб одружитися, а в іншому ми покладалися б на час і долю.