Чуття і чутливість, стр. 13

РОЗДІЛ 12

Наступного ранку під час прогулянки Маріанна повідомила сестрі новину, яка, попри те, що Елінор знала про легковажність і необачність Маріанни, однак все ж спантеличила її як неочікуване підтвердження і першого, і другого. Маріанна захоплено повідомила, що Віллоубі подарував їй коня, якого сам виростив у своєму сомерсетширському маєтку і якого спеціально об’їздили під дамське сідло! На жодну мить не замислившись про те, що тримати коней їхня мати не збиралася і що, коли через такий подарунок вона буде змушена змінити свій намір, то їй доведеться купити коня для лакея і найняти лакея, який їздив би на другому коні, а ще побудувати стайню для цих двох коней, Маріанна прийняла такий подарунок без щонайменших вагань і розповіла про нього сестрі із захватом.

— Він одразу ж пошле за ним свого конюха в Сомерсетшир, — додала вона. — І тоді ми з ним кататимемося верхи щодня. Звісно, кінь буде і у твоєму розпорядженні, Елінор. Ні, ти тільки уяви собі, яка насолода — нестися галопом по цих пагорбах!

Вона ніяк не хотіла прокинутися від блаженних мрій і визнати неприємні істини, пов’язані із здійсненням подібної затії. Спочатку вона навідріз відмовилася з ними змиритися. Ще один слуга? Але ж витрати такі дріб’язкові! І мама, поза сумнівом, нічого проти не матиме. А для лакея згодиться будь-яка шкапа. До того ж і купувати її не обов’язково: завжди ж можна брати для нього коня в Бартон-парку. А щодо конюшні, то достатньо буде найпростішого сараю. Тоді Елінор наважилася висловити сумнів — чи пристойно їй приймати подібний подарунок від людини, з якою вона так мало… в усякому разі… так недовго знайома. І пожалкувала.

— Ти даремно гадаєш, Елінор, — гаряче заперечила Маріанна, — ніби я мало знайома з Віллоубі. Так, безперечно, — познайомилась я з ним недавно. Але у світі немає нікого, окрім тебе і мами, кого я знала б так добре! Не час і не випадок створюють близькість між людьми, а лише спільність схильностей. Декому і семи років забракне, щоб хоч якось зрозуміти одне одного, іншим же й семи днів більш ніж достатньо. Я визнала б себе винною в значно гіршому порушенні пристойності, коли б узяла в подарунок коня від свого двоюрідного брата, а не від Віллоубі. Джона я майже не знаю, хоч ми й жили поруч багато років, думку ж про Віллоубі я склала вже давно!

Елінор визнала за краще полишити цю тему. Вона знала вдачу своєї сестри. Заперечення в такому делікатному питанні тільки утвердили б її у власній думці. Але натяки на її відповідальність перед матір’ю, перелік усіх турбот, які їх поблажлива мати накличе на себе, коли — що цілком імовірно — дасть згоду на таке доточування до їхнього господарства, невдовзі змусили Маріанну відступити, і вона пообіцяла нічого не казати матері (яка по доброті серця, напевно, не прислухалася б до голосу розсудливості) про запропонований подарунок і при першій же нагоді сказати Віллоубі, що вона не зможе його прийняти.

Слова свого вона дотрималася, і, коли того ж дня Віллоубі прийшов з візитом, Елінор почула, як її сестра тихо повідомила йому, що мусить відмовитися від його подарунка. Потім вона пояснила причини такої зміни у своїх намірах, позбавивши його можливості наполягати і умовляти. Проте він не приховував, що розчарований, і, емоційно висловивши своє засмучення, додав так само тихо:

— Але ж, Маріанно, кінь, як і раніше, належить вам, хоч ви і не можете на ньому їздити. Я залишу його в себе, і ви його візьмете, як тільки забажаєте. Коли ви покинете Бартон і матимете власний будинок, Королева Меб буде на вас чекати.

Ось цю розмову і підслухала міс Дешвуд. І слова, і тон, яким вони були вимовлені, і його звернення до Маріанни лише на ім’я — усе було таким недвозначним і свідчило про таку близькість між ними, що вона могла дати їй тільки одне тлумачення. Із цієї хвилини Елінор уже не мала сумніву, що вони заручені. Це відкриття її аніскільки не здивувало, хоча вона і дивувалася, чому натури такі відверті надали їй і друзям можливість довідатися про це лише через випадковість.

Наступного дня вона почула від Маргарет нове підтвердження своєму висновку. Віллоубі напередодні провів у них увесь вечір, і Маргарет якийсь час залишалася з ними у вітальні одна, і ось тоді-то вона отримала змогу побачити дещо, про що урочисто повідала вранці старшій сестрі.

— Ох, Елінор! — вигукнула вона. — Я розповім тобі про Маріанну такий секрет! Я знаю, вона незабаром вийде заміж за містера Віллоубі!

— Ти це казала, — зауважила Елінор, — мало не щодня відтоді, як вони познайомилися на Англіканському пагорбі. І, здається, вони і тижня знайомі не були, як ти сповістила, що Маріанна носить на шиї медальйон з його портретом. Щоправда, портрет виявився мініатюрою нашого двоюрідного діда.

— Але ж тепер зовсім інша річ! Звичайно, вони одружаться дуже скоро, адже він має її локон!

— Ой, Маргарет! А раптом це локон його двоюрідного дідуся?

— Та ні, Елінор! Зовсім не дідуся, а Маріаннин. Хіба я можу помилитися? Я ж на власні очі бачила, як він його відрізував. Учора увечері, після чаю, коли ви з мамою вийшли, вони почали шепотітися страшенно швидко, і він неначе її умовляв. А потім узяв її ножиці і відстриг довге пасмо — у неї ж бо волосся було розпущене по плечах. А потім поцілував пасмо, загорнув у білий аркуш і сховав у гаманець.

Такі подробиці, перелічені з такою впевненістю, не могли не переконати Елінор, до того ж вони лише підтверджували все, що бачила і чула вона сама.

Але в інших випадках проникливість Маргарет докучала старшій сестрі значно більше. Коли місіс Дженнінгс якось увечері в Бартон-парку почала доскіпуватися, кому з молодих людей особливо симпатизує Елінор, — місіс Дженнінгс уже давно кортіло вивідати це, — Маргарет подивилася на сестру і відповіла:

— А можна я не скажу, Елінор?

Звісно, всі розреготалися, і Елінор змусила себе сміятися разом із усіма. Але робила вона це через силу. Вона не мала сумніву, кого має на увазі Маргарет, і відчувала, що не витримає, якщо його ім’я стане постійною поживою для прискіпливих жартів місіс Дженнінгс.

Маріанна співчувала їй усім серцем, але тільки погіршила становище, коли, вся червона, сказала Маргарет сердито:

— Не забудь, що всілякі здогадки висловлювати вголос недозволено!

— Це не здогадки, — відповіла Маргарет. — Ти ж мені сама сказала!

Товариство ще більше розвеселилося, і Маргарет влаштували справжній допит.

— Ох, міс Маргарет! Нумо розкажіть нам усе! — благала місіс Дженнінгс. — Назвіть ім’я цього щасливця!

— Не можу, пані. Але я дуже добре знаю його ім’я. І знаю, де він мешкає.

— Авжеж! Ми здогадуємося, де він мешкає. У власному будинку в Норленді, звичайно ж. Гадаю, він — другий парафіяльний священик.

— Ні, він не священик. Він не має жодної з професій.

— Маргарет! — гаряче втрутилася Маріанна. — Ти чудово знаєш, що все це — твої вигадки, і такої людини взагалі не існує.

— Ну, то значить, що він нещодавно помер, Маріанно, бо я певна, що раніше він існував, і прізвище його починається на «еф».

У цю мить леді Мідлтон зауважила, що «погода стоїть надто дощовита», і Елінор відчула до неї глибоку вдячність, хоча чудово розуміла, що її милість втрутилася не заради неї, а тому лише, що терпіти не могла нечемних кпинів, якими так обожнювали розважатися її чоловік та матінка. Полковник Брендон, завжди делікатний до почуттів інших людей, не забарився приєднатися до обговорення погоди. Потім Віллоубі відкрив кришку фортепіано і попрохав Маріанну зіграти. Ці старання різних людей змінити розмову мали успіх, і неприємна тема була полишена. Проте Елінор не так легко оговталася від тривоги, яку вона в ній збудила.

Того ж вечора утворилася компанія, щоб наступного дня податися на оглядини чудового маєтку за дванадцять миль від Бартона, що належав своякові полковника Брендона; без дозволу полковника оглядини були б неможливими, бо власник перебував за кордоном і віддав з цього приводу суворі розпорядження. Тамтешні садки славилися красою, і сер Джон, який їх дуже хвалив, міг вважатися надійним поціновувачем, бо вже десять років як він возив своїх гостей оглядати їх щонайменше двічі на літо. В парку був чималенький ставок, тож уранці можна буде поплавати на човнах. Вони візьмуть вдосталь провізії, вирушать туди у відкритих екіпажах, і все буде зроблено так, щоб пікнік, як завжди, був вдалим.