Нортенгерське абатство, стр. 4

— Я іноді замислювалася, — з сумнівом сказала Кетрін, — чи справді це так, що жінки пишуть листи набагато краще за чоловіків. Щиро кажучи, я не впевнена, що тут перевага завжди належить моїй статі.

— Наскільки я можу судити, жінки звичайно пишуть листи бездоганно, якщо не зважати на три маленькі вади.

– І що ж це за вади?

— Беззмістовність, повна неувага до пунктуації і купа граматичних помилок.

— Он як? Слово честі, мені, напевно, не слід було заперечувати ваш комплімент! Ви не занадто високої думки щодо жінок.

— Відтепер я не буду вважати неспростовним, що жіночі листи кращі за чоловічі, так само як і те, що жінки краще співають у дуетах або краще малюють пейзажі. У будь-якій справі, де потрібен вишуканий смак, перевага поділяється між обома статями рівномірно.

Наразі їхню розмову перервала місіс Аллен.

— Кетрін, люба, — сказала вона, — зробіть ласку, витягніть шпильку з мого рукава. Боюся, вона вже прорвала дірку. Я б дуже засмутилася, адже це моя улюблена сукня, хоча тканина коштувала всього по дев’ять шилінґів за ярд.

— Саме так я й подумав, мем, — сказав містер Тілні, розглядаючи тканину.

— Ви розумієтеся на мусліні, сер?

— Так, і дуже добре. Я завжди сам собі купую краватки, і в цій справі я вважаюся знавцем. Моя сестра часто доручає мені вибрати їй сукню. Нещодавно я їй купив одну, і всі дами, які її бачили, визнали, що я зробив чудову покупку. Я заплатив усього по п’ять шилінґів за ярд, а це був справжній індійський муслін.

Місіс Аллен була приголомшена його здібностями.

— Чоловіки зазвичай так погано знаються на таких речах! Я ніколи не навчу містера Аллена відрізняти одну мою сукню від іншої. Ваша сестра, сер, певно, дуже вами дорожить.

— Сподіваюся, що це так, мем.

— А скажіть, сер, будьте такі ласкаві, що ви думаєте про сукню міс Морланд?

— Вона дуже гарна, мем, — сказав він, серйозно її розглядаючи, — але, гадаю, на неї погано подіє прання. Тканина дуже збіжиться.

— Як ви можете, — сказала Кетрін, сміючись, — так… — вона мало не сказала «прикидатися».

— Я цілком з вами згодна, сер, — відповіла місіс Аллен. — Я казала міс Морланд те саме, коли вона її купувала.

— Знаєте, мем, муслін завжди може на щось згодитись. Міс Морланд зможе зробити з нього хустку, чепець або накидку. Муслін ніколи марно не пропаде. Моя сестра казала це, мабуть, разів сорок, коли купувала більше тканини, ніж їй було потрібно, або невдало розрізала її на клапті.

— Бат — чарівне місто, сер. Тут стільки чудових крамниць. На жаль, ми живемо в такій глушині. Звичайно, у нас є дуже гарні крамниці й у Солсбері, але туди так важко діставатись. Вісім миль — шлях не близький. Містер Аллен каже, що навіть дев’ять і що так виміряно, але я впевнена, що там не може бути більше восьми. Однак я так втомлююся — повертаюся звідси зовсім знесиленою. А тут вийдеш за поріг, і через п’ять хвилин маєш усе, що тобі потрібно. Містер Тілні був достатньо чемним, щоб удати, нібито йому цікаво її слухати. І вона говорила з ним про муслін, доки знову не почалися танці. Слухаючи їхню розмову, Кетрін подумала, що він надто поблажливий до слабкостей інших.

— Про що це ви так серйозно замислилися? — спитав він, коли вони повертались до танцювальної зали. — Сподіваюся, не про вашого партнера, бо, судячи з того, як ви хитаєте головою, ваші думки вас не тішать.

Кетрін зашарілась і відповіла:

— Я взагалі ні про що не думала.

— Це дуже мудро з вашого боку. Але мені було б приємніше, коли б ви відверто мені сказали, що не хочете відповідати на моє питання.

— Що ж, не хочу!

— Дякую вам. Невдовзі ми добре узнаємо одне одного, і я дістану право вас під’юджувати. Ніщо у світі так не сприяє близькому знайомству.

Вони знову почали танцювати. І, коли бал закінчився, розсталися з бажанням — принаймні з боку дами — продовжити знайомство. Чи думала вона про нього, коли пила тепле вино з водою і лягала спати, мріючи побачити його уві сні, — важко сказати напевно. Але я сподіваюсь, що вона згадала про нього лише коли засинала або в ранковій дрімоті, бо, згідно з думкою знаменитого письменника, [1] юній дамі не гоже закохуватися, доки джентльмен їй не освідчиться, і, отже, їй не слід думати про нього, перш ніж стане відомо, що він думає про неї. Містерові Аллену, мабуть, ще не спадало на думку, чи стане містер Тілні думати про Кетрін і чи закохається він у неї, але він не заперечував проти нового знайомства своєї юної підопічної. Ще на початку вечора він не полінувався довідатися про її партнера і дістав про нього цілком схвальні відомості, згідно з якими містер Тілні був священиком і походив з дуже шановного сімейства в Глостерширі.

Розділ IV

Наступного дня Кетрін з особливим нетерпінням заквапилася до Галереї, сподіваючись ще вранці побачити там містера Тілні й готуючись зустріти його з усмішкою. Але їй не було потреби усміхатися — містер Тілні не з’явився. У будь-яку годину дня, тоді, коли в Галереї збиралося найбільше людей, там можна було помітити будь-кого, але не містера Тілні. Щохвилини безліч людей заходило й виходило, підіймалось і спускалося сходами, — людей, до яких усім було байдуже і яких ніхто не хотів бачити. І тільки його не було.

— Яке чудове місто Бат, — сказала місіс Аллен, коли вони сіли біля величезного годинника, втомившись від гуляння по залі. — І як було б приємно, коли б у нас тут були знайомі!

Вона досить часто висловлювала це побажання, але й цього разу в місіс Аллен не було жодних підстав сподіватися, що доля буде більш прихильною до неї. Але, як нас учили: «Що б не було, ніколи не втрачай надії», бо: «Будь наполегливим — і збудуться всі мрії», і наполегливості, з якою вона щодня бажала те саме, судилося зрештою дістати справедливу нагороду, бо не минуло й десяти хвилин, як дама приблизно того ж віку, що й місіс Аллен, яка сиділа неподалік від неї і протягом кількох хвилин уважно її розглядала, раптом якнайлюб’язніше звернулася до неї з такими словами:

— На мою думку, мем, я не могла помилитись. Відтоді як я мала приємність вас бачити, минуло багато часу, але чи не Аллен ваше прізвище?

Коли на це питання охоче відповіли, незнайомка повідомила, що її прізвище Торп. І місіс Аллен одразу ж упізнала риси своєї близької подруги, з якою вчилася в одній школі і з якою, після того як вони обидві вийшли заміж, бачилася лише один раз, до того ж багато років тому. Вони дуже зраділи цій зустрічі, як і слід було сподіватися, беручи до уваги, що протягом останніх п’ятнадцяти років їх цілком задовольняло те, що вони нічого не знали одна про одну. Були сказані компліменти з приводу того, що кожна з них чудово виглядає. І, зазначивши, як багато часу спливло відтоді, як вони бачилися, якою несподіванкою є для них ця зустріч у Баті і як приємно побачити давнього друга, вони почали розпитувати й розповідати про свої родини, сестер і кузин, говорячи одночасно, з більшим бажанням ділячись відомостями, ніж їх отримуючи, і майже не слухаючи одна одну. У цій бесіді, однак, місіс Торп мала одну істотну перевагу над місіс Аллен — вона могла говорити про своїх дітей. І, коли вона розповідала про таланти синів і вроду дочок, повідомляла про їхні заняття та плани на майбутнє — що Джон учиться в Оксфорді, Едвард працює на кравецькому підприємстві «Мерчент Тейлорз», а Вільям плаває в морі і що всіх трьох їхні знайомі поважають і цінують більше, ніж будь-кого в цілому світі, — місіс Аллен, яка не мала подібної втіхи і можливості ділитися ними з недовірливою та байдужою подругою, була змушена сидіти мовчки й удавати, нібито вона прислухається до всіх цих материнських звірянь, радіючи, однак, спостереженню, яке невдовзі відкрилося її проникливим очам, що мереживо на ротонді місіс Торп принаймні удвічі дешевше, ніж те, що носить вона сама.

— А ось і мої любі дівчатка! — вигукнула місіс Торп, показуючи на трьох гарненьких дівчаток, які йшли в її бік, тримаючись за руки. — Люба місіс Аллен, я прагну вам їх відрекомендувати. Вони будуть щасливі з вами познайомитись. Найвища — Ізабелла, моя старша. Вона чарівна, еге ж? Інші теж усім дуже подобаються, але Ізабелла, на мою думку, найвродливіша.